Творчість одеського художника Василя Рябченка належить до найяскравіших явищ «нової української хвилі», що перекодувала розвиток вітчизняного малярства, залучивши його до постмодерних практик, наповнила його новими образами та новою неоднозначною художньою мовою, де змішалися між собою цитати з історії мистецтва, вільна авторська фантазія, іронія та гротесковість.
Галина Скляренко, кандидатка мистецтвознавства, розповідає про неповторний світ творчості Василя Рябченка.
Мистецьке життя Одеси наприкінці 1980-х — у 1990-х роках
Попри те, що сьогодні творчість покоління перебудови (другої половини 1980-х — початку 1990-х років) стала вже сторінкою історії вітчизняного мистецтва, а його автори — «протагоністами художніх змін та новацій», важко уявити, що більшість з них давно вступила у вік зрілості. Адже з ними пов’язано так багато молодої енергії, «проривів та подій», революційність яких щодо нашого мистецтва та культури неможливо переоцінити…
Між тим «протагоністу нового українського мистецтва» одеському художнику Василю Рябченку в цьому році виповнюється 70 (!). Сьогодні його роботи зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами, але тільки одна персональна. Щоправда, така, за яку він отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року» …
Творчість Василя Рябченка не лише позначена яскравою авторською індивідуальністю, а й у свій спосіб розкриває показові риси української нової хвилі, що розпочала новий — постмодерністський період у вітчизняному мистецтві. Можливо, саме у його картинах, фотографіях, інсталяціях чи не найвиразніше втілилися її особливості: енергія звільнення від радянських тенет, що з перебудови вихлюпнулася у художній простір, захопивши глядачів розкутою авторською фантазією образів, кольорів, самою манерою малювання, суб’єктивною грою з історією мистецтва, густою сумішшю цитат, фрагментів та авторських вигадок, підпорядкованих пошукам «іншої краси», позначеної примхливим естетизмом та іронією…
І хоча з тих пір українське мистецтво пережило глибокі зміни, Василю Рябченку вдалося не лише зберегти вірність власним принципам, які він визначає як прагнення «художньої завершеності», «твору, що говорить сам за себе», як відразу до будь-якого радикалізму, «мистецтва, що звернене до почуттів»… Йому вдалося створити власний світ, упізнаваний та своєрідний, такий, що об’єднує різноманіття його робіт, виділяє їх на будь-якій, навіть найчисельнішій виставці. Тим більше, що художник працює постійно та плідно, у його майстерні — десятки захоплюючих полотен, а величезний фотоархів може гідно представити історію художнього життя Одеси кінця ХХ — перших десятиліть ХХI століття…
Варто нагадати, що саме завдяки «поколінню перебудови» наприкінці 1980-х — у 1990-х роках Одеса перетворилася на один з найцікавіших художніх центрів не лише України, а й всього пострадянського простору. Постійні виставки з вигадливими концепціями — «Після модернізму» (1988) , «Нові фігурації» (1991), «Смішне-любовне», «Lux ex Tenebris» (1994), «Синдром Кандинського», «Кабінет доктора Франкенштейна. Неохимеризм», «Фантом-опера» (1995) та інші, великий міжнародний фестиваль «Вільна зона» (1994), а далі — робота Центру сучасного мистецтва Джорджа Сороса, нові фестивалі та виставки, що притягували до міста увагу мистецтвознавців, критиків, міжнародних кураторів, художників, колекціонерів. Нове мистецтво Одеси розкривалося у різноманітті сучасних видів творчості — картини, інсталяції, відео, об’єкти, малюнки, фотографії, де, мабуть, саме химерність, нестримний еклектизм, дух абсурду та «поєднання непоєднуваного» ставали його найбільш впізнаваними рисами. Протягом усієї «історії нового мистецтва» Василь Рябченко залишався одним з найяскравіших його авторів.
Початок творчого шляху художника
Творчий шлях Василя Рябченка розпочався ще в роки застою, які він, завдяки своїй безконфліктності, використав цілком плідно. На відміну від більшості художників «нової хвилі», у Василя Рябченка все складалося «спокійно». За словами художника, він намагався «у всьому знаходити позитивне».
