Київ, Терещенківська, 15. Загадки розгадані та нерозгадані

Марія Кадомська,

мистецтвознавець

Матеріал із журналу «Антиквар» №115

Зазвичай історичні середмістя сприймаються як живі музеї просто неба. Але це завжди ще й релікти такої собі міської Атлантиди, що назавжди відійшла у вічність, але залишила по собі автентичні уламки, більш-менш правдиві спогади впереміжку з апокрифами та, на радість дослідникам минувшини, достовірні документальні свідоцтва. До такого міського утворення належить і частина вулиці Терещенківської навпроти відкритого простору Шевченківського парку.

В ансамблі фронтальної забудови цього проміжку «вулиці музеїв» інтерес становлять не тільки поодинокі архітектурні шедеври, а й звичайні для свого часу споруди, витримані в основному в естетиці загальноєвропейської масової житлової забудови кінця XIX — початку XX століття.

Візуальний ефект ансамблевості не випадковий: квартал створювався за єдиним регламентованим планом для упорядження площі перед Університетом, але при цьому кожна садиба має окремі інтригу та сюжет для невеликої (чи великої) оповіді. З цим довелося зіткнутися при складанні історичного досьє, що передувало реставрації будівлі по вул. Терещенківській, 15 (1982–1998 рр.,  архітектори-реставратори Ірина Малакова, Ганна Сапожникова).

Тепер ця будівля, що входить до комплексу Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, є однією з візитних карток столиці. Однак ще на початку 1980-х вона, хоч як це дивно, навіть не входила до переліку пам’яток культурної спадщини й не мала жодної документованої атрибуції. До речі, ще й зараз на чавунній охоронній дошці, встановленій на фасаді будинку №15, указано помилкову дату зведення — «1881–1882 рр.».

Загальний вигляд місцевості перед Університетом Св. Володимира. Фото Франца де Мезера. Початок 1870-х рр. З колекції Михайла Кальницького

У цій публікації ми згадаємо моменти архівних досліджень, проведених при підготовці історичної довідки 1985 року, бо саме вони дозволили встановити точну дату будівництва особняка та ввести її до наукового обігу.

У той період в енциклопедіях, путівниках і навіть в академічній літературі наводилися досить приблизні та суперечливі відомості щодо часу зведення будинку: називалися 1870-ті роки, кінець 1880-х, кінець XIX століття, 1913 рік. І, звісно, першими власниками й забудовниками садиби вважалося подружжя Богдана та Варвари Ханенків.

Тільки-но розпочалися мої пошуки в Центральному державному історичному архіві України, як здалося, що я вхопила удачу за хвіст: Варвара Николівна Ханенко в листі до свого дядька Федора Терещенка запрошувала на закладення будинку, що мало відбутися 14 червня 1881 року. У грудні того ж року вона писала: «Мы устроились в Париже и не располагаем его покинуть, ибо нам некуда ехать, кроме деревни». Звісно, можна було (і дуже хотілося) припустити, що особняк перебував у процесі зведення. Але подальші архівні дослідження показали хибність цієї версії. Можливо, ішлося про будинок у маєтку Ханенка, але точно не про київський особняк, що й буде доведено просто зараз винятково на підставі першоджерел.

Узагалі, не втомлююся твердити, що, всупереч існуючому уявленню про архівну працю як нудний процес, це — азартна справа, навіть коли не дає бажаного результату. Тож довелося починати ab ovo — з облаштування величезної площі, котра по закінченні спорудження Університету близько 30 років залишалася незабудованою. На знімку Франца де Мезера або на фотографії, зробленій 1872 року військовим інженером Д. Біркіним, бачимо її ще невпорядкованою: не існує ані скверу, ані кварталу з садибою, про яку йдеться.

У 1871 році міська влада порушує питання про необхідність зменшення площі перед Університетом за рахунок утворення нових кварталів з продовженням вул. Олексіївської (тепер Терещенківської) від Бібіковського бульвару (бул. Т. Шевченка) до вулиці Шулявської (Л. Толстого). Це був чи не найперший масштабний захід оновленої київської муніципальної влади після затвердження 16 червня 1870 року імператором Олександром II міської реформи, котра надавала Міській думі певні права та функції, що включали елементи самоврядування. Зокрема, можливість самостійно формувати міський бюджет, планувати витрати, визначати розмір і спосіб отримання доходів від майна, що належить місту. (Принагідно нагадаймо, що саме в Києві Магдебурзьке право за загальноєвропейською традицією діяло з кінця XV століття до 23 грудня 1834 року, коли було скасовано указом Миколи I.)

