Роздуми довкола надгробка в Успенському соборі Києво-Печерської лаври
Олег Сидор-Гібелинда
Матеріал із журналу “Антиквар” №103
Я потягнув до себе жорстку колючу пелюшку. Одну і ще одну, і ще: скловолокно! Поступово з його обіймів вивільнялася фігура бородатого героя — не жевжика, та мужа. Князь — саме той, постать котрого втрапила до приказки нині геть забутої. Давно вже ніхто не каже: «Багатий, мов Острозький» — вельможу заступив Біл Гейтс.
За іронією долі тривимірна постать князя зберігається — увага, дія відбувається у середині 1990-х!—у непривітній музейній комірчині, яка мало пасує його шляхетній персоні і куди, до того ж, пускають ще й не кожного. Мені пощастило, бо я пішов за «височайшою» протекцією… Спливав третій рік моєї горопашної, до кінця не вимученої дисертації, де лаврській пам’ятці було присвячено один з розділів; тепер я переписую його наново.
Князь, до речі, виявився таким собі симулякром — копією копії, створеною на диво завбачливими нащадками, однак тільки вона й може достеменно свідчити про нього. Але й копія дійшла до нашого часу в стані, далекому від перфекту: щось десь тріснуло, надщербилося… Тільки на це не звертаєш особливої уваги — іншої немає й не буде, Успенський собор вибухнув під час війни, 3 листопада 1941 року, разом зі своїм коштовним вмістом…
Хто винен, от ще питання. До недавнього часу сумнівів не виникало: кляті німці-окупанти. За нової доби імена винуватців окреслилися інакше: радянські партизани полювали на президента Словаччини Тісо (до речі, священика за першим фахом), а оскільки той вийшов з собору раніше, ніж це було заплановано, то… не пропадати ж добру! І вже трохи згодом виринула низка світлин, здаля зроблених німецьким таки офіцером, який скрупульозно зафіксував усі (крім початкових) фази вибуху, котрого заздалегідь, зрозуміло, передбачити не міг. Випадковість? А, може, все-таки знав і клацнув «на пам’ять»? В усій цій історії, де мені менш від усього хотілося б вигороджувати циніківпартизан, одна деталь довго залишалася для мене незрозумілою: чому саме якийсь Тісо? Не Гейдріх, не Франк, не Еріх Кох? Та й словацькі вояки на теренах СРСР не лютували (див. про це в радянському ж фільмі «Ніна», де фігурує нівроку симпатичний, потенційно прогресивний словак-окупант)… Тепер здогадуємось: Йозеф Тісо разом з куди зловіснішим Анте Павеличем були на тоді верховодами двох квазінезалежних слов’янських держав, якими гаряче опікувався Третій Рейх… Загибель першого своєю невідворотністю мала слугувати грізним попередженням українським націоналістам: у разі чого, в нас довгі руки — і в соборі дістануть…
Та повернімося до сьогодення, точніше, до пізнього, «зимового» Середньовіччя, фіктивного, та при тім чарівного. Князь і спить, і не спить, наочно демонструючи свою вельможну персону, заледве не легендарно-казкового штибу — так до пори до часу спав на печі Ілля Муромець; та наш герой дещо іншого призову. Бо він і князь, і легендарний звитяжник, казковий велет, що приліг спочити опісля трудів праведних; у жодному разі не вмер наглою смертю. Це сьогодні теревенять про щойно спочилу поважну особу: мовляв, «лишається завжди з нами»… Тоді ж при погляді, кинутому на князя Острозького, сумнівів не виникало: ось він, можете пересвідчитися, наче дихає уві сні.
