Олексій Зотиков,
кандидат історичних наук, журналіст, кінодокументаліст
Матеріал із журналу «Антиквар» №119
Сім з половиною місяців, з кінця квітня й до середини грудня 1918 року, на значній території теперішньої держави Україна буяли завзяті змагання за ствердження інститутів національної освіти, науки та культури. Територія ця носила офіційну назву Українська Держава та скеровувалася традиційною формою українського козацького управління — владою обраного на хліборобському з’їзді в Києві гетьмана, колишнього генерала царської служби, а на той момент чинного провідника українського Вільного козацтва Павла Скоропадського зі спадкового гетьманського роду.
«Сімка з половиною» видається утаємничено‑сакральною для доби Гетьманату Скоропадського. Тож наші сім тез про динаміку й надбання цього відтинка української державності в освіті та культурі породжують «напівтезу» — щось на кшталт запитання автора до самого себе, на яке і сам він, і читач мають відповісти на власний розсуд, покладаючись лише на суб’єктивний досвід.
Перша теза виводиться з простого порівняння кількості документально зафіксованих окремих імен, творчих гуртів та угруповань, наукових, літературних і художніх заходів, а головне — державних установ освіти й культури в межах кордонів Української Держави (УД) та її попередниці й наступниці — Української Народної Республіки (УНР) на чолі з Центральною радою. УД «багатша» на ці завоювання української самостійності принаймні в кілька разів.
Теза перша: для національної культури Українська Держава здається прогресивнішою за Українську Народну Республіку через її значно більшу системну цілісність.
Для відшукання причин цього почнімо з речей наочних, із постатей провідників обох форм держави, їхніх особистісних і творчих темпераментів. Кожен з «доленосної трійці» діячів першої УНР (Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко) був окремим значним проявом і живим досягненням українського духу: перший — як історик, другий — як літературний критик, третій — як реформатор української художньої прози. Утім, будучи надто яскравими самозначущими індивідуальностями й до того ж представниками доволі лівої течії в українському русі, вони не створили (або не почали створювати) державотворчої системи, без якої розквіт культурних осередків швидко збивається на манівці. А гетьман та його уряд саме із системи почали й пішли в її розбудові семимильними кроками. За діями «хліборобського руху» стояла більш ніж сторічна традиція «глибинного» українського консерватизму, далекого від будь‑яких гультяйсько‑лівацьких крайнощів.
Досить відстежити по документах роботу Міністерства народної освіти й мистецтва. Уряд гетьмана забезпечив кадрову спадковість його апарату ще з періоду Центральної Ради, цебто від початку української автономії 1917 року. «Культуртрегери», як і голови департаментів і співробітники інших міністерств, залучалися винятково на підставі професійного «досьє», а не політичних уподобань кандидата на посаду (як було за УНР). Зокрема, гетьман залишив в уряді заступника («товариша») очільника цього міністерства, педагога та художника Петра Холодного, який встиг набути міцних зв’язків із освітньо‑культурними силами на місцях.
Вибудова «дієвої вертикалі» української гуманітарної політики опинилася в руках історика та правознавця, глухівчанина Миколи Василенка. Надто заангажовані «зліва» діячі УНР сахалися від «кадетського минулого» нового міністра. Але як поміркований історик українського права Микола Прокопович негайно довів справами свої «логістичні» здібності, проводячи культурні реформи ще й як голова новоствореного Державного Сенату. Згодом його міністерство успадкували економіст і видавець Петро Стебницький із Гореничів (саме він підписав указ про утворення Української Академії наук), а з листопада — педагог і журналіст Володимир Науменко з Новгорода‑Сіверського.
У короткий термін існування УД міністерські посадовці‑освітяни отримали змогу відкорегувати та спробувати втілити (передусім на базі земських шкіл) єдину «лінійку» україномовної освіти в Гетьманаті. Почалася завзята робота над створенням профільних підручників. Старі вчительські семінарії стали свого роду оранжереями не тільки для сільських і повітових педагогічних кадрів, а й для академічних творчих осередків, які відразу принесли неповторні творчі плоди. І з цього витікає…
Теза друга: діячі Гетьманату добре розуміли, що національна освіта й культура починаються «з місць» — хутора, волості, повітового містечка — і, наскільки дозволяли обставини, відкривали для місцевих ініціатив «хвіртки можливостей».
