Сергій Васильович Рябченко (1923 — 1992) — одеський художник-графік. Його становлення випало на кінець сталінської доби — один з найтемніших періодів у вітчизняному мистецтві. Однак художник зумів зберегти дар бачити, відчувати і відтворювати на папері живий і справжній подих життя.
Про життя і творчість Сергія Васильовича Рябченка читайте у статті кандидатки мистецтвознавства Галини Скляренко.
Що більше ми розмірковуємо над мистецтвом пізньорадянської доби (кінець 1950 — 1980-ті роки), то уважніше вдивляємося у твори його авторів та й просто художників, яким випало жити в цю непросту епоху, то очевидніше розуміємо, що схема розділення його на «соцреалістичне» та «неофіційне» фіксує здебільшого лише їхній «соціальний статус», але дуже мало говорить про інтенції та особливості самої творчості. І хоча «тінь соцреалізму» продовжувала перекривати поступ мистецтва «пізніх радянських», у їхньому потоці варто розрізняти окремі струмені та голоси, часто притишені, неголосні, але такі, в яких присутня і своєрідність авторського бачення, і своя, власна образна інтонація. Серед таких художників — одеський графік Сергій Васильович Рябченко (1923 — 1992), сторіччя з дня народження якого відзначалося минулого року.
Це прізвище сьогодні добре відоме в Україні. Адже він започаткував цілу мистецьку династію, де його син — Василь Рябченко став одним з найяскравіших художників тої «нової хвилі» кінця 1980-х — початку 1990-х, яка повністю змінила спрямування вітчизняного живопису, залучивши його до образності та естетики постмодерну, а онук — Степан Рябченко є одним з найцікавіших сучасних митців, що працюють в царині нових технологій цифрового мистецтва. Отже, всі троє з династії Рябченків дуже різні. Проте є й спільне: вміння, як любить повторювати Василь, «за будь-яких обставин сприймати світ позитивно», а ще відданість рідному місту — Одесі, з яким міцно пов’язана доля кожного з них…
Однак, творчий шлях самого Сергія Васильовича розпочинався у чи не найдраматичніший період в житті нашої країни і чи не найскладніший — у мистецтві. Він народився в 1923 році у місті Олександрія Кіровоградської області. З дитинства малював. Ранні юнацькі роки випали на Другу світову війну. У 1943 році пішов на фронт рядовим солдатом, завершив службу старшим сержантом. Брав участь у боях, дійшов до Відня. Був нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», за взяття Будапешту та Відня… З фронту привіз альбоми з військовими малюнками та начерками, які пізніше використав для створення розгорнутих графічних аркушів на їхній основі. В них, як і в натурних замальовках, намагався зберегти правдиві переживання війни: важкий солдатський побут, сцени боїв, де головними діючими особами залишалися прості солдати, що на своїх плечах тягли всі страшні та жорстокі воєнні випробування… Після війни у 1947-1953 навчався на графічному факультеті Одеського художнього училища, в якому його викладачами були Леонід Мучник, Михайло Костянтинович Поплавський, Мойсей Муцельмахер.
Отже, становлення молодого художника випало на кінець сталінської доби — один з найтемніших періодів у вітчизняному мистецтві, позначений черговими ідеологічними компаніями, що мали на меті остаточно викреслити з нього не лише будь-які несоцреалістичні впливи, а й саму індивідуальність художника. Однак дар бачити, відчувати і відтворювати на папері навколишній світ належить до інших, поза ідеологічних, суто людських, особистих здібностей, які не можна (чи дуже важко) подолати або приховати. Невипадково такий широкий шар радянської графіки саме з 1950-х склали пейзажі та побутові замальовки, в яких знаходив прояв живий подих життя, справжній, непарадний бік епохи.
Роботи митця починають з’являтися на виставках з 1954 року, у 1959-му він був прийнятий до Спілки художників. Однак особливої кар’єри там не робив, лише у 1972 — 1976-му обіймав посаду відповідального секретаря одеської організації Спілки художників. Як згадує його син Василь, в майстерню батька часто заходили місцеві художники різних творчих спрямувань. Саме тут у 1975-му Василь познайомився з легендою одеського андеграунду Валентином Хрущем.
Показово, що у творчості самого Сергія Васильовича суто «офіційно-ідеологічних» сюжетів зовсім небагато. Головний же корпус спадщини складають різноманітні пейзажі у техніках малюнку, офорту, літографії, акварелі, де, як писала мистецтвознавиця Віра Савченко (чи не в єдиній на сьогодні статті про художника), «запрошують у співдружність річки, пагорби, похилі дерева, містки, сільські будиночки…», присутнє відчуття «свіжості та легкості», «живого дихання», а одночасно — і суто художньої гармонії (Савченко Віра. Справжнє мистецтво не старіє….ОМ., 2013. №3. С.148-149).