Закуняв, трохи відкинувшись назад, та й годі. Жодного натуралізму, хоч так невимушено, здається, підігнута права нога, а голова відкинулася на подушці, мов у раптовій знемозі. Але це аж ніяк не той достеменний сон, який розслаблює знеможені члени і дає рятівний релакс організму—скоріш, символічний арабеск сну дискретного як репетиції сну вічного і вже ніким не перериваного. Князь наче пересмикнутий напівсонною тривогою, яка не дає йому змоги ні повернутися в один світ, для якого він безумовно втрачений, ані поринути у світ інший, до якого він ще не готовий усією своєю м’язистою плоттю, наче й не враженою тлінням…
Уся Європа переповнена схожими «сплячими красенями» — нерідко у супроводі «сплячих красунь», цебто вінчаних жон (надгробки Ізабелли I та Фернандо II Арагонського, Філіпа I Красивого та Хуани Шаленої у Королівській капелі Гранади), часом — законних дітей будь-якої статі (Карл Сміливий та його єдина донька Марія Бургундська в церкві Нотр-Дам у Брюгге), та здебільшого усе ж на самоті. Деякі з них лежать, мов справді мертві, закляклі, схололі; інші наче на хвильку задрімали (хрестоматійний надгробок Іларії дель Карртетто, виконаний Якопо делла Кверча для собору Сан-Мартіно в Луцці). Одні вже готові до зустрічі з потойбіччям, заради чого склали долоні у молитовному жесті (надгробок Генріха II та Катерини Медічі роботи Жермена Пілона в базиліці абатства Сен-Дені) чи на обкладинці молитовника (надгробок Карло Марсуппіні у флорентійській Санта Кроче, створений Дезидеріо де Сеттіньяно; часом стосик книг слугує сумнівним, бо вкрай незручним, підголів’ям — скажімо, для Анджело Чезі, яким його зобразив Вінченціо де Россі в надгробку для римської церкви Санта Марія делла Паче); інші ж, навпаки,—на хвильку прокинулися (Антоніо і Фабіано дель Монте у Сан П’єтро ін Монторіо у Римі, автор Бартоломео Амманаті). Декоровані урочисто-бароковими причандалами чи ренесансними янголятами, медальйонами, решітками (один з творів Антоніо Росселліно у Сан Міньято аль Монте у Флоренції), принаймні — промовистим «рельєфом-перпендикуляром» (надгробок графа Уго у монастирі Бадіа-Фіорентіна роботи Міно де Ф’єзоле). А трапляються й такі, яких можна буквально «попирати ногами», навіть подібне рекомендовано з огляду на смиренні побажання небіжчиків; дякую Раскіну за цю вказівку в «Прогулянках Флоренцією», сам би не помітив, скажімо, «підніжної» й через те зачовганої надмогильної плити Галілео Галілея в церкві Санта Кроче, але, помітивши, все-таки не зважився на прогнозоване блюзнірство. Спи спокійно, любий княже. Чи то пак, друже-вчений, генію-природолюбче.
Зауважимо, що моделями… що я кажу: героями надгробків ставали не тільки світські, але й поважні духовні особи — особливо в Італії. «Пари» їм, природно, не передбачалося — зате й характерність облич була вищою за середній рівень, хоч залежало те передусім від авторського таланту, як у випадку з Донателло, який створив для Флорентійського баптистерію надгробок антипапи Іоанна ХХІІІ. Чи Андреа Сансовіно: відтворений ним у церкві Санта Марія дель Пополо у Римі кардинал Сфорца спить так само напружено й тривожно, як і славний український князь, щоправда, окресленням пози дещо відрізняється від нашого вельможі. Натомість папа Сікст ІV, що спочиває у римському соборі Святого Петра, стовідсотково належить «тому світові»: так побачив свого героя Антоніо Поллайоло. На території Речі Посполитої, звісно, переважали воїни — чи потенційні воїни, світські владики.
Як бачимо, не існує двох цілком ідентичних «сплячих красенів», як не існує між собою тотожних дактилоскопічних відбитків або сніжинок, що беззаперечно дорівнювали б одна одній. Вирізняються «красені» не лише стилістичними нюансами, і не тільки через несхожу зовнішність, яку нерідко ідеалізували або й просто ігнорували заради величної схеми, та й довкола існували свої легенди, своє повітря, свої байки-бувальщини, свої звичаї. Навіть якщо припустити, що київський надгробок робив іноземець (за Мечиславом Ґембаровичем — майстер львівської школи на ім’я Себастьян Чешек (Чесек)), це не змінює принципово національно-образної своєрідності пам’ятника (хоча композиційно він близький до надгробка Сигізмунда I, створеного ще за його життя Бартоломео Береччі). Цікаво, що вже радянський путівник приписує його «готичній добі».
Імовірніше за все, автор таки був іноземцем — звідси інтонація добре прихованого відчуження від православного контексту, в якому об’ємна скульптура не вважалася уповні бажаною, тим більше — схвалюваною, але прецеденти саме «скульптурних інвазій» з’являлися і згодом. «Место сие, прославленное из древности добродетелями святых угодников, ознаменовано благочестием и делами погребенных здесь великих и знаменитых мужей, коих портреты и надгробные монументы о том свидетельствуют», — мовить у «Короткому описі Києва» за 1820 рік знаний географ, метеоролог, математик Максим Берлинський. Особливу увагу приділяє він Успенському соборові, в лівому кутку якого стоїть «каменный монумент, представляющий Князя Острожскаго во гробе». Після чого — суто бароковий лемент на тему тлінності всього, що на світі є: «Сколько тут лежит Князей и великих мужей, коих память совершается; но места, их тела сокрывающия, неизвестны!» Щоправда, якраз нашого героя це не стосується.