Народився Василь Рябченко у 1954 році в родині художників. У 1973-му закінчив художнє училище ім. Митрофана Грекова. З 1974 брав участь у виставках. 1975-1976 — вільний слухач на монументальному факультеті Вищого художньо-промислового училища ім. Віри Мухіної у Ленінграді (Петербурзі). У 1978-му — член молодіжного об’єднання Спілки художників України.
У 1979-1983 навчався на художньо-графічному факультеті Одеського педагогічного інституту ім. Костянтина Ушинського. Разом з Василем Рябченком тут навчалися майбутні «зірки» нової хвилі — Олександр Ройтбурд та Сергій Ликов. Пізніше саме вони, а ще молодий одеський художник Ілля Зомб стали авторами яскравих виставок часів перебудови. У 1987-му Василя Рябченка прийняли до Спілки художників України.
Творчість молодого художника, розпочата в останнє радянське десятиліття, одразу була далека від соцреалізму. Його ранні роботи 1970-х: вишукані золотаво-перлисті пейзажі та ню, де прозоро проступав інтерес до східного мистецтва, різноманітні за стилістикою портрети, з виразною композицією та гострим співставленням графічності та живописності…
Про «плідне опрацювання радянського досвіду» свідчить одна з найвідоміших у художника та одна з ранніх інсталяцій в українському мистецтві — «Гойдалка для корчів». Під час одного з пленерів в кінці 1970-х, де його учасники вкотре малювали ті ж самі «види Седнєва», обговорюючи «проблеми живописного мазка», один з учасників написав етюд «Седнєв. Пеньки», на якому зобразив галявину із знищеними деревами, натякаючи на безперспективність та приреченість копіювання природи, що не несе в собі живих творчих імпульсів… Схильний до гумору Василь Рябченко пізніше переніс цей сюжет у свою інсталяцію — величну гойдалку, на якій розгойдувався засохлий дерев’яний корч. Твір експонували у 1993 році на етапній для українського мистецтва виставці куратора Єжи Онуха «Степи Європи» у Варшаві…
У середині 1990-х він створив ще кілька інсталяцій, зокрема «Принц» та «Принцеса», що окреслювали театралізовано-казковий простір з предметів, живописних фрагментів, вигадливого освітлення. Їхня образна виразність захопила одеську композиторку Кармеллу Ципкаленко, і у 1996 році на фестивалі сучасної музики в Одесі виконали її музичну п’єсу за мотивами творів Василя Рябченка…
Фотографія та малярство
Ще з середини 1970-х у творчість Василя Рябченка увійшла фотографія. З фіксації подій, пейзажів та портретів близьких, архівування вона поступово набула нових вимірів — суто авторського образного висловлювання. Знаковими для мистецтва 1990-х стали його фотопроєкти «Мрії» (які, по суті, відтворювали фантасмагорії нового малярства у фотоспосіб, компонуючи в умовному просторі оголені людські фігури, предмети та вишукане освітлення) та «Інший» (де автор ніби «виліплював» світлом з різних предметів чудернацькі дивні створіння — послання з іншого, невідомого світу).
Однак, серед його світлин є й зовсім інші роботи, що перегукуються скоріше з більш ранніми його творами, прозорими та ясними… Фотодоробок Василя Рябченка ще чекає на широку презентацію. Він містить у собі різні за образними спрямуваннями та художніми мовами твори, що суттєво доповнюють загальну картину нової української фотографії кінця 1980 — 2000-х років, коли, як писав Віктор Марущенко, «у фотографію прийшли художники, і багато чого змінилося»…
І все ж головними в творчості Рябченка залишаються картини. Саме з перебудови, на зламі епох розпочався новий період у його малярстві, що триває й досі. Разом з іншими митцями «нової хвилі» він став автором тої «іншої», «нової картини», що докорінно перетлумачила не лише її соцреалістичні виміри, а й ті модерністські засади, на які спиралися автори неофіційного мистецтва Одеси та, загалом, й інших міст України.
