Про життя Чернігівського історичного музею під обстрілами та врятовані експонати

«В одному з залів можна зараз побачити місце, куди влучив уламок російської міни» – розповідає Сергій Лаєвський, директор Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського. Про життя музею під обстрілами, врятовані експонати та про плани на майбутні експозиції.

Возможно, это изображение 1 человек
Сергій Лаєвський, селфі з допису на Facebook

Звісно, я готувався до війни. 

Попередню таку підготовку ми починали в 2014-15 роках. Ще була спроба у 2018 році, пов’язана із захопленням українських кораблів і введенням воєнного стану. Ця підготовка передбачала складання списків експонатів, так званої першої групи і другої групи, які мають бути евакуйовані. Ця підготовка передбачала певні тренінги для персоналу музею. Що? Кому? В якому порядку і як діяти? Ми складали дуже багато списків. Ми задавали питання. І відповіді на питання, на жаль, ми не отримали, і це надзвичайно прикро. Бо, повірте, відповідей немає по сьогоднішній день. 

Мова йшла про те, хто нас буде евакуювати. Тобто який транспорт? Яким маршрутом? Як буде здійснюватися охорона? Куди? Точно визначене місце, щоб ми його оглянули, щоб ми розуміли як там буде тим предметам, які плануємо вивезти. І як буде здійснюватися спостереження за музейними предметами на місці їх тимчасового зберігання? І фактично ота підготовка, яку ми проводили, вона нам певною мірою допомогла. 

Я, як директор музею, довіряв тим даним, які постійно озвучувалися в українському ефірі. Ми всі з екранів телевізорів або через Інтернет бачили накопичення військ. Навіть для цивільної людини, якою я є, зрозуміло, що так просто нічого не накопичується в такій кількості. Тому десь за півмісяця до 24 лютого я виступив ініціатором декількох розмов. Перша розмова відбулася з Міністерством культури. Я задавав запитання про евакуацію. На жаль жодних дій не відбулося. Тобто мої запитання були вислухані, сприйняті, але повисли десь у повітрі. Ще дві розмови я вів у нашому Департаменті культури. Тобто це орган управління всіма музеями в Чернігівській області, обласного підпорядкування. І те, до чого ми зрештою дійшли, фактично полягало в тому, що директори музеїв були оповіщені про те, що треба готуватися. І розуміючи, що ніякої евакуації у нас не буде, ми зосередилися на тому, що мають бути місця тут, безпосередньо в музеї або поблизу від музею, де ми могли б розраховувати сховати наші предмети. І 24 лютого це й почалось. 

Готуючись до подібних випробувань я був абсолютно переконаний, що одним із таких слабких ланцюжків підготовки стане персонал. І жодних звинувачень з мого боку до моїх співробітників не могло б бути. Бо коли починаються бойові дії, пов’язані із бомбардуванням насамперед, то куди піде людина? Рятувати своє життя, своїх дітей, своїх рідних, близьких? Чи піде в музей рятувати музейні цінності? Моя відповідь була, що люди залишаться вдома. Тим більше, що одразу було сповіщено, щоб співробітники не критичної інфраструктури на роботу не йшли й залишалися по домівках. Але розрив оцих ланцюжків означає, що робота не буде зроблена. Бо якщо розрахунок йшов на п’ятьох людей: двоє відкривають вітрину, один демонтує експонати, один їх запаковує, один записує… А з цих п’ятьох прийшов – один. То як можна провести всю процедуру? 

Музейні берегині (зліва-направо Олена Троянчук, Юлія Барбаш, Олена Трухан, Лілія Лаєвська)

Я безмежно вдячний співробітникам нашого музею. Я був здивований і важко навіть зараз підібрати слова – майже дев’яносто відсотків нашого колективу з’явилися на робочих місцях. І 24 числа, під бомбардуваннями, спускаючись в наш підвал, ми демонтували майже всі експонати першої групи та частково – другої групи. Ми їх пакували, переносили до сховищ та складали таким чином, щоб цим предметам було б безпечно. І наступного дня частина співробітників знову повернулася на свої робочі місця, і ми продовжили цю роботу. В той день ми працювали в історичній експозиції, а в нашій філії військово-історичного музею все, що ми змогли зробити – все було зроблено ще до обіду 24 лютого. Бо поруч є певний об’єкт, і ми вважали, що цей об’єкт буде серед перших цілей атаки, причому – на зруйнування. Це була реальна небезпека для життя, тому я людей відпустив по домівках. 