Про надгробок читаємо і в «Історії…» Дмитра БантишКаменського, який у 74-й примітці до частини першої констатує: «Ныне на памятнике… надпись русская, но прежде была польская: Константин Иоаннович, князь Острожский, воевода Троцкий, гетман Великого княжества Литовскаго, после многих побед, одержанных им, побеждён смертию и здесь погребён, лета от Рождества Христова 1533, имея 70 лет от роду, выиграв 33 сражения». (Автор не приховує, що воював князь і з московитами, потрапивши в полон до них на берегах Ведроші у 1500-му. «Князя Острожского… привезли в Москву окованного цепями, но Иоанн чтил его и склонял вступить в нашу службу, Константин долго не соглашался: наконец, угрожаемый темницею, присягнул в верности Российскому Монарху весьма неискренно… он, Литвин душою, не мог простить своих победителей, желал мести и совершил оную чрез несколько лет, как мы увидим», — пише вкрай упереджений, на диво злостивий Микола Карамзін; курсив наш. — О. С.-Г.) Тож момент відчуження від контексту долався і суто лінгвістичними засобами, але і щось інше до останнього часу викликало дратливу нехіть. Як-от поліхромія: «Часть тела выкрашена диким цветом; на груди позолоченная цепочка; над головою чемодан дикого цвета; скобки и пуговки на нём вызолоченные… гробница тёмно-зелёная…»
«Да они были раскрашены, как сапог!» — полемічно вигукує уявний сучасник Бантиш-Каменського, герой одного з романів Юрія Тинянова. Йдеться, втім, не про Високе Відродження, поготів бароко, що буде визнано тільки за півстоліття, а про античну пластику, еталон офіційної культури тих часів. Але логіка та сама: тривимірний об’єкт вражає не тільки формами, що є цілком очікуваним і схвалюваним, але й непередбачуваним для людини прагматичної доби «диким» кольором, до якого, виявляється, радо зверталися митці різних країн, епох і стилістик. «На початку ХІХ ст. надгробок ще зберігав пофарбування у кілька кольорів і позолоту», — підтверджує київський «Провідник» 1930 року, виданий Всеукраїнською Академією Наук за редагуванням Федора Ернста. А жити їм — пам’ятнику і собору — лишалося трохи більше десяти років, та хто міг це передбачити?
Далекі від досконалості гравюри доносять до нас не так ренесансний скульптурний артефакт, як гігантський просторовий палімпсест-колаж, створюваний упродовж майже двох століть, адже 1720-ми роками датується поява на світ помпезної «арматури» довкола власне монумента, якому тут належить заледве одна четверта від загальної висоти, і то не рахуючи питомої ваги бічних обрамлень із відтворенням мілітарних обладунків. Над фігурою князя спурхнуло двоє путтіянголят, котрі притримують над ним зморшкувато-бганкову завісу, велично підносяться — обігаючи півколо над геральдичним картушем — знамена, гармати, топірці, алебарди, шаблюки, мечі: наочні знаки ратної величі героя. Сумовитий Ренесанс коригується несміливим рокайлем, а остаточну крапку ставить суворий ампір… Але схожа ситуація також з іншими класичними пам’ятками скульптури, яким долею судилося жити у храмі, а не в музейному склепі: «Мойсея» Мікеланджело переважно знаємо за репродукціями та фрагментарно, знайомство ж, сказати б, «живцем» може і розчарувати естета…
При всій непорівнянності талантів двох авторів (між собою, хоч як це дивно, сучасників) — анонімно-українського та італійського, знаного всіма, останнього згадали не всує. У віршованій репліці, адресованій Джованні Строцці з приводу іншого свого твору, а саме «Ночі», він спересердя — і значуще — зізнався: «Камінням краще бути…» (мовою оригіналу, у першому ж рядку і повністю: «Caro m’è ‘l sonno, e più l’esser di sasso»). Зазвичай його епіграму витлумачують як загальнопесимістичний афоризм стомленого життям художника, який мріє заснути і не просинатися, так уже його всі «заїли» — звісно, фігурально. Але при тім відчуває, що якір порятунку — ось він, поруч, у камені, з якого варто лишень прибрати зайве… І вийде: хлопак з каменем за спиною. Чи рогоносний вожак. Нарешті, сплячий красень і спляча красуня у капелі Медичі — тільки без усякого натяку на персональну генеалогію… суцільні здогадки. І ні шеляга… на голому тілі.
Обоє позаздрили б Острозькому!