Піклуючись про благоустрій Києва, міський голова в документі від 24 лютого 1871 року пропонує «уменьшение Университетской площади с тем, чтобы за оставлением на оной приличного места для возведения памятника Государю Императору Николаю Павловичу, остальная часть площади застроена была городскими или частными зданиями».

Остаточний варіант перепланування площі за проєктом київського міського землеміра О. Терського розглядався в Санкт-Петербурзі на засіданні  техніко-будівельного комітету Міністерства внутрішніх справ і був затверджений до виконання 9 липня 1871 року. Оскільки в Києві діяли обмежуючі «еспланадні правила» (еспланада — відкритий простір перед фортецею), знадобилося на найвищому рівні вирішувати питання, якими спорудами забудовувати площу — дерев’яними чи кам’яними. І тільки у грудні 1871-го головне інженерне управління сповістило київську міську управу, що за новими правилами для Київської фортеці допускається зведення кам’яних будівель у Старому Києві та біля Університету Св. Володимира без жодних обмежень.

Головний фасад будинку на Терещенківській, 15. Фото 1890 р. Науковий архів Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
Богдан Ханенко в залі «Галерея». Фото 1900-х років. Науковий архів Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Продаж ділянок, що складали фронт забудови сучасної вулиці Терещенківської, відбувся 24 березня 1875 року. Серед інших, участь у торгах узяла Аделаїда Іванівна Сулимовська, дружина капітана. Вона заявила найвищу первісну ціну — 9 карбованців 10 копійок сріблом за квадратний сажень і придбала земельну ділянку 673½ кв. саж., що займала площу теперішніх двох садиб по вул. Терещенківській — №15 і №17. Не зволікаючи, у 1875–1878 роках Сулимовська зводить за проєктом архітектора В. Ніколаєва триповерховий будинок з флігелем (нині Терещенківська, 17). Вільна земля (Терещенківська, 15) виходила на вулицю садом.

Через деякий час домовласниця віддала свою, частково забудовану, ділянку під заставу, однак розплатитися не спромоглася й змушена була продати маєток. Серед документів Київського державного нотаріального архіву знайдено купчу від 6 березня 1882 року, згідно з якою А. Сулимовська продала всю садибу за 95 тисяч карбованців Николі Терещенку, а той прийняв на себе її борг Київському Товариству взаємного кредиту — 36400 карбованців.

26 березня 1882 року судовий пристав Київського окружного суду офіційно ввів Николу Артемійовича Терещенка (1819–1903) у володіння садибою. Ми не зупинятимемося на характеристиці цієї непересічної особистості, нагадаймо тільки, що саме за його заслуги перед містом і у зв’язку з 80-річчям вулицю Олексіївську (колишню Університетську площу) було перейменовано 1899 року на Терещенківську (у лютому-березні 1919 р. — вул. О. Герцена, потім до 1941-го — Г. Чудновського, у 1941–1944 рр. — Терещенківська, у 1944–1955 рр. — знову Г. Чудновського, і з 1955-го до 1992 р. — І. Рєпіна).

Після знайдення оригіналу купчої дослідники вирішили, що дату будинку №15 можна вважати встановленою. Адже на початку 1880-х зростання цін на землю зумовило систему щільної фронтальної забудови, і в центральних частинах міста стає все менше незабудованих ділянок, на яких раніше влаштовувалося присадибні двори, сади й городи. Логічно було б припустити, що, ставши власником ділянки навесні 1882-го, Н. Терещенко не відкладатиме надовго забудову вільної частини садиби зліва від уже існуючого будинку. Більше того, у фонді міської управи Державного архіву м. Києва було виявлено  план садиби, де в червні 1887 року землемір позначив будинок №15 як уже існуючий. Отже, вимальовувалися часові межі будівництва — між 1882 і 1886 роками. Саме таке датування було вказано в історичній записці, складеній 35 років тому. Проте невдовзі нові знахідки змусили переробити геть увесь текст. З’ясувалося, що Никола Артемійович, який з 1875 року мешкав у розкішному особняку (зараз бул. Т. Шевченка, 12), не поспішав з розбудовою садиби на Олексіївській і приступив до цього тільки через п’ять років.

