Із перших днів повномасштабного російського вторгнення команда Громадської організації “Музей сучасного мистецтва” збирає роботи українських художників в архів, що документує мистецький процес у час воєнного стану. За висловом Ольги Балашової, кураторки цього проєкту і співзасновниці ГО МСМ, архів стає важливим свідченням війни, формуючи емоційний зліпок кожного дня українського спротиву. “Антиквар” поговорив з Ольгою про роботу ГО МСМ після 24 лютого 2022 року, зміни в мистецькому середовищі, а також роль і функції мистецтва в період війни.
— Як змінилися напрями і цілі роботи ГО МСМ із початком повномасштабного російського вторгнення?
— Насправді, змінилися сильно. До війни ми працювали над стратегічними досгостроковими проєктами у партнерстві з Міністерством культури, “Суспільним”, над уявленням і створенням музею сучасного мистецтва з нашими експертними радами. Частину процесів, які ми підготували ще напередодні війни, ми продовжили. Це, наприклад, проєкт зі Швейцарським бюро співробітництва, за підтримки якого ми проводимо дослідження правового поля: як воно функціонує, як обертаються твори мистецтва, яка існує логістика всередині цієї системи, і як зробити її більш адекватною до потреб часу. Ми вже запустили це дослідження, воно триває.
Всі інші проєкти ми поки призупинили, але розпочали нові, орієнтовані на підтримку мистецької спільноти. Немає сенсу в жодному музеї, якщо у тебе немає мистецтва і тих, хто його створює. Тому ми започаткували разом із The Naked Room, медіа “Заборона” і “Мистецьким Арсеналом” Український Мистецький Фонд Екстренної допомоги (Ukrainian Emergency Art Fund). Фонд надає підтримку художникам і взагалі творцям: ми також допомагаємо музикантам, літераторам, дослідникам, музейникам — усім, хто потребує підтримки в різних регіонах. В першу чергу тих, що знаходяться під ударом. Ми фандрейзимо, активно залучаємо кошти й ресурси, ведемо переговори — займаємося діяльністю, що не була нам властива в перші роки роботи.
Друга частина роботи, яку ми запустили, — це великий проєкт “Мистецтво воєнного стану. Архів”. Разом із Танею Лисун і Галею Глебою ми збираємо мистецтво з відкритих джерел (переважно, соціальних мереж), куди художники викладають свою реакцію на події, що відбуваються. В рамках проєкту вже маємо близько 150 авторів, яких ми постійно мониторимо, адже більшість із них працюють системно, творять, аби подолати власну тривогу. І це надзвичайно затребуване мистецтво. Ми намагаємося придбати ці роботи, бо вважаємо їх нашої спадщиною, яка зараз швидко розкуповується: художники, зокрема, беруть участь у різних благодійних аукціонах. Ми боїмося, що нічого не залишиться, тому що ніхто не опікується тим, аби це мистецтво придбати і зберегти.
— Нині справді важливо не лише фіксувати відчуття і рефлексії у мистецтві, але й збирати його, зберігати й осмислювати. У березні, на початку повномасштабної війни, ми з Іллею Левченком говорили про роботи Алевтіни Кахідзе, які вона публікувала у Facebook. Особисто я перебувала у той час у стані фрустрації і не була годна будь-що писати. Через це з’явилося передчуття втрати, на яку ніби прирікає нездатність вкласти у слова те, що відбувається. Однак про це змогло сказати мистецтво.
— Я теж про це постійно думаю. Ми не встигаємо рефлексувати. Тому й архівуємо роботи художників (Оля показує на комп’ютері зібраний архів): вже маємо 150 авторів. Розуміємо, що зараз необхідно встигати збирати мистецтво — осмислювати його будемо ще довгі й довгі роки. Важливо, аби воно не було втрачене. Ми його навіть не систематизуємо, лише створюємо таймлайн кожної роботи: дата, коли вона була опублікована художником, ставши частиною колективного несвідомого, і час, коли робота потрапила в публічний простір. Фіксація цих дат робить для нас кожен день війни осмисленим: архів завершиться у той день, коли завершиться воєнний стан — тоді ми розкладем всі ці роботи за днями. У нас буде емоційний зліпок кожного дня нашого спротиву і протистояння. Мені самій цікаво побачити, як це виглядатиме: ми створимо книгу або сайт і зробимо презентацію.
