Надія Харченко,
завідувачка відділу книгозберігання наукової медичної літератури ННМБУ
Матеріал з журналу «Антиквар» №120
Цим рядком Ліни Костенко названо одне з видань Національної наукової медичної бібліотеки України, присвячене колекції раритетних книг. І, мабуть, годі шукати кращі слова, здатні настільки точно й тонко передати почуття, що охоплюють кожного, хто торкається таких фоліантів, учитується в їх тексти, удивляється в малюнки. Гортаючи їх сторінки, ми занурюємося не тільки у світ медичних знань, а й в історію людства взагалі. Адже медицина завжди була відображенням розвитку суспільства, його духовного життя, рівня економіки, науки та культури.
За більш ніж 90 років існування Національна наукова медична бібліотека України укомплектувала свої фонди унікальними за складом виданнями медико-біологічної тематики, що охоплюють величезний період часу — від доби Відродження до сьогодення. Окреме місце займають серед них книги XVI–XVII століть, які мають не тільки наукову, історико-культурну, але також виняткову художню цінність. Більшість із них надруковано на особливому, ганчірковому папері, прикрашено вишуканими заставками та шкіряними палітурками. Це справжні художні шедеври, кожний з яких має неповторне обличчя, вирізняється довершеністю шрифтів та ілюстрацій, бездоганним поліграфічним виконанням.
До числа таких видань, безперечно, належить 1414-сторінковий фоліант найвідомішого ботаніка XVI століття, італійського лікаря П’єтро Андреа Грегоріо Маттіолі «Коментарі в 6 книгах до твору Педанія Діоскорида про лікарські рослинні засоби». Книгу з присвятою імператорові Священної Римської імперії Максиміліану ІІ було видано 1565 року у Венеції — одному з друкарських центрів тодішньої Італії та Західної Європи. Вона містить гравірований портрет автора, описи майже 800 рослин з ілюстраціями до кожного з них, зробленими в техніці ксилографії Джорджо Ліберале та Вольфгангом Мейерпеком. Цікаво, що при роботі художники використовували зразки не живих, а засушених рослин і не намагалися відтворити їх у реальному розмірі.
Зберігається в бібліотеці й праця самого Педанія Діоскорида, давньоримського лікаря, якого вважають одним із засновників ботаніки та фармакогнозії. Ідеться про рідкісне видання «Про лікарські речовини», надруковане в Ліоні 1547 року. Протягом 16 століть трактат Діоскорида був основним джерелом знань про рослинний світ і кращим посібником із застосування рослинних препаратів у медичній практиці. Цей твір покладено в основу кількох ботанічних збірників, він ніколи не зникав з поля зору натуралістів, аптекарів і лікарів, багато разів переписувався, перекладався, перевидавався з додатками, коментарями та вставками з арабських та індійських джерел. Латинський варіант трактату відомий як «De Materia Medica», а одним із найстаріших і найціннішим з таких манускриптів вважається «Віденський Діоскорид», створений близько 515 року в столиці Візантійської (Східної Римської) імперії Константинополі. У 1997 році цей багато ілюмінований рукопис був внесений ЮНЕСКО до Міжнародного реєстру «Пам’ять світу» на знак визнання його історичної значимості.
Серед перлин світової медичної думки — «Грецькі та латинські афоризми» Гіппократа. Більшість з них належить самому авторові, у кожному вислові якого відчувається уважний спостерігач, досвідчений лікар і мислитель. Один з найвідоміших Гіппократових афоризмів — «Не нашкодь. Лікувати треба не хворобу, а хворого» — не втратив своєї актуальності й у наші дні. Видавці книги, що ввійшла до колекції ННМБУ, уславлені голландські друкарі XVII століття Езельвіри спеціалізувалися саме на творах античних авторів, хоча не оминали увагою й своїх сучасників. Їхня продукція славилася чіткістю шрифту, чудовим оформленням і бездоганністю виконання. Сьогодні назву «Ельзевір» має одне з найбільших у світі видавництв наукової, зокрема медичної, літератури.
