Із початком повномасштабного російського вторгнення художниця Інга Леві створює графічні подвійні експозиції, в яких поєднує кадри війни в Україні із картинками з мирного життя. “Антиквар” поговорив з Інгою про те, як війна вплинула на її творчість і сприйняття міського простору.
— Як змінилася Ваша творчість із початком повномасштабної війни? До лютого 2022 року Ви створювали абсолютно ніжні міські пейзажі. Також була серія “Камера спостереження”, у якій, виступаючи спостерігачем, Ви передавали власне сприйняття міського простору і його атмосферу. 26 лютого 2022 р. з’являється перша подвійна експозиція, написана олівцем на папері. Як стався цей перехід у творчості?
— 26 лютого 2022 року я намалювала першу подвійну експозицію. Так сталося — я просто це побачила, поки їхала до Криворівні автобусом і читала новини. Коли ми в’їхали в гірську місцевість, Інтернет “відвалився”. Я просто дивилася у вікно на гори і розуміла, що бачу зовсім не гори… Тоді подумала: “Невже я так і буду тепер жити?”
Коли видалася спокійна хвилинка у Криворівні, я вирішила намалювати те, що побачила. Із часом прийшло розуміння, що це фактично єдиний формат, в якому я наразі можу щось створювати, аби залишатися художником — це виявилось для мене дуже важливо. Під час подорожі до Криворівні я мала із собою лише квадратний дитячий альбом, олівець і гумку: це все, чим я могла працювати. Таким чином, вийшов формат невеликих щоденних малюнків. Я не була впевнена, чи буду їх створювати щодня і протягом довгого періоду, але мені потрібно було хоча б щось робити. А такий формат дозволяв працювати будь-де, нехай і в автобусі на колінці.
— Особисто я у Ваших подвійних експозиціях бачу роздвоєність, близьку, мабуть, усім нам під час війни. У свідомості переплітаються дві реальності: та, яку спостерігаємо на власні очі, і та, про яку дізнаємося щодня з новин. Фактично, ви створюєте проєкт у реальному часі. Чи завершиться він колись разом з війною і чи завершиться взагалі?
— Я думаю, він завершиться з кінцем війни або навіть раніше. Сподіваюся, буде розгортатися найкращий зі сценаріїв завершення війни, однак складно сказати, наскільки довго вона ще триватиме. Якщо це будуть роки, то я не впевнена, чи зможу в такому напрямку працювати настільки довго.
— На яких виставках Ваші подвійні експозиції вже були презентовані?
— Першою була виставка в галерії “Світло” у Львові, де мене зустріла новина про початок повномасштабної війни. Кураторка галереї запропонувала мені виставити принти робіт, адже тоді ми вже були розкидані різними містами.
Пізніше відбулася виставка в Софії (Болгарія) у галереї “Структура” разом з Анею Придатко.
На Венеційську бієнале на виставку “Piazza Ucraina” у вигляді плакатів також відібрали три мої роботи.
У Сан-Дієго були представлені принти моїх робіт, які продавалися для збору коштів для волонтерської організації.
У галереї “Лабіринт” у Любліні також відбулася благодійна виставка. Вона зібрала гроші для організації “Homo Faber”, яка допомагає українським біженцям у місті.
— В Любліні у листопаді – грудні 2021 року тривала Ваша виставка під назвою “Зона комфорту”. Мені здається, в ній також присутня тема роздвоєності, що пов’язана із проблемою особистої взаємодії з міським простором. Складається враження, що у подвійних експозиціях стається її втрата.
— Тема взаємодії з містом більше не видається проблемою: в перші місяці війни всі були дуже толерантні одне до одного, а я — до міського простору. Я й надалі мислю містом, часто зображую вікна, будинки, в які влучали снаряди.
— Подвійні експозиції стали Вашим особистим щоденником. Зараз такі “щоденники” створюють й інші художники: це і “Дорожній щоденник” Матвія Вайсберга, і “Львівський щоденник” Влади Ралко. В чому, на Вашу думку, полягає важливість особистого досвіду художника під час війни і його відбраження у мистецтві?