Вже відомо, що Чернігів потрапив в напівоточення надвечір 24 лютого. Окупанти досить швидко дісталися до околиць нашого міста і почався обстріл із артилерійських систем. І з тієї години в музеї, поруч з музеєм – ми чули все. Стріляла наша артилерія – ми її чули, стріляли по нашій артилерії, стріляли по місту – ми також і чули, і бачили. Великі пожежі, дими, земля тряслась. 

Зрозуміло, що в подальші дні колектив вже не виходив на роботу. Але я, як директор музею, 24 лютого пішов з дому, а повернувся десь після 10 квітня. Поруч зі мною була моя дружина, яка також є співробітником музею. Разом з нами були ще четверо наших співробітників, також родини. 

Родина Тройчуків – це заступник директора з адміністративно-господарської частини і інженер з питань охорони праці цивільного захисту, він же ще і електрик, що для нас було дуже важливо. І родина Труханів – це старші наукові співробітники. І от фактично ми шестеро й захищали музей. 

Буквально в першу ж ніч в нашому музеї з’явилися сторонні люди. Це були мешканці Чернігова, які застрягли в цій частині нашого міста і не могли вже повернутися додому. Ми їх прихистили в нашому підвалі. За декілька днів розширили ліжко-місця. Створили певний простір, де можна було не тільки перечікувати бомбардування, але і фактично жити. В тому нашому підвалі за час активних бойових дій пройшло близько 50 людей. Це були родини з маленькими дітьми. Були дві родини, які при надії, і в нас ледь малюк не народився у тому підвалі – це дуже зворушлива історія. І на все це – нас шестеро. 

Більше того – нам допомагала служба охорони поліції, які несуть свою службу на наших музейних об’єктах. Вони несли свою службу цілодобово, інколи заступаючи на декілька днів і не покидали свої пости. Така невеличка наша оборонна команда. Десь на 3-4 день стало зрозуміло, що все, що відбувається – дуже серйозно. І дуже небезпечно. 

6 березня неподалік від музею розірвалася міна. Основний удар прийняв на себе художній музей, але уламки зачепили і наш фасад, побили вікна, пройшли в експозицію… Насправді це дуже страшно, коли стається вибух і уламки тобі летять на голову. Тоді ми зрозуміли, що треба на чомусь зосереджуватися, бо так ми, боячись, довго не протримаємось. Треба зосереджуватися на чомусь, що нас буде відволікати, причому на такому, що ми добре розуміємо і знаємо. І ми почали демонтувати експозицію. 

Отвір у склі в експозиції від уламка міни

Ми робили це практично щодня по декілька годин. Ми позакривали вікна, тому було дуже темно, використовували свічки, використовували ліхтарики, вікна тільки привідкривали для того, щоб денне світло проникало і щоб ми бачили принаймні, що ми розкриваємо. Коли електричне світло з’являлось, звісно, що ми його вмикали і так продовжували свою роботу. Ми розбирали, розкривали вітрини, ми демонтували експонати. Кожен експонат обережно загортали. Знаходили місця в нашому музеї, дивлячись за напрямками обстрілів, які були більш безпечними. Врахували, що швидше за все, при влучанні, до цієї стіни, наприклад, не дійде найсильніша хвиля, яка нанесе найбільше збитків. Ми розбирали обладнання, клали його на підлогу та створювали ще додаткові схованки всередині цих, достатньо могутніх музейних модулів. Ми рухались з першого по третій поверх, демонтуючи експозицію. Спускалися з третього на перший. Додатково ще щось знаходили, додатково його демонтували… 

Пакування експонатів під час демонтажу

Процес ускладнювався ще й тим, що старе музейне обладнання так просто не розбереш. Треба обережно зняти скло, щоб воно не розбилося. Не наступити на це скло у темряві. Пройти між скляними плитами, щоб зняти ще щось, ще щось сховати. Ця робота тривала постійно. Постійний рух. До речі, це ще й зігрівало нас. А ще, демонтуючи експозиції, ми створювали й собі якісь інсталяції. Наприклад, ми побачимо човен. Човен десь XVIII століття, така довбанка. І, коли ми демонтували нашу експозицією, ми всередину того човна поклали капелюх російського генерала та два чобота. Ну, і зрозуміло, як ми його назвали. Руський воєнний корабель. Хоча він не руський, і ми саме цьому човну того не бажаємо, але подумки ми так жартували. До речі, ми – я навіть не знаю чи свідомо – залишили в залі мундир вояка чернігівського полку. Мабуть, ми вирішили – хай він ще раз відчує цю війну, від своїх руських братів.