Не менший інтерес становить праця Гіппократа «Про людську природу» (Страсбург, 1558). У ній автор розглядає організм людини як цілісну систему, усі складові якої гармонійно поєднуються, виконуючи певні функції. Книга починається «Клятвою Гіппократа», на якій дотепер ґрунтуються головні принципи лікарської етики.
Надзвичайно цікавим є твір доктора медицини Падуанського університету, нідерландця за походженням Андреаса Везалія «Про будову людського тіла. Епітоме». Книга, видана 1582 року у Віттенберзі, являє собою скорочений виклад (що й означає грецьке слово «επιτομή») великого трактату, в якому детально описано тіло людини. У її першій главі йдеться про кістки та хрящі, у другій — про зв’язки та м’язи, третю присвячено органам травлення, четверту — серцю, п’яту — мозку, шосту — статевим органам. Досліджуючи трупи, Везалій виправив усю тогочасну анатомію, відзначивши в ній майже 200 істотних помилок. Його праця докорінно змінила знання про людину та відкрила «золотий вік» в історії анатомії. Ілюстратором і співавтором Везалія у створенні трактату був учень Тіціана, художник Стефан Ван Калькар. Відомостей про нього не так уже й багато: пишуть, що він був блискучим копіїстом і виконав портрети митців для раннього видання «Життєпису найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» Джорджо Вазарі. Але прославився Калькар саме своїми анатомічними малюнками. Під одним з них Андреас Везалій залишив афористичний підпис: «Vivitur ingenio, caetera mortis erunt» («Геній продовжує жити, усе решта мертве»).
Увійшли до колекції раритетів і книги Клавдія Галена — найвідомішого медика імператорського Риму, ученого-енциклопедиста, хірурга, філософа та бібліографа, якого шанували і його сучасники, і лікарі доби Відродження. До речі, саме його помилки виправляв Везалій, хоч авторитет Галена в той час здавався непохитним.
У XVI столітті матеріали з праць Клавдія Галена були включені цюрихським лікарем Конрадом Геснером до видання «Компендіум з книг Захарії Актуаріоса про відмінність сечі, судження та визначення», з якого можна дізнатися про склад лікарських засобів і доцільність їх застосування при лікуванні певних хвороб. Важливим джерелом з історії античної філософії та медицини є також «Коментар» Антоніо Бузенніо Браедано до книг Галена (Антверпен, 1561), де наведено факти з дитинства античного лікаряфілософа, його життя в Римі та розглянуто деякі аспекти галенівського вчення.
Видатний англійський лікар, вихованець падуанської медичної школи та засновник фізіології як науки Вільям Гарвей створив учення про кровообіг і навів експериментальні докази на його користь. Свої спостереження та висновки він виклав в епохальній праці «Анатомічні дослідження про рух серця та циркуляцію крові», одне з видань якої було здійснено 1661 року в Роттердамі. Відкриття Гарвея стало без перебільшення революційним, адже його сучасники дотримувалися теорії Арістотеля та Галена про те, що кров утворюється в печінці з їжі, рухається по венах і закінчується в органах. В іншій своїй книзі — «Дослідження про зародження тварин» (Амстердам, 1674) Гарвей виступив проти панівної тоді ідеї спонтанного зародження життя. Він науково обґрунтував теорію, що все живе походить з яйця, заклавши тим самим основи ембріології.
Кількома десятиліттями раніше вийшла друком книга французького хірурга та акушера-гінеколога Северіна Піно, де описані ознаки незайманості, вагітності та пологи. Для свого часу вона здавалася неприпустимо відвертою, тож стала справжньою сенсацією, а деякі її примірники навіть були конфісковані.