— Окрім терапевтичного ефекту для того, хто створює ці щоденники, цінність документації художниками війни полягає у тому, що люди впізнають у картинах власний стан і досвід. Для них це є свого роду підтримкою. Я була вражена, наскільки багато людей цікавляться, як себе відчувають люди в країні, у якій триває війна. Такого всесвітнього інтересу я не пам’ятаю. Я вірю, що документація досвіду війни потрібна для розуміння світом необхідності підтримувати Україну, аби назавжди зупитити агресора.
— До війни ви також займалися відновленням мозаїк. Зокрема, на Центральному автовокзалі Києва (роботи художників-модерністів Володимира Мельніченка й Ади Рибачук), біля Палацу дітей та юнацтва (мозаїка фонтана). Зараз, коли такі пам’ятки масово руйнуються від російського вторгнення (із останніх новин — мозаїки Алли Горської в Маріуполі), цю проблему починаємо сприймати ще гостріше. Чому нам важливо зберегти монументальне мистецтво? Розкажіть, будь ласка, про свій досвід.
— Коли в Маріуполі ще активно точилися бої за місто, я піймала себе на думці, що мені соромно думати про монументальну спадщину, коли гинуть люди. Але одна справа, коли монументальні твори гинуть від бойових дій або від окупації, інша — коли їх нищать свої ж. Коли нищать свої, для мене це найболючіше питання та найбільш демотивоючі новини. Наприклад, зараз, на День Незалежності, руйнується будівля “Київпроекту”. Незавдого до цього знищили мозаїку, яка зберігалася на в Макарові на будинку, де після бойових дій окрім стін нічого не лишилося. Однак мозаїка була, і її демонтували. Свої! Всі люблять і повторюють цитату Вінстона Черчилля: “За що ми воюємо, якщо не за культуру?” І при ми самі її нищимо. Хоч це і радянські мозаїки, але ми говоримо про українських митців та їхню спадщину. Їх роботи часто не несуть радянського ідеологічного навантаження, і митці умудрялися вносити в у свої твори українську естетику. Дуже гірно і сумно, коли мозаїки знищують. І це сильно демотивує.
— В інтерв’ю Ви розповідали, що вам боляче від вигляду сучасного Києва із його “архітектурою жадібності”, що руйнує цілісність міста. Ви казали, що рідний для вас Київ постійно змушує боротися із собою, аби не відчувати роздратованість. Чи змінилося Ваше сприйняття міста із початком війни? 1 березня Ви поїхали зі Львову до батьків у Київ і бачили столицю у тому “наїжаченому” стані, коли Київ готувався до бою.
— Ви запитали про Київ, а я вже посміхаюся. Насправді, бувають дні, коли мені Київ просто ввижається, навіть Шулявка, де я дуже рідко буваю. У березні я приїхала і побачила їжаків, блок-пости, і мені здалося, що вони… личать Києву. Ці гори мішків ніби продовжують рельєф його пагорбів, тому органічно виглядають. А їжаки пасують до загальної київської суворості. У Києві через цю хаотичну забудову все стирчить, чому їжаки дуже пасують. Я не знаю, де цей кордон між “люблю” і “не люблю”. Це вже обличчя Києва, яке приросло до нього, і Київ у моєму сприйнятті вже такий — “наїжачений”, із хаотичною забудовою. У мене із ним складні відносини, але я його люблю і не люблю саме таким.
Інга Леві — українська художниця, ілюстраторка. Народилася 1986 року в Києві, де живе і працює. Навчалася на видавничо-поліграфічному факультеті НТУУ “КПІ”. Із 2000-х років цікавиться міським простором, архітектурою і монументальним мистецтвом, працює у стилі урбаністичного пейзажу. Із початку повномасштабного російського вторгнення створює графічні подвійні експозиції.
Спілкувалася Олександра Котляр