Візьмімо дві такі «педагогічні теплиці»: у губернському центрі Кам’янці‑Подільському та в повітовому Глухові. У столиці трьох останніх «старих» гетьманів доти вже понад 40 років плекали власний Вчительський інститут, що за Центральної Ради став Педагогічним. Міністерство доклало багато зусиль, аби вивітрити звідти консервативно‑імперський дух і перетворити заклад на центр розробки посібників з педагогічної методики. «Могутня купка» глухівчан породила унікальний стиль, що напряму пов’язується з добою Гетьманату: швидкоплинну епоху було «оповито» «гетьманським стилем» Георгія Нарбута, що процвів усюди — від української абетки й до казначейських паперів.
Відкритий у жовтні 1918‑го Кам’янець‑Подільський державний український університет «Ясновельможний пан гетьман» передав спеціальним Законом про заснування в надійні руки Івана Огієнка (нині виш носить ім’я свого першого ректора). Новий навчальний заклад мав стати альма‑матер не тільки педагогівпрактиків, а й взагалі академічної науки в Подільському краї. Це був приклад заснування базового вишу буквально «в чистому полі» (якщо не брати до уваги місцевих гімназій) — найяскравіший, проте далеко не єдиний. «Букет» вагомо доповнюють відкриті тоді ж таки Клінічний та Архітектурний інститути в Києві, Сільськогосподарський в Одесі, зрештою, відокремлений від Харківського університету історико‑філологічний факультет у Полтаві.
Теза третя: найбільш наочно система виявила себе у послідовному заснуванні класичного набору музейно-архівних закладів, без якої не може презентувати себе у «світовому оркестрі» жодна незалежна цивілізована держава.
Ідеться про стаціонарні установи такого роду — Національну бібліотеку Української Держави, Національний український архів, що мав з’явитися внаслідок архівної реформи, та стаціонарнопересувні — Державний симфонічний оркестр, першим керівником якого був Олександр Горілий, Державний Драматичний театр на чолі з режисерами Борисом Кривецьким та Олександром Загаровим, державні драматичні школи в Києві та Одесі.
Гетьман збирав не тільки «хліборобські з’їзди»: «апотеозом» українських муз став Перший з’їзд діячів українського плястичного мистецтва, що проходив 9–16 червня в приміщенні Українського клубу на розі Прорізної та Пушкінської. Складається враження, що пізніші комуністичні установчі з’їзди творчих спілок мали за взірець саме його! Дивіться: Перша особа держави та члени уряду в президії в день відкриття, привітання, доповіді й співдоповіді, дискусія, «художня частина», буфет із шампанським і тістечками. А головне — щоденні «оргвисновки»: як надалі розвивати національне мистецтво, художню освіту, справу охорони пам’яток старовини.
У день закриття заходу Першій особі личило б вигукнути по‑хрущовському: «Наші цілі ясні, завдання визначені. До роботи, панове!». Але вже за Святошином і Слобідками гула соціальна стихія, що не підкорялася жодному плануванню. Бо тій стихії не раз устигли нагадати, що «в сусіда хата біла». І нагадував про це не Ясновельможний та його люди, а тутешні агітатори — як заслані петроградські козачки‑морячки, так і минула та майбутня отаманія на кшталт «хай‑чабана» з хрестоматійного вірша ще однієї зірки доби Гетьманату, чернігівського генія Павла Тичини (згодом — народного комісара освіти УРСР).
Не можна державі спиратися на жодну непевну стихію… крім матері‑землі, заліза та пороху. І, звісно, на ідеї Бога та Церкву як втілення тих ідей.