Величезну популярність від часів Пізнього Середньовіччя мала праця Алексіса Педемонтана «Про таємниці» — свого роду енциклопедія рецептів народної медицини в широкому спектрі вживання. Крім лікувальних засобів від різних хвороб, у ній представлено цілющі вина, уміщено кулінарні рецепти та «рецепти краси» з порадами щодо застосування з косметичними цілями різноманітних плодів, олій та фарб. У бібліотечній колекції зберігається примірник, надрукований в Базелі 1568 року.
Серед рідкісних старовинних видань — книга італійського лікаря ХІІ століття, президента медичної школи в Салерно (найвідомішого на той час медичного закладу Італії, заснованого ще 846 року) Іоанна Міланського «Салернська школа, або Правила збереження здоров’я» (Роттердам, 1683, видавництво Арнольда Леєрса). Викладені на її сторінках у віршованій формі (леонійський вірш) «рецепти довголіття» ввібрали в себе багатий досвід кількох поколінь лікарів. Це поради з дієтології, гігієни, психології та здорового способу життя, що й сьогодні вважаються цікавими та корисними. Ось одна з них:
Ти лікарів не знаходиш? Хай будуть тобі лікарями
Троє: весела натура, помірність у їжі та спокій.
Згадаймо також кілька раритетних книг, виданих у Західній Європі в XVIII–XIX століттях.
Про те, якими засобами намагалися збільшити тривалість життя давні єгиптяни та греки, пише у своїй праці «Макробіотика, або Мистецтво продовження життя людини» (Відень, 1798) видатний німецький лікар, родоначальник геронтології Крістоф Вільгельм Гуфелянд. Учений розвинув ідею віталізму та довів, що довголіття залежить від міцності органів, темпів виснаження організму, досконалості та термінів репараційних процесів. Порівнюючи людське життя з життям рослин і тварин, він доходить висновку, що саме Homo sapiens має переваги в можливості продовження життя завдяки поєднанню в собі тілесного та духовного. Удосконалення обох цих начал збільшує життєві сили людини та, відповідно, тривалість життя. А от скорочують його не тільки недуги, а й негативні емоції. Також, на думку Гуфелянда, деякі хвороби є корисними для людини, оскільки звільняють плоть від «сторонньої матерії». Тобто сама природа піклується про рівновагу в тілі. Твір Гуфелянда набув неабиякої популярності відразу після появи: його тут же переклали та видали майже всіма європейськими мовами.
Бібліографічною рідкістю є надрукована 1823 року в Парижі книга давньоримського вченогоенциклопедиста Авла Корнелія Цельса «Про медицину». Цей трактат, знайдений ще в ХV столітті, є унікальним джерелом, що висвітлює розвиток медицини античних часів після Гіппократа. Лише завдяки Цельсові нам відомо про безповоротно втрачені праці Герофіла, Ерасистрата та інших видатних представників Александрійської школи. Згадує він і про те, що операції з видалення катаракти успішно робили ще у Вавілоні за 2-2,5 тисячі років до н. е. Трактат Цельса мав чимале значення для розвитку наукової латинської термінології. Мову вченого називають класичною «золотою латиною», а його самого — «Цицероном медицини».
Дотепер залишаються цікавими багатотомні видання, в яких описано немедикаментозні методи терапії. Це, зокрема, праця Міхаеля Платена «Новий спосіб лікування» (Лейпциг, 1823) або книга Себастьяна Кнейпа «Моє водолікування хвороб і зберігання здоров’я» (Кемптен, 1893). Автор останньої твердить, що перевіряв на собі ефективність методики впродовж 35 років. Та й в наші дні вона має тисячі прихильників.
Розповідати про раритетні видання, що зберігаються в Національній науковій медичній бібліотеці України, можна без кінця, адже кожне з них заслуговує навіть не на окрему згадку — на окрему статтю. Утім, неможливо охопити неосяжне… Сподіваємось, що цей короткий опис спонукає читачів дізнатися більше і про самі книги, і про їх видавців, і про історію медицини, і, звісно, про нашу бібліотеку.