Василь Ульяновський, доктор історичних наук,
професор кафедри давньої та нової історії України
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Матеріал із журналу "Антиквар" №121
Pro memoria
З Ігорем Тарасовичем Понамарчуком та його музеєм я познайомився під час написання книги «Диво й дива київського Володимирського собору» (Київ: Либідь, 2016; 2017). Саме тоді він показав мені чимало речей — переважно із зібрання родини Адріана Прахова, що мали відношення до собору та його творців. Були серед них і великі, наклеєні на грубий картон фотографії храмових розписів, зроблені Генріхом Лазовським. Власне, це і надихнуло мене детальніше розглянути епізод соборної історії, пов’язаний зі створенням знаменитого парадного фотоальбому. Спонукав до цього й зворушливий факт, про який я дізнався від рідних Ігоря Тарасовича вже після його смерті. Виявляється, він десятками закуповував у видавництві «Либідь» мою книгу про Володимирський собор і роздаровував її. У видавництві ж мені з задоволенням говорили: «Ваша книга добре розходиться». Тепер я знаю, хто був головним її покупцем… Вклоняюся світлій пам’яті цієї непересічної, оригінальної та непередбачуваної людини, справжнього шанувальника великого мистецтва!
* * *
Для наших сучасників екскурсії онлайн по багатьох пам’ятках і музеях світу не є дивиною. А от у кінці ХІХ століття майже єдиною нагодою побачити шедеври за неможливості подорожувати були альбоми та фотографії. Саме завдяки їм усі громадяни Російської імперії, а також іноземці могли «оглянути» київський Володимирський собор, освячений та офіційно відкритий як діючий храм 1896 року.
Фотографія в той час виконувала надважливу просвітницьку функцію й була справді «вікном» у світ. А мистецький, якісний знімок іноді преображав об’єкт, роблячи його імпозантнішим і неповторним. Тож альбом Генріха Лазовського став своєрідним «порталом» для подорожі Володимирським собором і дарував можливість потрапити в полон його шедеврів.
Утім, починати слід не з самого альбому, а з ідеї такого видання, що виникла 1888 року, задовго до завершення розписів і впорядження храму. Приводом стала гаряча суперечка в комітеті зі спорудження собору на чолі з київським віце-губернатором Олександром Баумгартеном щодо права власності на ескізи та картони храмових розписів. Баумгартен наполягав, що це власність комітету, оскільки той розглядав їх, затверджував і сплачував авторам гонорари. Отже, вони мають зберігатися в комітетському архіві та видаватися в разі проведення реставрацій тощо. Художники протестували, заявляючи, що ескізи — їхня власність, а власністю собору та Церкви є лише стінні розписи. Також вони запевняли, що для можливих реставрацій ескізи не знадобляться, бо в процесі виконання розписів від них доводилося постійно відступати. Саме в розпал суперечки художній керівник храмових робіт, професор історії мистецтв Адріан Вікторович Прахов запропонував видати альбом із соборними шедеврами, поширивши їх у такий спосіб по всьому світу, а от ескізи справді визнати власністю художників. Щоб припинити подальшу дискусію, він зголосився особисто клопотати про виділення коштів на видання в Міністерстві внутрішніх справ (через міністра графа Д. А. Толстого, з яким був у дружніх стосунках) 1.
Прахов одразу заходився шукати й виконавця такого фотоальбому. Архівні документи засвідчують цілком несподіваний і невідомий факт: спочатку професор звернувся до петербурзького майстра естампів і літографії Олександра Івановича Беггрова, запропонувавши йому зробити фотогравюри з творів Віктора Васнецова та Павла Свєдомського. Беггров погодився й виготовив кліше васнецовської Богородиці з апсиди центрального вівтаря, а також «Воскрешення Лазаря» та «Розп’яття» Свєдомського — Котарбінського 2. Він навіть устиг видати образ Богородиці, однак фотографію купували мляво, тож майстер вирішив більше не ризикувати власними грішми 3. А позаяк того-таки 1888 року Беггров помер, історія не мала продовження.
Перша невдача не зупинила Прахова. Він замахнувся на амбітніший проєкт, звернувшись до провідного гравера Східної Європи, академіка Петербурзької Академії мистецтв Василя Васильовича Мате. Адріан Вікторович умів переконувати: під впливом його полум’яних промов і наданих ним же ескізів і фотографій Мате загорівся бажанням створити високоякісний альбом із розписами Володимирського собору. У 1892 році в нього побував Михайло Нестеров, який писав рідним: «Вчера я был вечером у Матэ, встреча самая трогательная. Он намерен просить всех соборных художников дать ему право награвировать всё, что есть в соборе, и издать всё это роскошным изданием, а деньги поделить. Мысль эту я повезу в Киев» 4.