Температура в експозиції в березні

Наш музей не отримав прямого влучання, стовідсоткової загрози музейним предметам не сталося. Хоча в одному з залів можна зараз побачити місце, куди влучив уламок російської міни. Наскрізна дірка. З відстані десь 100 метрів, на зльоті цей уламок пробив два скла, пробив товсту плиту, вдарився в достатньо товстий щит, майже пробив його і відскочив. Проте, жоден експонат, я хочу зазначити, під час бойових дій не був пошкоджений. 

Ми вважаємо, що те, що ми робили – правильно. Оскільки ми не розуміли, не знали, чим це може завершитися, і цю роботу в будь-якому разі треба було робити. Ми демонтували майже 95 відсотків нашої експозиції, а це чимало музейних предметів. Близько п’яти з половиною тисяч одиниць. 

Демонтована експозиція

Крім того, в нас є філія військово-історичного музею, який постраждав внаслідок бомбардувань 14 березня, коли достатньо потужні авіабомби влучили в стадіон, практично зруйнувавши колишнє музейне приміщення. Нині – це Бібліотека для юнацтва. Там свого часу розміщувався Музей українських старожитностей Василя Тарновського. 

Вибухова хвиля за 200 метрів винесла всі величезні вікна 3 на 5 метрів з товстим, подвійним склом в металевих рамах. Але, оскільки переважна більшість експонатів там ще залишалися, буквально наступного дня ми зробили вилазку. Ми демонтували все, що могли. Потім ще декілька разів туди поверталися, продовжуючи демонтаж наших предметів. Це було насправді небезпечно, але це вже був, очевидно, музейний азарт. І більше того – ми розуміли, що це необхідно робити, бо ми задля цього тут, власне, і залишилися. 

Військово-історичний музей. Пошкодження. Перший поверх

Ну, а по великому рахунку, всі дні для нашої невеличкої команди були розписані так день за днем, «step-by-step». Ми не жили якимось майбутнім. Ми проживали один день. Зранку планували, що ми будемо робити: хтось добуває продукти, хтось рятує холодильники, хтось шукає воду, хтось готує добуті продукти, якщо є електрика. Ми готували тут, всередині музею і з розрахунком на те, що у нас люди є там, внизу. І вони також готували і нам сюди заносили. Був взаємообмін. Отак от й проживали всі ці дні. 

Ми отримували різноманітну допомогу від наших колег, якою ми ділилися з військовими, якою ділилися з людьми, якою ми намагалися ділитися, в разі такої можливості, й з нашими співробітниками, які десь наприкінці березня вже почали потихеньку відвідувати музей. Весь цей час ми були на зв’язку, коли цей зв’язок взагалі існував. Ми хвилювалася за наших співробітників ще двох філій, які поза межами міста Чернігів. Одна філія була окупована в перший день – це садиба родини Лизогубів в Седневі. Другу, на щастя, це оминуло, окупанти туди не заходили. Вона там на кордоні з Московією. Це Музейно-меморіальний комплекс партизанської слави «Лісоград». Ми намагалися бути на зв’язку, щоб розуміти – де, хто, як?..

Ми були, є і залишаємось музейним співробітниками. Тому це один із основних напрямків: не тільки вивчати за документами історію, але і збирати всі необхідні свідчення та артефакти, які з цією історією пов’язані. Першими такими предметами, які поповнили нашу колекцію, стали уламки міни, що ми знаходили і в нашому дворі, і всередині наших експозицій. Потім другий комплект ми отримали від військових. А далі ми поповнювалися вже тими предметами, які по собі залишили окупанти. 

