Національний музей історії України у Другій світовій війні презентував світові виставку присвячену російсько-українській війні «Україна – розп’яття». Уперше у світовій музейній практиці створено стаціонарну експозицію про війну в реальному часі й під час війни, яка триває. Куратор виставки – Юрій Савчук, генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні, кандидат історичних наук.
Американська газета New York Times опублікувала матеріал про виставку «Україна – розп’яття».
«Антиквар» пропонує ознайомитись з перекладом тексту.
___
Виставка під назвою «Україна – розп’яття» – це один із кількох способів, за допомогою яких уряд країни наголошує на руйнаціях, які пережив її народ.
За кілька днів після того, як російські війська відступили з передмість Києва, Юрій Савчук, директор Національного музею історії України у Другій світовій війні, приєднався до поліції та прокуратури, які розслідували весь масштаб страждань, завданих там ворожими солдатами.
Протягом наступного місяця пан Савчук та його колеги скрупульозно документували побачене, зробивши понад 3000 фотографій. І вони отримали деякі з залишених слідів російського вторгнення: щоденник одного з командирів; книгу, яку несли російські війська під назвою “Переможців не судять”; карту солдата-парашутиста із зазначенням цілей на лівому березі Києва; картки A.T.M. та паспорти загиблих російських бійців
Ці та багато інших знахідок стали експонатами виставки під назвою «Україна – розп’яття», яка відкрилася 8 травня у музеї пана Савчука. Це незвичайна спроба вести хроніку війни, незважаючи на те, що бої продовжуються на сході та півдні України. Після закінчення конфлікту планується відкрити новий музей, присвячений виключно російському вторгненню, додав Савчук.
Ця виставка – один із кількох способів, за допомогою яких уряд України наголошує на руйнаціях, перенесених її народом, незважаючи на те, що щодня завдаються нові страждання. Серед цих способів – яскраві презентації, які президент країни Володимир Зеленський зробив для лідерів інших країн, та його нічні звернення до співвітчизників.
Українські чиновники, солдати та тисячі цивільних осіб також заполонили соціальні мережі – Facebook, Telegram, Twitter та інші сайти – фотографіями, відео та письмовими розповідями про труднощі, спричинені вторгненням росії.
Україна зробила рідкісний крок – притягнення до відповідальності російських солдатів за військові злочини вже через кілька місяців після їхнього скоєння, що значно прискорило звичайний графік судового процесу. Судові процеси з військових злочинів часто відбуваються через роки після події.
Нещодавно за межами зали музею діти Сашка Сподинського, інженера-електрика, який нещодавно повернувся до Києва зі своєю сім’єю після втечі на західну Україну, грали серед обвуглених останків гвинта російського вертольота.
«Необхідно пояснити нашим дітям, що зараз відбувається в Україні», – сказав Сподинський, поки інші відвідувачі фотографували уламки. «Ми не можемо говорити з нашими дітьми так, ніби нічого не відбувається», – додав він, – «бо вони всі чудово розуміють і бачать, що відбувається в нашій країні».
Пан Савчук, директор музею, мав сильну підтримку з боку уряду. Вирушаючи на нещодавно звільнені території, він мав при собі наказ вищого військового генерала України, що дозволяє йому та його команді доступ до районів, які все ще перебували за поліцейськими кордонами. Він йшов навшпиньки за саперами, які розмінували всі міни, що не розірвалися, на їхньому шляху.
«Ми часто були першими людьми, які відвідували будівлю чи будинок», – сказав пан Савчук.
Проводячи нещодавно екскурсію експонатами, пан Савчук провів репортера та фотографа через зону, яку він назвав «фуд–корт», де представлені пайки, які отримували російські солдати: MREs, або готова їжа, з написами «Ніхто, крім нас» і «Дружба народів», а також старі банки з борщем і щі, російський капустяний суп. Поруч чоботи, залишені російськими солдатами, виставлені в форму червоної зірки, що нагадує радянське минуле.
Над фуд–кортом на екрані телевізора демонструються кадри російської пропаганди, випущені напередодні війни, включаючи кліп із промови, в якій президент росії володимир путін заявив, що Україна була «цілком і повністю створена росією».
