Матеріал із журналу “Антиквар” #125
Українську революцію 1917–1921 років традиційно досліджують за офіційними документами, листуванням, газетними публікаціями, споминами, сфрагістичними та геральдичними пам’ятками, світлинами та кінохронікою. Останніми десятиліттями, після відродження незалежності України, видано десятки монографій, томи документів, сотні статей. Науковці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського першими спробували поглянути на знакові події та ключові постаті цієї доби через унікальні джерела, які майже століття залишалися на маргінесі історичних студій — твори художників-карикатуристів і сатиричну публіцистику часописів «Ґедз» (жовтень 1917 — липень 1918, 10 номерів; редактор Захар Біський), «Будяк» (листопад — грудень 1917, 3 номери; редактор Сергій Паночіні) та «Реп’яхи» (березень 1918, 2 номери; редактор-видавець «Ґедз»). Останнє видання після закриття в грудні 1917‑го «Будяка» започаткував редактор «Ґедза» З. Біський, котрий прагнув посилити боротьбу зброєю сміху, жартома й усерйоз інформуючи співвітчизників про історичні події. Ці журнали виходили в Києві за часів Української Центральної Ради, яка за короткий період пройшла шлях від обережних гасел про автономію України до проголошення суверенної, ні від кого не залежної Української Народної Республіки. Найдовше з усіх протримався «Ґедз» (10 місяців), підсумувавши свій вік і добу Центральної Ради сатиричними рефлексіями на зміну влади — карикатурами «Останнє засідання Центральної Ради», «Сучасна цензура», а також «Лебідь, Рак та Щука», яка промовисто закликала політичну еліту до єдності.
Унікальність понад 200 шаржів і карикатур, уміщених на сторінках цих видань, виявляється передусім у влучному поєднанні «тексту», контексту і підтексту в зображенні певної події чи особистості. Подібних джерел годі й шукати, а на прочитання усіх прихованих смислів знадобиться ґрунтовна праця фахівців різних дослідницьких інтересів.
Зміст ілюстрованих сатиричних видань 1917– 1918 років засвідчує курс на демократичний розвиток українського суспільства, який досяг найвищого злету за Центральної Ради. Саме в цей період актуалізувався жанр політичної сатири як важливий засіб комунікації, маніфестації громадської думки, майстерного відображення дійсності та формування критичного ставлення до подій, які переживало суспільство. На тогочасній історичній арені доступна й дотепна сатирично-гумористична періодика стала свого роду каталізатором громадської активності, давала змогу адаптуватися до політичних умов і згуртувати українську націю.
Продовжуючи традиції сатиричної публіцистики, започаткованої в перші роки ХХ століття київськими «Шершнем» і «Хріном», львівськими «Комаром» і «Зеркалом» (що виходив з перервами з 1880‑х років), новопосталі «Ґедз», «Будяк» і «Реп’яхи», окрім потужного впливу на почуття читачів, узяли на себе роль конструктивної опозиції тодішній владі, повсякчас підштовхуючи її до рішучіших кроків. Жанровотематичні домінанти карикатур, нестандартні підходи до створення політичних портретів лідерів, форма та емоційна насиченість текстів робили їх не просто ілюстраціями до суспільно-політичного життя, а осмисленням, оцінкою, застереженням. Подібні «остороги» були вкрай необхідні як тогочасній еліті, так і кожному громадянинові. Іноді текст і зображення допомагали розставити маркери історичних подій, усвідомити їх хід, відігнати сміхом подалі страх… Або просто визначити своє місце в тих непростих буднях. Чи покепкувати над самим собою… А ще — дати людям хоч на мить жаданий спокій:
В годину тяжкую війни
Даруй нам сміх.
Воно ж не гріх
Спочить душею хоч хвилину.
