Матеріал з журналу «Антиквар» №119
Про історію, розкриту крізь сфрагістичні пам’ятки, про своїх однодумців і свою найбільшу мрію розповідає співзасновник Музею Шереметьєвих, колекціонер Олексій Шереметьєв.
Зібрання печаток періоду Української державності 1917–1921 років — одна з найвагоміших частин колекції нашого музею. Свого часу для мене стало справою честі сформувати цілісну добірку таких пам’яток, що презентувала б цей відтинок нашої історії. То був час, сповнений великих надій і драматичних перипетій — зі змінами влади та устрою; була в ньому й гіркота поразки. За насиченістю він рівний століттю. І хоч ту нашу державність було втрачено, певен, що без неї, без закладених нею підвалин, було б сутужно розбудовувати державність сучасну. Ми просто вже маємо міцний фундамент. Печатки ж дозволяють під незвичним кутом поглянути на перебіг становлення держави в ті роки, структуру влади, війська та інші аспекти.
Упродовж радянських десятиліть такі артефакти якщо й були десь у музеях, то тільки у спецфондах. Багато речей просто потай зберігалося в родинах державних чи військових діячів 1917–1921 років. Чимало вціліло у сховках і було віднайдено там лише в останні десятиліття або два. Нам вдалося зібрати декілька сотень сфрагістичних пам’яток того періоду. Жоден інший український музей не володіє таким матеріалом. Сьогодні вже можна сміливо сказати, що досягнуто головного: сформовано цілісну колекцію, яка представляє повний зріз тієї нашої державності — від найвищих органів влади до невеликих військових підрозділів.
Ніхто ще не розглядав цей період нашої історії через сфрагістику. А печатки ж бо містять силу-силенну інформації. Сама тільки іконографія Тризуба на матрицях заслуговує на окреме розгорнуте наукове дослідження. Бо його форми в гербі УНР, який у березні 1918‑го розробив Василь Кричевський, не завжди дотримувалися. При виготовленні печаток за взірець насамперед брали варіанти Тризуба, зображені на тодішніх українських грошах, адже вони в усі часи були найкращими «агітаторами» та «міні‑енциклопедією» держави. А більшість ескізів банкнот, що надійшли в обіг, виконано Георгієм Нарбутом. Художник надавав знакові з монет Володимира Великого різних мистецьких інтерпретацій, і всі вони тією чи тією мірою «перемандрували» на печатки. Особливе розмаїття форм бачимо на матрицях, уживаних органами влади на місцях. Звісно, виконавці багатьох зображень усе‑таки орієнтувалися на форму, запропоновану Василем Кричевським. Та є ціла категорія печаток, особливо 1919–1921 років, коли Тризуб уже міцно ввійшов у свідомість та уяву людей, тож при виготовленні матриць майстри спиралися не так на зразки, як на власну пам’ять. Виконання там не завжди довершене, але ця група печаток не менш цікава, бо демонструє реальне «життя» герба в той час.
Це лише один аспект — для прикладу. Якби ми не взялися формувати таку колекцію, оті трансформації можна було досліджувати переважно за відбитками на документах. Мабуть, ще колекціонери хвалилися б поодинокими артефактами. Наша мета — зібрати таких цінних «свідків» української історії в цілісний і максимально повний комплекс пам’яток.
Печатки періоду Української державності 1917–1921 років, що відображають різні сфери їх функціонування, з колекції Музею Шереметьєвих:




Усьому має настати свій час. Для цієї колекції він настав 22 січня 2018 року — у день 100-річчя проголошення незалежності України. Тоді в Музеї історії міста Києва відкрилася виставка «Українське коло», де були показані найяскравіші зразки нашого сфрагістичного зібрання періоду Української державності 1917–1921 років. Квінтесенцією, сконденсованим візуальним образом тієї виставки стала велика державна печатка УНР — її подано і на обкладинці каталогу. Так само й наступного року, коли експозицію було представлено в Українському музеї в Нью‑Йорку. Куратором того важливого виставкового проєкту був Юрій Савчук. Він, власне, і започаткував наукове опрацювання цієї колекції.
Для багатьох стало відкриттям, що велика й мала державні печатки УНР існували й уціліли до наших днів. Вважалося, що Василь Кричевський тільки виконав їх ескізи, але до виготовлення матриць діло не дійшло — не встигли до гетьманського перевороту. Насправді їх таки було виготовлено. Обидва артефакти належать до найважливіших у цьому зібранні Музею Шереметьєвих. І не лише вони: маємо ще дві державні печатки, теж за проєктом Кричевського, але з написом у легенді не «Українська Народня Республіка», а «Українська Держава». Тобто ці матриці було виготовлено вже після 29 квітня 1918 року, коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. І саме однією з них — для сургучу — скріплено ратифікаційні грамоти Берестейського договору, укладеного за Центральної Ради, але ратифікованого вже в період Гетьманату. Оригінальні відтиски цієї печатки збереглися, зокрема, в архівах болгарської столиці Софії та в Османському архіві в Анкарі. А хіба не є державною печатка з написом «Директорія Української Народньої Республіки»? Ця матриця також є в нашій колекції.