Теза четверта: отже, на відміну від соціалістичного за своєю партійною належністю, програмою та духом уряду УНР, Гетьманат базувався на цінностях консервативних, утверджуючи насамперед релігійний об’єднуючий фундамент національного державотворення.
Відкриваємо документ, що правив за тимчасову конституцію УД та був прийнятий фактично відразу по обранні «Ясновельможного» 29 квітня 1918 року — «Закони про тимчасовий державний устрій України». Після перших статей про гетьманський устрій ідуть статті 9–10 «Про віру», де наголошується панівна роль християнської православної церкви та надаються гарантії свободи віросповідання представникам інших традиційних конфесій. Водночас активізується процес, спрямований на створення Української автокефальної церкви. Тісний зв’язок Києва з Константинополем, зруйнований 1686 року, почав відновлюватися завдяки діяльності протоієрея Василя Липківського, поставленого в 1921‑му загалом однодумців у єпископи‑митрополити. Проте Світову війну, що палала по кордонах УД в 1918 році, зупинити не міг ніхто.
Теза п’ята: без «перших німців» гетьманський сад не зацвів би… І не налетіли б на цей цвіт з усіх усюд «творчі бджоли» (а заразом і трутні), передусім з голодного московсько‑більшовицького краю. Адже «перші німці» організували в Києві зразковий орднунґ і не обтяжили його людожерською теорією та практикою (нацисти з’являться тут уже потому як «другі німці»).
Власне, німецьких гарантів українського державного та творчого спокою запросив до Києва саме уряд УНР. Завдяки настановам Брест‑Литовської мирної угоди українську столицю було врятовано від більшовицького уряду з діячами на кшталт народного секретаря внутрішніх справ Євгенії Бош, яка, тікаючи, поцупила всю білизну з люкс‑номера готелю «Палас». Але, засівши знову в Педагогічному музеї та секретаріатах на Печерську й Старокиївській горі, УНРівський уряд в умовах тотальної війни не знайшов нічого кращого, як тут‑таки затіяти змову проти своїх союзників.
Отже, можливість для поміркованих українців обрати собі за віковічним звичаєм гетьмана й настановити «перехідний» авторитарний лад замість самогубного республіканського значною мірою було надано німецькою військовою верхівкою на чолі з нащадком основоположника німецької класичної литератури Готхольда Ефраїма Лессінга, генерал‑фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном. Від самодіяльності київських розбишак у фельдмаршала просто урвався терпець. Уряд Всеволода Голубовича для профілактики було чемно спроваджено до Лук’янівської в’язниці. Міністра сільського господарства виловлено аж у Приазов’ї з казенними мільйонами… Звісно, не тільки ця повернута сума стабілізувала гетьманський карбованець до статусу найміцнішої валюти в Східній Європі станом на літо 1918 року. Цей результат став ще одним наслідком системи, забезпеченої орднунґом. У часи УД між Збручем, Дністром і Десною на півроку забули, що таке голод, і не тільки на заможних хуторах, а й у великих містах. На антитезу «Культура має бути напівголодною» краще помовчати… Святі подвижники‑самітники, звичайно, творять у такому стані, але культура, наука та освіта в систему ніколи не складуться.
З травня й до грудня 1918 року Гетьманат був маяком виживання не тільки для дореволюційних зірок рідної культури, але й для «уламків» імперської інтелігенції. Навіть саркастична невдячність Михайла Булгакова віддає належне «скоропадському парадізові». Хоч які візьмеш мемуари — Теффі, Дона Амінадо, Агнівцева, Каплера, Одоєвцевої — виникає стійке почуття культурницького «Ноєвого ковчега» в Києві під крильцем Державної варти та кайзерівських військ. Невідомо, чого в тодішній гетьманській столиці було більше — театрів чи паштетних, духанів чи видавництв… Фінансові спекуляції на хрещатицькій бруківці гарно римувалися з неоковирними літературно‑артистичними маніфестами.