А зараз архів існує лише на гугл-диску. На основі архіву ми вже реалізували кілька проєктів. Наприклад, у Венеції куратори Українського павільйону — Ліза Герман, Маша Ланько і Боря Філоненко — зробили проєкт Piazza Ucraina, ініційований кураторкою бієналі Чечілією Алемані. Ми їм допомагали, формувати short list, а вони обирали ті роботи, які згодом пішли у виставку. Потім ми зробили “Поштівки з війни” в німецьких музеях. Також ми повернулися з Америки, де презентували виставку п’яти художників з архіву у просторі Світового банку.
Власне, будемо надалі працювати, адже запити постійно виникають. Звичайно, хочеться почати це мистецтво осмислювати, проте для цього потрібна якась дистанція і час. Однак я вже розумію цінність такого архіву, адже певний час займаюся архівуванням інформаційного поля і бачу в цьому необхідність — тому й виник архів. Кожен день ми наповнюємо папочки з колегами, фіксуючи той контент, який генерують медіа, різні пабліки й канали. Важко бути впевненим в інформації, коли пропускаєш через себе таку величезну кількість контенту. Фотографії та відео, якими б реалістичними вони не були, нічого не означають поза контекстом, що може змінюватися. Подібний архів втрачає свою здатність свідчити. Відповідно, з’являється потреба у величезній армії людей, які працюють з цим контекстом, верифікують його, аби ми могли бути впевнені, що ці свідчення мають адекватний контекст. З мистецтвом все значно простіше — у нас є художники, які фіксують емоційний стан і проживання цього стану, коли ти знаходишся всередині війни. Контекстом для прочитання цих образів є контекст практики художників. Це мистецтво не анонімне, у нього є автор, тому ми знаємо і можемо реконструювати його практику, що створює відчуття безпеки роботи із таким контентом — воно може сприйматися як свідчення. Виходить, що у ХХ ст. архів складався з документальної фотографії, усної історії, але сьогодні у зв’язку з перевиробництвом контенту, через маніпуляції і фейки, мистецтво через свою суб’єктивність стає більш значимим.
— Поява фотографії у свій час замінила функції мистецтва з документування подій. Однак під час війни така можливість є не завжди, і цю функцію виконують художники, передаючи на полотні емоційну складову. Зараз ми отримуємо з окупованих територій щоденники з текстами й замальовками. Враховуючи, що фотографія є одним із інструментів пропаганди, ці замальовки людей стали живими свідченнями, формою розповіді про трагедію, яку ми можемо не бачити на власні очі, але про яку знаємо і яку відчуваємо.
— Так і є. Наприклад, роботи Юлі Логачової. Вона якраз знаходиться в Херсоні. При цьому, більшість художників звідти виїхали. Я думаю, це дуже сильні роботи, сильне мистецтво.
Весь час ми поновлюємо і розширюємо список художників в архіві. В перші дні війни небагато авторів повернулися до роботи. Серед них — Данило Мовчан, який став для мене відкриттям. Данило — львівський художник, іконописець. І як він еволюціонував! Його перші роботи (із початку повномасштабної війни — О. К.) датуються ще лютим: він бере пензель до рук, коли у більшості митців ще шок, і починає працювати. Він створює нову іконографію, нову міфологію, не прив’язану до християнської. І працює кожен день.
Також є художники, які взагалі не працювали реактивно, не реагували на соціальний і політичний контекст — не були у повному розумінні сучасними художниками. Вони продовжують працювати у традиційних жанрах, але показують, можливо, один зі своїх найскладніших досвідів. Наприклад, Ілона Кузнєцова писала до війни акварелі — ніжні, ліричні пейзажі, а після вторгнення зробила пост-продакшн — зруйнований ідилічний пейзаж, почавши домальовувати в нього елементи війни. І вона залишається вірною собі, використовує ту саму техніку: в Ілони навіть танки естетично вписані у пейзаж.
В цьому велика сила мистецтва: війна руйнує образ, а художник створює новий. Цей образ залишається цілісним: світ розпався на шматочки, розлетівся на друзки, а ми можемо його знову зібрати. Будь-які ПТСР — це саме втрата цілісності, відчуття існування зв’язків, розуміння, як цей світ влаштований. Звичайно, мистецтво — це те, що допомагає долати нашій психіці збирати і відновлювати ці зв’язки між шматочками, які розпалися. Тому художників я їх ціную найбільше.