Піднімаючись сходами на другий поверх, пан Савчук вказав на металеві ворота, які було обстріляно. Вони належали дерев’яній церкві з міста на околиці Києва під назвою Перемога.
У центрі кімнати висить хрест, врятований із іншої зруйнованої церкви. Під ним висить ікона, на якій зображено зняття Ісуса з хреста. Скляне покриття картини пробите уламками над обличчям Йосипа.
«Історія нашої країни створюється, і зараз це можливість доторкнутися до неї», – сказав інший відвідувач, Сергій Пащуков, 31-річний житель Луганська, який був окупований росією у 2014 році.
Пан Пащуков, який переїхав до Києва в 2014 році, коли його рідне місто захопили сепаратисти, що підтримуються росією, сказав, що побачити предмети наживо – це «зовсім інше, ніж на екрані телевізора або в Інтернеті».
У кожній кімнаті виставки є табличка, що вказує на «укриття», або «бомбосховище», повсюдний знак в Україні воєнного часу. Хоча бомбосховище, розташоване в підвалі музею, ймовірно, могло б захистити відвідувачів у разі потреби – виття сирен повітряної тривоги досі часто чутне в Києві, – воно також є одним із найбільш виразних експонатів музею.
На дверях приклеєний рукописний напис на папері, вирваному із зошита учня школи. Українською, російською та англійською мовами він попереджає, що всередині можуть бути лише цивільні особи.
Табличка, як і решта в підвалі, була взята з бомбосховища в передмісті Києва, Гостомелі, де знаходився аеропорт, який російські солдати намагалися захопити в перші дні війни.
Пан Савчук та його команда ретельно відтворили три кімнати та прилеглі коридори, включаючи графіті на стінах, у яких 120 людей провели під землею 37 днів.
У кімнатах сиро і холодно, але найдивовижніше, за словами багатьох відвідувачів, це запах, начебто люди, які ховалися там зі своїми речами – включаючи цибулю, ковдри та іграшки – щойно пішли.
Для деяких було дуже важливо побачити свій досвід у музеї.
«У нас у Бучі був такий самий підвал у нещодавно збудованому багатоквартирному будинку», – сказала Євгенія Скрипник, 32-річна мешканка передмістя Києва, де російські солдати вбивали та тероризували мирних жителів.
«Цей дух того, як люди виживали, зберігся», – додала вона.
Єдиною історичною неточністю в притулку була відсутність п’яти відер, які стояли в коридорі, де люди, які прожили під землею понад місяць, полегшувалися.
Виставка, розміщена в одній з будівель музейного комплексу Другої світової війни, в один з недавніх вихідних днів була повна відвідувачів. «Я хотіла поринути у цю атмосферу, зрозуміти, як жили люди», – сказала жінка з волоссям кольору веселки на ім’я Олена, яка сказала, що їй зручно називати лише своє ім’я. «Це дуже цікава виставка, бо це не відбувається після війни, це все ще відбувається в інших містах нашої країни».
З першого дня війни пан Савчук ночує у музеї історії Другої світової війни, щоб захистити його колекцію від вандалів.
Пам’ять про Другу світову війну стала складнішою після початку війни. У росії кремль прагне уславити радянську перемогу, в яку зробили свій внесок мільйони українців, як джерело національної гордості. Але спогади про ту війну було використано для виправдання та підтримки вторгнення в Україну, при цьому путін прагнув представити українських лідерів «нацистами».
Пан Савчук сказав, що у світлі нинішньої війни люди говорять про «повну реконструкцію» музейного комплексу, архітектура якого покликана викликати у відвідувачів благоговіння перед пам’яттю про перемогу Радянського Союзу у Другій світовій війні, щоб зменшити акцент на боротьбі з нацистською Німеччиною.
«Ця війна змінила все», – сказав він. «Музей – це не лише виставка, це територія, це її пам’ятники, це місце пам’яті. Ми думаємо про те, щоб змінити не лише ідеологію, а й архітектуру, акценти».
Пан Савчук продовжує збирати артефакти. За його словами, зрештою, це стане «великим музеєм війни» – музеєм перемоги.