Атмосфера «останнього берега» напередодні Вселенського потопу знаджувала й заколисувала. Культурна толерантність «за умовчанням» була найпривабливішим боком «авторитарного» режиму Скоропадського та вірною запорукою його швидкого кінця в реаліях останніх місяців 1918 року. Проте ми б погрішили проти істини, коли б учепилися за нотатки тільки представників культури «північного сусіда» (майже всі з яких згодом перебралися на Захід). Звісно, вони виграли найбільше під гетьманською культурною парасолькою, бо були банально врятовані від голодної смерті. Але ж, крім держав «вісі», були ще й інші контакти УД, які могли стати чи вже ставали доленосними з перебігом 1918 року.
Отже, теза шоста: назовні Гетьманат яскраво проявив себе у світі, по-перше, спираючись на українську діаспору (Кубанська республіка, «Сірий» та «Зелений» Клини взагалі вели перемовини щодо певної форми державної конфедерації з УД), а по-друге, через декларування наміру про приєднання Криму та політику зближення з Туреччиною.
Про те, що гетьманська влада спиралася не тільки на європейське, але й на азійське крило, свідчать численні документи, нещодавно відкриті в стамбульських архівах. Опертя на Туреччину мало місце до останніх днів гетьманської влади, коли в Європі вже все складалося проти «Ясневельможного». За іронією історії акт про зречення 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський підписав саме в апартаментах посла Османської імперії в Українській Державі Ахмеда Мухтар‑бея в готелі «Палас» (у люксовому номері «Гетьман» у сьогоднішньому «Прем’єр‑паласі» й досі стоїть стіл зі старовинним телефонним апаратом, що має нагадувати про ті події). Турки були останньою надією — спорожнілий Київ став до гетьмана ворожим…
Теза сьома: перший досвід «Дому культурної творчості» протримався тільки сім з половиною місяців, бо впали його «міжнародні підвалини», і це відкрило всередині держави вікна та двері для соціалістичної стихії.
«Паркетна» кінохроніка гетьманської адміністрації лишилася в архівах переважно епізодами бенкетів із представниками «Центральних держав» на подвір’ї та в палаці на Інститутській, 40. Однак крім Києва та губернських центрів, де яскраво презентувалися освітньо‑культурні заходи УД, була ще міцна й таємнича, наче море, селянська глибинка, що марила «урівняльним землеволодінням».
«Дім творчості» похилився вбік одразу після поразки в Першій світовій війні гарантів стабільності УД і, відповідно, перемоги Антанти, ворожої до гетьмана та дружньої до Директорії. Коли протягом лічених днів упали дві центральноєвропейські імперії, не стало кому згадувати ні про персональні, ані про державні чи корпоративні гарантії. Тим паче, що фельдмаршала фон Ейхгорна, приятеля та патрона гетьмана, ще в кінці липня було вбито в Липському провулку петроградським терористом.
Може, помірковані українці самостійники і продовжували б триматися за гетьманську черкеску, коли б не сакраментальна «багатовекторність», намічена початком зближення уряду Лизогуба з постімперськими провідникамиросіянами. Протистояння Гетьманату й Директорії, соціалістів і правих державників‑самостійників дало змогу більшовикам перегрупуватися й почати фатальний наступ…
Теза сьома, з «суб’єктивною половиною»: Українська Держава Павла Скоропадського залишила нам заповіт і невмирущу спадщину, що дозволяють кожній культурній людині судити про плюси та мінуси форм правління на українських теренах, спираючись на знання історії та власний розум.
«У сухому залишку» Гетьманату — закріплення української мови, історії та географії як обов’язкових предметів на всіх щаблях — від початкової освіти до національних гімназій та вишів. Українська Академія наук, освячена генієм Володимира Вернадського, — реалія сьогоднішнього дня і, сподіваємося, дня майбутнього. Системний та виважений підхід до культур національних меншин в Україні, важка, але єдино можлива стежка взаємного порозуміння між гілками влади, соціальними верствами, «правими» та «лівими», цілісний та естетично привабливий образ України у світі, своєрідний та неповторний «державний дизайн»… Такий заповіт отримали ми від Української Держави 1918 року, і цього вже не викреслити з колективної пам’яті.