Остаточне встановлення дати зведення будинку по Терещенківській, 15 — 1887–1888 роки — стало можливим після виявлення двох архівних документів: у фонді господарчого відділу київської міської управи — плану садиби Терещенка з плямою будинку та флігеля, дозволених до будівництва у квітні 1887 року, а в актовій книзі одного з київських нотаріусів — оригіналу купчої за жовтень 1888 року, коли особняк уже був готовий. Згідно з купчою, Н. Терещенко виділяє в окрему садибу частину своєї ділянки із щойно зведеним будинком і флігелем (250½ кв. саж., нині вул. Терещенківська, 15) та офіційно продає її своїй старшій дочці Варварі Ханенко за 30000 карбованців сріблом.

Отже, ці документи дозволяють цілком достовірно підтвердити три дати: 1) будинок, зведення якого дозволено навесні 1887 року, є вже збудованим восени 1888-го; 2) 1888 року територію домоволодіння № 15, що спершу входила разом з № 17 до складу єдиної садиби Сулимовської, а потім Николи Терещенка, виокремлено в самостійну садибу; 3) з жовтня 1888 року садиба №15 належить родині Ханенків, але придбали вони її з уже існуючим будинком.

Ще 10 років власником сусідньої садиби по вул. Терещенківській, 17, залишався Никола Артемійович, аж доки 20 травня 1899 року вона перейшла у власність його наймолодшої дочки Евфросинії Сахновської.

Узагалі-то члени великої родини Терещенків селилися в близькому сусідстві: голова сімейного клану Никола Терещенко займав своєрідний панський маєток серед міста (нинішній бул. Т. Шевченка, 8–12), старший син Іван Николович — № 34 на цьому ж бульварі, молодший — Олександр Николович — №7–9 на вул. Толстого, три доньки — Ольга, Варвара та Євфросинія — №№13, 15 і 17 на Терещенківській. Родина Федора Терещенка (молодшого брата Николи Артемійовича) теж мешкала недалеко — по вул. Терещенківській, 9 і 7/13.

Варвара Терещенко та Богдан Ханенко одружилися 1874 року, і на час придбання власного, щойно  зведеного, будинку вже мали чималу мистецьку колекцію. (Цікава деталь: у купчій 1888 року вказано, що покупець, тобто Варвара Николівна, проживає в будинку батька на Бібіковському бульварі, 12.) Природно, що вони одразу ж зайнялися внутрішнім оздобленням особняка. В одному з листів від 12 грудня 1889 року Б. Ханенко пише: «Я все это время так занят окончанием отделки дома и развеской картин, что не имею возможности оставить, хотя бы на самое короткое время, Киев».

Уточнене датування повністю збігається із записом Олександра Іванова, біографа Михайла Врубеля: «Из вещей, сделанных Врубелем в первую половину 1889 г. в часы досуга от главных работ во Владимирском соборе и после того, как эти работы были окончены, сохранилось очень немногое. Орнаменты Врубеля, по-видимому, возбудили в Киеве некоторое внимание к декоративной стороне его таланта и Б. И. Ханенко заказал художнику написать для одной из комнат своего дома большой плафон масляными красками. Этот ромбовидный плафон, изображающий какой-то фантастический герб с рыцарским шлемом [] замечателен как первая из декоративных работ, не предназначенных для церкви». Нічого фантастичного там, до речі, не було: це фрагменти родового герба Ханенка, а ліпний його варіант з’явився між вікнами другого поверху в новій прибудові, здійсненій 1891 року за проєктом О. Кривошеєва.

Креслення головного фасаду. Арх. М. Горденін, 1921 р. Після нівелювання вулиці 1914 року утворився цокольний поверх. До входу вів пандус, який згодом замінили на існуючий донині ґанок

Атрибуція особняка на Терещенківській, 15, на жаль, залишається неповною: поки немає аргументованого підтвердження авторства первісного проєкту, та й сам проєкт досі не виявлений.