«Родзинкою» серед атрибутів урядових установ, міністерств і відомств є печатка Державного секретарства 1918 року. Це був дуже важливий орган у системі влади за гетьманування Павла Скоропадського. Зовнішні атрибути його правління спиралися на естетику Козацької держави XVII–XVIII століть — Гетьманщини, як її називають. І саме її герб — Козак із мушкетом — мав стати головним символом Української Держави. Послідовним прихильником цієї ідеї був, зокрема, Георгій Нарбут.
За Гетьманату він береться за виконання ескізів державного герба України та державної печатки. Від Тризуба не відмовляється — подає його в нашоломнику над щитом із козаком. Власне, всю справу з розробленням і затвердженням проєктів герба й державної печатки курував Сергій Завадський — очільник Державного секретарства. Нарбутові ескізи спеціально зібрана комісія розглянула 24 листопада 1918 року. Висловили дрібні зауваження, художник мав їх урахувати й доопрацювати проєкти. Тим часом уже 14 грудня гетьман зрікся влади, і вона перейшла до Директорії УНР.
Отже, цього герба офіційно так і не було затверджено, хоч він уже почав був жити: 13 листопада 1918 року надійшла в обіг банкнота в 1000 карбованців із його зображенням. У нас у музеї зберігається бланк актового паперу з цим гербом, — цебто також тиражований продукт. Так само, мабуть, не чекаючи офіційного затвердження, було виготовлено й печатку Державного секретарства, і знову‑таки — за ескізом геніального Георгія Нарбута. Нині його робота зберігається в Національному художньому музеї України, а на виставці, яка нещодавно там відкрилася, ми вперше представили громадськості результат утілення цього проєкту.
До речі, у нашій колекції є й печатка з написом «Ясновельможний Гетьман Власна Канцелярія». На ній подано лише сам Тризуб, як і на печатках Головного державного архіву та Української академії наук, заснованих за правління Павла Скоропадського. З того ж періоду походить і низка печаток центральних і регіональних відділень Державної варти — департаменту при Міністерстві внутрішніх справ. За функціями це до певної міри був такий собі відповідник сучасної Служби безпеки України.







На матриці з легендою «Міністерство справ закордонних» видно порожній простір у написі по колу — щось зішкрябано. Там була абревіатра УД — себто Українська Держава. Коли влада перейшла до Директорії УНР, міністерської печатки не стали переробляти, а просто усунули ті дві літери й уживали її далі. А от з печаткою Генерального консульства Української Держави в Петрограді обійшлися інакше: її навмисно покарбовано рубцями — щоб уже не можна було використовувати. Здавалося б, вона зіпсована й уже нецікава. Насправді ж нюанси такого роду є цінними свідченнями особливостей тодішньої системи функціонування печаток — важливих атрибутів держави.
А про що розповідає печатка Міністерства єврейських справ УНР? Передусім про те, що тоді нашу державу прагнули будувати так, щоб вона була батьківщиною для всіх, хто живе на українській землі. Євреї ж у ті часи становили дуже вагому частину суспільства, а в містечках — узагалі більшість. І тодішні українські політичні еліти вважали за потрібне, аби в системі найвищих органів державної влади була інституція, що піклувалася б про інтереси цієї спільноти. Ота печатка за своїм інформаційним потенціалом і політичним посилом варта цілого тому дослідження на цю тему.
У колекції є також печатки українських дипломатичних представництв за кордоном. Вони, до речі, діяли й тоді, коли війська УНР мусили відступити з української території й були інтерновані в Польщі. У деяких європейських столицях ці диппредставництва видавали українські паспорти навіть 1923 року.
Окрему й дуже численну групу становлять військові печатки 1917–1921 років. Загалом цей період у нашій сфрагістичній колекції є вже цілісним, показним і доволі структурованим сегментом. Триває його наукове опрацювання.