У «нові картини» увійшла інтелектуальна гра, різноманіття авторської фантазії, розкутість та парадоксальність образного висловлювання, далекого від однозначності «позитивного» та «негативного», еклектичність художньої мови… А ще — театралізація, де світ — величезний театр, «а люди в ньому — актори, і кожен грає не одну роль», де поряд існують драма і комедія, трагедія і фарс, де майже неможливо відділити ілюзію від реальності, що сама розпадається на фрагменти, подвоюється, віддзеркалюється у свідомості кожного з її творців, глядачів, учасників. Здається, саме в картинах Василя Рябченка ця версія мистецтва та картини набула найбільш сконцентрованого виразу.
«Смерть Актеона», «Мильні персонажі», «Бійня», (1988), «Жертва», «Виховання Балбесина», «Жінка-змія», «Сусанна та старці», цикли «Гра з персонажами», «Цікаве конструювання фонтанів», «Велике полювання» (1989), «Метод спокуси» , «Відмова від благодаті», «Любов — не любов», «Конструювання фонтану», «Червона кімната» (1990), «Втеча», «Сон Морфея», «Берег невиявлених персонажів» (1991), «Ловці» (1992), «Притча» (1993), «Спокуса» (1996), «Купорос» (2008), «Смерть Марата» (2010), «Конструювання фонтанів» (2019), «Гравець» (2020), «Фонтан любові» (2022), «Зустріч» (2023) та інші — здебільшого великі за розміром (десь 1,5 х 2 м або 2 х 2,5 м) полотна, в яких автор створює свою міфологію, використовуючи для неї не лише добре знайомі з дитинства образи давньогрецьких та біблійних міфів, а й власні, вигадані ним особисто.
Проте, звертаючись до класичних образів, художник не наслідує та не відтворює їхні сюжети, його приваблює скоріше сама «атмосфера міфу», де можливо все, що завгодно, де реальний мотив легко перетікає у вигаданий, фантастичний. Важливою стає тут і можливість варіювання, вільної трансформації форм та зображень.
Більшість композицій розгортається на майже умовному кольоровому тлі, де дія відбувається на передньому плані, наче на авансцені. А тому картини Рябченка — це скоріше фантастичні панно, дивовижні декорації якоїсь невідомої п’єси: романтично-піднесеної, вигадливої, дивної…
«Дивина заради дивини» у цих картинах і сьогодні звучить як «свобода творчості», як уособлення вільної гри та захопливого «діалогу з мистецтвом», що втягує у свій простір різноманіття образних, художніх, стильових алюзій та асоціацій. Свого часу, розмірковуючи про засади мистецтва та особливості художньої творчості, Джозеф Кошут писав: «Якщо ти пишеш картини, значить ти приймаєш, а не ставиш під сумнів природу мистецтва. (…) Існують дві можливості в описах живопису: як особливої природи відчувати, культу витонченого смаку. Інша — квазіживопис — інсценований живопис для виробництва картин. Модель квазіживопису — виконання “живописних картин” художником-декоратором для театрального спектаклю».
У творах Василя Рябченка ці складові поєднуються разом. Адже він не тільки не сумнівається у «природі мистецтва», а навпаки, захоплений нею, у його полотнах присутня вигадлива витонченість та чуттєвість, а безкінечне варіювання певних, знайдених ним мотивів, і справді ніби перетворюється на захопливе «виробництво картин».
Сам художник так коментує свої роботи: «Живопис для мене — це безкінечна імпровізація. Починаючи якусь картину, я постійно змінюю свій перший задум, і найчастіше на полотні виникає зовсім інша версія. Майже всі мої картини — це нашарування, наслідок багаторазового переписування того, що з якихось причин мене не влаштовувало… Але живопис, фарба на полотні для мене залишається чи не найзахоплюючим заняттям. Я люблю писати фарбами і знаходити нові повороти якоїсь “вигаданої історії”».
І справді, роздивлятися картини Василя Рябченка, занурюватися у його фантастичний і такий привабливо-захопливий світ — справжня насолода. У часи невпевненості, напруги, сумнівів та втрат вони можуть подарувати глядачеві Велику Надію Прекрасного, що допомагає «відточувати нашу чутливість до різниць і посилювати нашу здатність переносити неспівмірне» ( Ж.-Ф.Ліотар).