З легкої руки С. Гілярова, а саме після публікації 1936 року його статті в часопису «Соціалістичний Київ», автором проєкту прийнято вважати РобертаФрідріха Мельцера (1860–1943). Звісно, свідчення такого поважного й обізнаного вченого, як Гіляров, досить вагоме, особливо зважаючи на те, що він був особисто знайомий з Варварою Ханенко та співпрацював з нею у музеї, створеному після передання нею родинної колекції в дар Києву. Утім, ніяких документів, що доводять або спростовують авторство архітектора імператорського двору Р.-Ф. Мельцера, ми досі не маємо.

Основна діяльність цього зодчого припадає на початок ХХ століття, хоч як випускник Петербурзької Академії мистецтв він здобув звання класного художника 1-го ступеня з архітектури ще 1887 року. В особистій справі Мельцера, що зберігається в Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі, немає згадок щодо проєктування київського особняка. Однак такі документи можуть бути знайдені в архіві Торгового дому «Мельцер і К°» в тому ж таки Санкт-Петербурзі. Фонд має бути вкрай цікавим для вітчизняних дослідників, адже ця відома меблева й декораторська фірма виконувала опоряджувальні роботи на багатьох київських об’єктах, у тім числі в будинках Терещенків. Графічні документи доводять, що саме фірма «Мельцер і К°» брала участь у розробці меблів та оздобленні інтер’єрів в особняку по Терещенківській, 15.

Серед інших вітчизняних і закордонних митців до оформлення будинку був залучений московський архітектор П. Бойцов, що доводять підписані ним ескізи деталей оформлення інтер’єрів. Зокрема, за його задумом було виконано дерев’яне оздоблення стін Дельфтської їдальні.

Постать цього архітектора, або, за його власним визначенням, «будівельника-практика», і досі лишається маловивченою: нема документально підтверджених дат народження та смерті, часу й місця навчання, навіть по батькові Бойцова пишеться по-різному — Самійлович, Саймонович, Семенович. В архівній справі зодчого у фонді Петербурзької Академії мистецтв є документ, де він називає Б. Ханенка одним зі своїх замовників на будівельні роботи, але не конкретизує обєкти. А в описі збережених проєктів і малюнків згадує акварелі із зображенням стіни їдальні в будинку Богдана Ханенка в Курській губернії та каміна в його кабінеті в київському особняку. Свідченням контактів П. Бойцова як архітектора з родиною Терещенків-Ханенків є також його участь (і перемога) у конкурсі на проєктування Київського художньо-промислового та наукового музею (нині Національний художній музей України), будівництво якого Б. Ханенко курирував і в значній мірі фінансував.

На фото 1920-х років особняк Ханенків ще має на фасаді родинний герб, який невдовзі було збито. Герб відновлено в ході реставрації 1982–1998 рр. З колекції Михайла Кальницького

Не станемо вдаватися до невдячної справи й аналізувати схожість відомих творів талановитого стилізатора П. Бойцова з особняком Ханенків та іншими, поки що не атрибутованими, будинками й палацами в маєтках Терещенків.

Хоч би там як, інтрига залишається, і майбутні дослідники мають шанс зробити гучні відкриття. Сподіватимемося, що розширення інформаційних можливостей дозволить обстежити досі не опрацьовані архівні та музейні колекції в Україні й за її межами, зокрема у Берліні та Нью-Йорку, де в еміграції жив Р.-Ф. Мельцер. Не втрачаємо також надію прояснити долю сімейного архіву Ханенків, що зник після смерті Варвари Николівни. Імовірність майбутніх сенсацій підтверджують порівняно нещодавні знахідки. Так, у фотоальбомі з пам’ятками архітектури Італії з наукового архіву Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків було ідентифіковано знімок головного фасаду будинку по Терещенківській, 15 (відтворено в книзі «Богдан Ханенко. Спогади колекціонера». К., 2009). Мистецтвознавець Н. Корнієнко датує його 1890 роком, тобто фото було зроблено майже відразу після зведення будинку. А опублікований 2016 року проєкт особняка Олександра Николовича Терещенка на вул. Л. Толстого, 7, остаточно підтвердив, що його автором був архітектор Петро Бойцов.