Редакційна політика часописів залишалася послідовною та принциповою: не дати українському істеблішментові й суспільству тримати себе в міцних обіймах «старшого брата». Важливим елементом цієї політики й сатиричного дискурсу став заголовок циклу карикатур «Про „старі“ часи на Україні. Ілюстрована історія України не Грушевського і не Аркаса», у якому обігравалося назву популярної праці Михайла Грушевського «Про старі часи на Україні. Коротка історія України». Узявши в лапки слово «старі», автори закликали творити нову Україну, забути «вчорашній день», зректися віджилих постулатів, насамперед будь-яких спроб порозуміння з Росією та всього, що заважало рухові українства до суверенності. Цю концепцію, зокрема, декларувало оптимістичне редакційне звернення першого номера «Будяка»: «Хай не дивує читач, зустрівши в сім числі старі імена, старі події. Наш номер є вінком, положеним з пошаною на могилу минулого. З другого ж числа сподіваємось піти вже по оновленій землі вільними, хоч і босими стопами…»
Добре пам’ятали також художники й публіцисти дискусію, що спалахнула 1908 року після публічної реакції Михайла Грушевського на вихід ілюстрованої «Історії України-Русі» Миколи Аркаса. Як фаховий історик професор Грушевський називав її «подарком молодим хазяйкам», вважав «нездалою, непедагогічною і з наукового, і з національного погляду» та шкідливою «в ролі підручника української національної свідомості». Тож спікери та модератори сатиричного наративу наполягали на необхідності забути всі «старі» історії, суперечності та амбіції, щоб об’єднати українців. Про сутність цього підтексту красномовно свідчать як карикатури щодо спроби Центральної Ради порозумітися з Тимчасовим урядом у травні-серпні 1917 року, так і композиція «Останнє засідання Центральної Ради».
Справжні імена всіх художників, які співробітничали з тодішніми київськими сатиричними виданнями, нам поки не відомі, адже більшість із них підписувалися псевдонімами: Панько, Стецько, Юрко, П. Коцький, М. Основа…
Серед знаних митців, чиї псевдоніми вдалося розкрити, найактивнішим був Іван Бурячок — він же І. Буруля та Ів. Маляр. Ще 1906 року разом з Фотієм Красицьким та Опанасом Сластіоном він працював в українському гумористично-сатиричному журналі «Шершень», кращі традиції котрого запровадив і в нових часописах.
Вдалося ідентифікувати і карикатуриста «Г. Злотого» — це український живописець і графік Григорій Золотов, який навчався в Миколи Пимоненка та Івана Селезньова в Київському художньому училищі, а згодом — у майстерні Георгія Нарбута. Саме за його ескізами за доби Директорії УНР, у серпні 1919‑го, були надруковані та випущені в обіг українські гроші номіналом 10 і 1000 карбованців. Йому ж належить художнє оздоблення обкладинки знаменитого літопису українського письменства «Книгарь», що виходив у Києві в 1917–1920 роках.
За характерним почерком карикатуриста «Юрка» впізнається вихованець заснованої наприкінці 1917 року Української Академії мистецтва Юрій Вовк. Ім’я цього графіка, портретиста, книжкового ілюстратора добре відоме за пізнішим празьким періодом, тож дебютні роботи в «Ґедзі» доповнюють творчу біографію митця.
На особливу увагу заслуговують жанрові композиції українського графіка, вихованця лаврської іконописної майстерні, якою керував Іван Їжакевич, і Київського художнього училища Охріма Судомори, котрий не дуже‑то й «ховався» за псевдо «О. Суд.» і «Дід Охр.», часто відверто підписуючись власним ім’ям. Серед його знакових творів, опублікованих у «Ґедзі» та «Будяку», варто назвати «Проголошення Української Народної Республіки» і «Лебідь, Рак та Щука». Манеру Судомори сучасні мистецтвознавці порівнюють зі стилем славнозвісного британця Обрі Бердслі, нарікаючи притому, що немає навіть фотопортрета художника. Аби дещо втішити їх, радимо зазирнути на сторінки «Будяка», де «український Бердслі» розмістив свій «Автошарж» за власним підписом «О. Судомора». Шкода, що інші графіки, особливо «Стецько», «Панько», «Юрко» та «Коцький», не наслідували приклад «Діда Охріма».
Насамкінець зазначмо, що в жодній книгозбірні Києва чи Львова не збереглося повних комплектів цих виняткових для дослідження доби Української революції 1917–1921 років і самого феномену «сміхової культури» джерел. Тож довелося збирати їх з поодиноких примірників у різних бібліотеках. Найперш у зв’язку з цією обставиною виникає думка, що їх було знищено в радянські часи. Припущення вірогідне, але тільки почасти. Гадаємо, що спершу ці популярні журнали просто «зачитали», а вже те, що вціліло, — донищили.
Найліпшою шаною до принципової позиції творчої команди «Ґедза», «Будяка» та «Реп’яхів» стало б видання повного каталогу опублікованих там творів художників-графіків. До того ж подібний проєкт має шанс значно розширити іконографію революційної доби, фотодокументи якої загинули «в огні і бурі», еміграційних поневіряннях, під час обшуків і репресій.
А поки спробуємо за допомогою окремих творів через сатирично-гумористичний погляд і позицію тодішніх українських художників репрезентувати певні знакові події часів Центральної Ради та її провідників.