Вже в ранніх роботах митця визначилися головні мотиви його творчості: вулиці рідної Одеси з людськими фігурами чи без них, здебільшого камерні, такі, що зображають і зберігають мальовничі сходи і мости, парки і провулки, морський краєвид, який так несподівано відкривається під час прогулянок цим надзвичайним містом. А ще — порт з його особливим життям, де звичне, побутове, щоденне межує з дивним і захоплюючим. Проте малював він і інші міста, які відвідував, — Петербург, тоді ще Ленінград, Москву, Марсель, болгарське узбережжя, Палангу, Карпати, фантастичне Вилкове («українську Венецію»), Седнів, села та містечка біля Одеси, де родина проводила літо…
Показово, що зостаючись усе життя вірним натурним, реалістичним мистецьким засадам та певній камерності образно-змістового діапазону, у своїх роботах художник не лише «йшов за натурою», а й, щоправда обережно та стримано, наділяв її власним сприйняттям — своїм захопленням природою та вмінням побачити у навколишньому дивність, навіть якусь казковість…
Ось, як, наприклад, у гравюрі «Вогники» (1958), де у нічному небі та морі віддзеркалюються мерехтливі вогники кораблів на рейді; або перетворюються у захоплююче видовище у зовсім іншій за стилістикою чорно-білій ліногравюрі «Будні судноремонтного» (1974); чи у гравюрі «Вугільна гавань» (1958), де художник зумів побачити своєрідну красу, прихований драматизм і особливу енергію у роботі підйомного крана та в завалах вугілля; й нарешті — у «Весні на базі» (1960, акватинта), де до невеликого подвір’я на околиці приморського міста наближається величезний, як примара, корабель… Цікаво, що автор не зображає тут ані моря, ані самої набережної: вони існують десь за межами композиції. Автора ж цікавить інше: зіткнення «великого» та «малого», «гучного» (військового корабля) та «тихого» — повсякденного життя людей…
«Художник міста», Сергій Васильович Рябченко, у своїх композиціях відтворює саме цей, властивий йому «міський погляд», скрізь, навіть у пейзажах природи та сільських краєвидах, характерний певною фрагментарністю, мінливістю, відокремленістю частини простору. Показово, що його наче не цікавили розлогі панорами ланів та пагорбів, якими захоплювалися і продовжують захоплюватися українські митці. Обрані ним мотиви зазвичай камерні, позбавлені зовнішньої ефектності та пафосу. Невипадково у доробку митця так багато олівцевих малюнків, начерків, часто зовсім легких, що лише накреслюють контури елементів пейзажу, чи навпаки — ретельно пророблені, де у самому накладанні штрихів проглядає рух авторського погляду… Окремі роботи митця позначені й певною «живописністю», як, наприклад, малюнок вугіллям «Док» (1959) злегка підфарбований вохрою, чи чорно-біла акватинта «Дорога в лісі» (1977), де складні тональні співвідношення дихають живописною просторовістю та рухливістю.
Переглядаючи сьогодні численний творчий доробок художника, що складається з кількох сотень робіт у різних графічних техніках та жанрах, можна виокремити й ще один, як здається, дуже важливий для нього і характерний сюжет: зображення одеського двору з вікна будинку, де мешкав автор. Зазвичай він малював його взимку, коли, напевно, більше часу проводив вдома: «Взимку» (1960), «Сніговий день» (1974)… Ці твори можна порівняти з невеликими новелами, в яких наче нічого не відбувається, але залишилося головне — людське життя, неповторність окремої його миті і цінність кожної з них…
Позбавлені зовнішніх ефектів, малюнки Сергія Васильовича Рябченка розраховані на уважне і неспішне споглядання. Крізь їхню зовнішню простоту та образно-формальну «відкритість» проступає і захопленість художника самим процесом малювання, тими лініями, плямами, штрихами на папері, що здатні відтворювати навколишній світ. В них немає штучного пафосу та бажання сподобатися глядачеві, а є зовсім інше — чесний та відкритий погляд, прагнення наблизитися до дива природи, яке щоразу постає заново.
У своїй книзі «Пейзаж у мистецтві» дослідник Кеннет Кларк проникливо зазначав: «Реалістичний пейзаж, котрий люди неосвічені вважають одним з найпростіших видів малярства, насправді — один із найнезбагненніших, де успіх надзвичайно рідкісний і випадковий» (Кларк К. Пейзаж в искусстве. Пер. с анг. Спб., 2004, с.58). Тим більше це стосується графіки, де зазвичай небагато кольору з його емоційністю та виразністю, і такий важливий саме погляд художника, що обирає з навколишнього світу те, в чому бачить зміст і цінність. І тут твори одеського художника Сергія Васильовича Рябченка постають не лише частиною історії українського мистецтва другої половини ХХ століття, а й несуть у собі свою, власну тему — вміння бачити, яке переводить будь-який мотив у твір мистецтва. А ще — тою людяністю, що, як трава чи вода, здатна пробиватися крізь будь-які утиски, долати перепони, наповнювати звичні форми правдивістю та теплотою.