2 вересня о 18:00 у галереї “Дукат” відкривається виставка робіт фотографа Максима Дондюка. Максим знімає війну з 2014 року. На виставці можна побачити кадри, зняті ним від початку повномасштабного російського вторгнення у найбільш гарячих точках фронту.
“Дивимося на чужі страждання” — так називається книга Сьюзен Зонтаґ 2003 року, в якій американська письменниця досліджує фотографію як метод візуальної репрезентації війни та насильства в культурі.
“Дивимося на власні страждання” — такий підзаголовок можна надати виставці Максима Дондюка в “Дукаті”. Сьогодні кожен українець має свою, часом — дуже особисту історію війни. Ця колективна травма кардинально змінює глядацьку оптику: виставка воєнної фотографії, таким чином, перетворюється на своєрідний сеанс психотерапії у країні, охопленій війною. Ми прагнемо унаочнити й розділити з іншими свій біль. Однак ця виставка не лише про нашу спільну біду. “Відсіч”, у першу чергу, про мужність та силу духу українців.
Так чи інакше, війна в Україні зробила нас її безпосередніми учасниками — героями, жертвами, літописцями. Мобільні телефони і соціальні мережі чи не кожного перетворили на кореспондента, який фіксує події та досвід війни. Однак небагатьом із безлічі сильних та емоційних образів судилося залишитися в історії і стати частиною колективної національної пам’яті.
Такі образи наповнюють Майданний цикл фотографій Максима Дондюка. Події Революції Гідності 2013 – 2014 років стали поворотним моментом у його творчості. Проєкт і книга “Культура Конфронтації” демонструють відмову від класичної документальної форми розповіді на користь епосу та етосу.
Поєднанням етосу та есхатології відзначені й воєнні фотографії автора. На виставці можна побачити частину фотографій з великого доробку Максима Дондюка: представлені кадри зняті у Київській області (Буча, Ірпінь, де фотограф був поранений), а також у Чернігівському, Сумському, Харківському регіонах.
Через камеру Максим Дондюк зафіксував численні наслідки авіаударів і обстрілів міст та сіл, що опинилися на лінії зіткнення, зруйновану техніку, поранених людей в операційній, мертві тіла українського цивільного населення та вбитих російських солдатів. При цьому, висвітлюючи війну, Дондюк уникає як демонстрації кривавого вивороту війни, так і її зайвої романтизації.
Разом його фотографії складають потужний візуальний ряд, що викликає алюзії на слова Джорджо Агамбена, уміщуючи в собі “безпомилкові історичні прикмети та час, більш актуальний і невідкладний за всі хронологічні часи”.
Текст — Олена Грозовська