Уламок міни, який влетів в експозицію

Ми збирали їх в різний спосіб. Почнемо з того, що декілька наших співробітників захищають Україну зі зброєю в руках. Один із них, який весь час бойових дій провів на дуже небезпечній ділянці оборони Чернігова, передав нам перший такий пакунок з трофеями, які йому вдалося зібрати. А потім ми отримали ще декілька предметів. Ну а далі ще більше. Серед іншого в нас є на сьогоднішній день уламки двох ракет Точка У, які привезені до музею з позаміських сіл. У нас є багато чого іншого, яке розповідає про те, чим стріляли по чернігівцям. А, виходячи з тих місць де воно було знайдене, зрозуміло, що це під ударами була аж ніяк не військова інфраструктура, чи військові об’єкти, а саме цивільні. В нас є докази збитих літаків над Черніговом. Достатньо розширюється коло тих предметів, над якими ми вже починаємо думати, яким чином їх можна використати в майбутній експозиції та про що вони будуть розповідати.

У нас дуже багато різних таких ювілеїв, і кожен вибирає свою дату, думаючи про одну і ту ж саму подію. Насправді така достатньо потужна дата наступного року. Це буде 400 років надання Магдебурзького права Чернігову. Ми знаємо, що Магдебурзьке право – це місцеве самоврядування, це демократична традиція. І саме цю демократичну традицію сьогодні зі зброєю в руках відстоює Україна. Право жити на своїй землі так, як ми вважаємо це за необхідне. Є ще декілька дат, але поза тим, ми думаємо, і думали до цього, і будемо продовжувати думати над музеєфікацією різних подій, різних явищ з використанням нашої колекції, з використанням того, що ми зараз вже збираємо. 

Я забув згадати, що достатньо активно наші співробітники їздять містом Черніговом, а також виїжджають за межі міста, фіксуючи, збираючи, привозячи та інвентаризуючи – тобто роблять всю ту частину необхідної музейної справи. Так от, повертаючись до музею, на сьогоднішній день ми мали дві експозиції. Це історична експозиція та військово-історична. Ми продовж багатьох років намагалися донести наш крик про спасіння, щоб в Чернігові був відновлений етнографічний музей. Ми маємо величезні фонди з дуже цікавою колекцією Василя Тарнавського та інших достойників, які заповіли місту Чернігову свої зібрання. Ми поки що не почуті, але я сподіваюся, що нас почують.

Наш військовий музей розповідав про військову історію краю. Розповідав про російсько-українську війну, яка точиться з 2014 року. У нас там створена спеціальна експозиція «На наших плечах Україна», яка розповідає про земляків, що загинули і що продовжують боронити Україну на Донбасі. Але те, що було, воно вже не може бути відтворено в тому ж вигляді. Ми чітко розуміємо, що на цю війну музейними засобами треба дивитися вже по-іншому. Треба доносити правду того, що відбулося. Причому так, як воно відбулося. 

Військово-історичний музей. Пошкодження. Другий поверх

Ми не розповідали про геноцид українців, оскільки та війна, яка точилася майже 8 років десь далеко, нами так не сприймалася. Сьогодні ми знаємо, що це таке. Сьогодні ми відчули кожен по-своєму, на собі. І про це треба говорити, це треба показувати тими доказами, які є в нашому розпорядженні. 

Тому це має бути абсолютно окремий музей. Загальнодоступний, а не в тому місці, де він сьогодні розміщений. Який буде розповідати про героїзм чернігівців. Кожного окремо і всіх разом. Про героїзм тих, хто допомагав Чернігову і продовжує допомагати. Про волонтерів, про медиків, про всі гуманітарні коридори, про допомогу простих людей, які ділилися останнім. Тобто про все, про все, про все. І для цього треба збирати предмети та свідчення, що ми вже й почали робити. Але для цього потрібно приміщення. 

Оскільки Чернігів має відбудовуватися, то я можу припустити, що буде в програмі відбудови – побудова. Побудова спеціального приміщення, де буде цей музей. Він буде обласний чи міський, для мене, як директора обласного музею, немає значення. Яким би він не був, ми обов’язково долучимося до створення його експозиції. А в нашій історичній експозиції ми перейдемо на абсолютно інший концепт показу історії. 

Ми розібрали хронологічну історію України, яка традиційно в історичних музеях починалася від палеоліту і закінчувалися вчорашнім днем. Те, що ми будемо показувати, як ми це собі бачимо і мріємо, – це буде колекційно-тематичний принцип. Ми будемо розкривати чернігівцям наші колекції. Багато хто з них і не здогадується, що насправді зберігається в Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського. Тут справжні скарби. Ми давали їх по одному, по два предмети, але не показували в повному обсязі. Я сподіваюся, що у нас вистачить сил, можливостей та фінансів, щоб це показати, щоб розкрити всі ці колекції, і щоб чернігівці продовжували пишатися не тільки своїм містом і його історією, а й своїм музеєм і його колекцією.