На жаль, і цей майстер урешті відмовився від проєкту (Прахов пропонував йому видати альбом власним коштом, а витрати покрити за рахунок майбутніх продажів). Мені вдалося відшукати тільки одну з тих гравюр Мате — образ Христа Вседержителя авторства Васнецова з головного купола храму (1897). Саме вона й була пущена в продаж і, мабуть, показала, що великий і дорогий альбом не обіцяє стати успішним комерційним проєктом. Звісно, можна тільки пошкодувати, що альбом Мате не відбувся, інакше б про Володимирський собор дізналися в усіх куточках світу вже в 1896 році.
Відголоском цього задуму можна вважати публікацію кількох шедеврів Васнецова в ілюстрованому тижневику «Живописное обозрение» (№ 36 за 1896 рік). Дозвіл на виготовлення гравюр видавець отримав від самого митця. Попри все, Прахов не здавався й був певен, що розкішний альбом усе одно вийде, адже чи не головною метою його створення виставлялося вручення царській родині, що мала бути присутня на освяченні храму. В імператорській сім’ї та серед придворних справді велися розмови щодо Володимирського собору та його розписів, тож усі хотіли отримати таке видання і завдяки йому побачити те, про що вже ходили легенди.
Нарешті визріла думка замовити альбом київському видавцеві Степану Кульженку, якість художньої продукції котрого була доволі пристойною. До нього звернувся не тільки Прахов, але й інші члени соборного будівельного комітету, і Кульженко відразу взявся за роботу. Він запропонував «мікс» різних способів відтворення соборних шедеврів, зведених в одне видання накладом 300 примірників, до підготовки якого буде залучено столичних митців і художників книги 5. Після короткого обговорення вирішили укласти з Кульженком
контракт на виготовлення 500 примірників кольорового альбому (з розфарбованими фотографіями) 6. За умовами контракту комітет мав сплатити видавцеві 5 тис. крб. і отримати 200 примірників альбому, рештою той міг розпоряджатися на власний розсуд 7. Однак невдовзі Кульженко з подивом дізнався, що Прахов помітно збільшив формат книги, що мало б збільшити і витрати, але Адріан Вікторович у «своєму стилі» кошторис залишив без змін, збільшивши натомість вимоги до видавця (це він робив і стосовно мармурових, металевих та інших художніх робіт у соборі, викликаючи нарікання майстрів, скандали й навіть суди).
За задумом Прахова, альбом розміром 18 × 32 см (за взірець правив паризький часопис «L’art pour tous») мав включати 7 аркушів офортів, 5 геліогравюр, 5 хромолітографій, 25 фототипій, 11 автотипій типографського тиснення, 10 цинкографій та 10 архітектурних креслень. З усього накладу 10 примірників планувалося виконати в розкішних шкіряних палітурках, решту — у великих теках. Кульженкові при цьому відводилася скромна роль технічного виконавця, усю ж структуру альбому, починаючи від списку та порядку розміщення фотографій, мав розробити Прахов 8. Однак Адріан Вікторович, від якого доводилося місяцями й навіть роками чекати обіцяних ескізів і проєктів, і цього разу був вірний собі. Тому 4 червня 1894 року Кульженко подав до будівельного комітету емоційну заяву, де написав, що, попри всі спроби отримати від Прахова бодай список основних фотографій, він нічого не добився, і що літо — найкраща пора для фотографування — минає, а зробити якісні знімки восени неможливо. Цікаво, що Кульженко вказав на факт співпраці з Мате, який виготовив за його кошти декілька гравюр соборних розписів. Видавець був дуже роздратований, попередив, що розриває контракт, звинувативши в цьому тільки Прахова: «Ввиду такого несочувственного отношения ко мне профессора А.В. Прахова, я вынужден отказаться от порученного мне <…> издания художественного исторического описания Владимирского собора. Крайне сожалею, что мне не пришлось осуществить прекрасную задачу и выпустить в свет художественную работу по богатству формы и содержания ещё не бывалую в России в области дорогого для меня графического дела» 9.
Тоді Прахов придумав іншу «схему»: він переконав членів будівельного комітету, що найважливіше — альбом ручної роботи для імператорської родини. До видання мали ввійти акварельні зображення кращих розписів, створені самими художниками, а також фотографії інших живописних робіт, архітектури, мармурового та металевого оздоблення. А вже потім цей яскравий альбом можна буде розмножити фототипічним способом (значно дешевшим за послуги будь-якого видавця) для подарунків важливим особам. Це був «хід конем», і комітет погодився з хитромудрою пропозицією Прахова 10.