При Музеї Шереметьєвих діє Інститут спеціальних історичних дисциплін — об’єднання фахівців, які займаються науковими дослідженнями колекції. Ця робота просувається не так швидко, як би хотілося, — об’єднання функціонує на громадських засадах, але просувається: вивчаються печатки і Києворуської доби, і часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, і періоду Козацької державності — аж до бурхливого XX століття. Колекція має жити, і музей дає можливість науковцям її опрацьовувати, вписувати в культурно‑історичний контекст і вводити через свої публікації до наукового обігу.
З 2010 року ми регулярно влаштовуємо міжнародні сфрагістичні конференції та видаємо за їх матеріалами наукові збірки. Остання, шоста, відбулася в березні 2018‑го, сьома мала відбутися цього року — ситуація з пандемією завадила. Але що мені було особливо приємно: науковці, які співпрацюють із музеєм, об’єднавшись в Інститут спеціальних історичних дисциплін, принаймні раз на тиждень збиралися на скайп‑конференцію, щоб обмінятися думками. Уважали за потрібне мати відчуття команди… Для людини, котра вкладає в музей не тільки гроші, але й душу, це вкрай важливо. Отже, ми змогли не лише зібрати найбільшу в Європі колекцію певного профілю, а й створити повноцінну науководослідницьку установу, яка вже кілька років функціонує системно. Існує ж вона винятково як наслідок приватної ініціативи. Певною мірою — це виконання роботи за Українську державу.

Є колекціонування, а є приватне музейництво, і це не зовсім одне й те саме. Але українське законодавство в цій царині досі родом із радянських часів. Чимало моментів у ньому являють собою перепони, сказати б, на рівному місці. І той, хто зважується займатися колекціонуванням чи приватним музейництвом, одразу стає його заложником. Від когось я почув, що за деякими українськими юридичними нормами Британський музей слід було би просто закрити. «Доброзичливці» виринають іноді з зовсім несподіваного боку. От є низка археологів «у законі», які чомусь гадають, що ситуацію можна вирішити тільки в стилі «дєржать і нє пущать». А чи не варто натомість докласти спільних зусиль, щоб привести наші законодавчі норми в цій сфері до європейських стандартів? Бо ж у всьому світі є і колекціонери, і приватні музеї. Але якби я чекав, коли українське законодавство буде впорядковано, коли воно стане чітким, прозорим, набуде європейського виміру, цієї колекції просто не існувало б.
Я дістаю задоволення від того, що роблю, від речей, з яких складається наша колекція. Вони дуже різні, але печатка має свою магію. На її кружальці сконцентровано масу інформації, яку може зчитати вправне око. Я роблю те, чого не робить Українська держава, і при цьому не ховаю колекцію ні від громадськості, ні від наукової спільноти. Ми вже видали два каталоги — «1000 років української печатки» та «Українське коло». Ще два — у роботі. Зараз наші експонати демонструються в Національному художньому музеї України на вже згаданій виставці «Знак Соборності», бо ми є партнерами цього проєкту. Отже, колекція живе. І житиме далі… Але я мушу замислюватися про її подальшу долю і, звісно, хочу бути певен, що колись Українська держава зможе піклуватися про цю колекцію так, як зараз піклуюся про неї я, і що цей комплекс артефактів не буде розпорошений.

Музей української державності, побаченої крізь призму нашої сфрагістичної спадщини, — моя велика мрія. Принаймні, з часу виставки «1000 років української печатки», що відбулася сім років тому. Левову частку в експозиції становили артефакти з колекції Музею Шереметьєвих. І виставка, і її 500‑сторінковий каталог мали дуже добрі відгуки, і не тільки в Україні, а й у професійних колах сусідніхкраїн. Раніше вважалося, що в Україні сфрагістика ледь‑ледь жевріє, а тут раз — і такий багатющий матеріал.
Оті 1000 років історії нашої землі можна показати за допомогою печаток. Такого в світі ніде немає — а ми б зуміли. Мрію, отже, всю колекцію зібрати під одним дахом — у належному приміщенні й по‑сучасному, з усім мультимедійним супроводом, виставити для загального огляду. У мрій, як відомо, є здатність збуватися. І держава б мала бути в тому зацікавлена. Хоча, судячи з того, як у нас проминуло 100‑річчя проголошення незалежності України, до державницького мислення тим, від кого це залежить, ще далеко.
Усі країни, які 2018‑го святкували такі самі ювілеї, — Литва, Латвія, Естонія, Польща та інші — ушанували їх дуже гідно. Вони ж, як і Україна, постали на руїнах імперій. У нашій державі найгучнішим заходом стала виставка «Українське коло», де переважну більшість становили артефакти з колекції Музею Шереметьєвих. Навіщо я роблю це замість Української держави? Бо це моя країна, я цікавлюся її минувшиною, тут народилися мої діти, і звідси я нікуди не планую вибиратися.
Записала Ганна Шерман