До речі, говорячи про колекцію. Що поганого в хронологічній експозиції. Ми маємо п’ятдесят одне Євангеліє в коштовних окладах. Це дуже велика колекція для регіонального історичного музею. Ми зробили шикарний каталог в минулому році. 

Ми маємо сто п’ятдесят один універсал гетьманів України в оригіналах та копіях XVIII століття. Це найбільша колекція, не тільки з-поміж музеїв, але й з-поміж архівів. Це автографи всіх гетьманів Лівобережної України. Починаючи від Гетьмана Крутневича, це 1604 рік. Закінчуючи Розумовським. Їхні підписи власною рукою. У нас величезна архівна збірка. Понад 1800 печаток козацької старшини, різноманітних канцеляріїв. У нас є книжка, яку видав наш співробітник, її називають – енциклопедія сфрагістів України. Це опис всієї сфрагістики гетьманської доби, що був зроблений, спираючись в першу чергу на нашу колекцію. У нас дуже цікаві археологічні збірки, насамперед пов’язані зі скандинавами. 

Поблизу Чернігова є село Шестовиця, яке, до речі, дуже постраждало під час цієї війни. А поруч із цим селом – найбільший в Україні табір вікінгів, вони там понад 100 років стояли. І Шестовиця досліджувалось у 1920-х роках, і у нас ці колекції майже збережені. Нині найбільш яскраві зразки на виставці в Данії, але ми тут у себе ці знахідки з Шестовиці ніколи не показували в повному обсязі. Хотілося б відтворити поховання – парне, з конем. Не хотіли і не будемо викладати людські рештки, бо їх у нас, по-перше, і немає, а по-друге, тут є різні точки зору, але ж це можна відтворити. До того ж речі залишилися – мечі, прикраси. Це дуже цікаво. 

У нас п’ять скарбів із Княжої гори з колекції Василя Тарновського. Це унікальні скарби, ми їх тільки точкового показували, бо скрізь не вистачає місця. У нас чудова колекція зброї, військового спорядження. Завдяки зібранню українських старожитностей Василя Тарнавського. Чернігівці та гості міста бачили, але ж як бачили: в одному залі три шаблі, в другому залі три шаблі, в третьому залі п’ять шабель… А вони – різні, із різними назвами, з різними датами, з різним географічним проміжком і місцем виготовлення, з різною історією. Така сама ж картина в нас і з вогнепальною зброєю. Знову ж таки – щось там, щось там, там… І, якщо це показувати не за хронологічним принципом, а колекційно – зовсім інше сприйняття. 

У нас є унікальна меморія, артефакт. Це шата. Срібна шата – майже 3 на 2 метри, що гетьман Мазепа своїм коштом виготовив для чудотворної Троїцько-Іллінської Богородиці. До речі, з того боку, де була запакована шата, ішов обстріл. Але в нас, що тут залишилися, вже не було ніяких сил її кудись перетягнути. Вже витримала багато чого ця шата за свою історію, в тому числі і руйнувань. Вона дивом збереглася з гербом Мазепи в храмі, який Мазепи збудував і де йому проголошували анафему. Шата свого часу була відреставрована, закріплена на спеціальний каркас. Ми вірили, що з нею нічого поганого не станеться. Наша віра справдилася. 

До тої шати є ще багато іншого дотичного. Воно ніколи не експонувались поруч, бо немає місця. Воно втулювалось в експозицію в першу чергу по хронологічному принципу. Сьогодні ми вивільняємо увесь цей простір. У нас залишаться певні проблемні місця, пов’язані з домінантами експозиції: або ми їх також будемо прибирати, або ми їх залишимо і спробуємо обіграти. 

До речі, продовжуючи говорити про колекцію. Нам є чим проілюструвати картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Хоча багато про це писали і багато робили, не тільки на регіональному рівні, але все одно ця історія українцям мало відома. Ілля Рєпін замальовки робив у маєтку Тарнавського, використовуючи предмети з його колекції, і ці предмети збереглися. На жаль у нас нема оригіналу картини. Але ці речі, що там зображені, ці персонажі – вони безпосередньо пов’язані з нашою історією. Ми можемо їх показувати в спеціальному залі. І ще багато подібних сюжетів точно знайдуть своє відображення в нашій новій експозиції.