А це роботи Інги Леві (Ольга показує зібрані в архіві картини). Вона робить подвійні експозиції, поєднуючи в малюнку два непоєднувані контексти. Інга була в першій хвилі людей, які перетнули кордон, рятуючись від війни. Вона показує досвід людини, яка весь час перебуває в телефоні, і нову реальність, яку “дістає” з медіа, перебуваючи в захищеному місці. Художники дозволяють впізнати в образах себе. Інга передала той стан, коли ти існуєш лише у себе в голові, намагаючись осмислити навколишнє.
— Найбільш страшний стан — відчуття тотальності того, що відбувається і неможливості цього уникнути. Цей стан паралізує, із нього важко виходити.
— Це дуже важко. Я, мабуть, досі у цьому стані. Інга його перехоплює дуже точно, відтворює через образну мову.
— Разом із Юлією Гнат ви були на Конференції з питань відновлення України в Лугано. У підсумковому дописі ви окреслили проблему сприйняття культури винятково у якості набору артефактів. Але із початком війни люди, за моїми спостереженнями, почали інакше ставитися до мистецтва. Які, на вашу думку, відбулися зсуви у цьому напрямку?
— Ми переживаємо величезний зсув, проте не останні 4 місяці, а протягом всіх 8 років. У тій кризі, в якій ми знаходимося, люди дуже відкриті до сприйняття нового, до сприйняття нових зв’язків. Нарешті була усвідомлена важлива річ, що культура — це ідентичність, ідентичність — це безпека. Ось ця зв’язка стала аксіомою в інтелектуальних колах. Ці речі більше не потребують доведення для тих людей, хто більш складно мислить. На жаль, не ці люди розподіляють ресурси в нашій країні. Люди, які працюють в економічному блоці, мають систему пріоритетів: пенсії, зарплати, задачі, що потрібно вирішити в першу чергу. Інше, пов’язане з менш прикладними матеріями, відходить на другий план — у цьому й полягає проблема.
Те, про що я говорила у висновку з Лугано, є не просто питанням ідентичності. Це не лише питання виживання, а питання якості життя й успішності реформ. Нині в людей, які знаходяться в благополучному контексті і хочуть підтримати Україну, зв’язка “культура — ідентичність” не так сильно оприявлена. Вони не замислюються про такі речі десятиліттями або навіть століттями, адже для них це є зрозумілим, а мистецькі артефакти стали частиною їхнього життя. При цьому, немає розуміння, що якщо не займатися культурою й освітою, які першими відправляються під ніж, коли йдеться про економіку, жодні реформи не спрацюють. Якщо ми не подолаємо цю партерналістську, радянську систему мислення, не закріпимо зміни новими культурними нормами, цінностями, суспільним договором, реформи не спрацюють.
— Із командою ГО МСМ ви спромоглися об’єднати митців навколо інституції через різні форми співпраці — від збирання й придбання мистецьких робіт до надання матеріальної допомоги мистецькій спільноті. Як надалі буде розвиватися ця комунікація?
Мені здається, як немає зараз “хороших росіян”, так немає поганих українців. У нас з’явилося розуміння, що потрібно підтримувати одне одного, рухатися разом. Всі ініціативи, які створені українцями, і які працюють на спільну задачу перемоги і відбудови країни, мають бути підтримані. Для мене мистецьке середовище є маркером, адже воно на кілька кроків попереду всього суспільства, і я більше не бачу в ньому суперечок як у минулі роки. Навпаки, з’явилося бажання співпрацювати та взаємодіяти. Сподіваюся, що це так і залишиться.
Якщо ми зможемо подолати ці конфлікти у нашому маленькому ком’юніті, це точно відбудеться з усім українським суспільством. Коли ми станемо не такі критичні одне до одного, коли бачитимемо спільну мету, що має бути єдиним критерієм. І мені здається, такого ясного розуміння спільної мети у нас не було до цього. Всі суперечки повинні перейти в конструктивну площину. Критика — потрібний механізм, однак він має бути налагоджений на розбудову плідної дискусії, коли двом сторонам важливо прийти до спільної мети.
Наприкінці розмови Ольга також поділилася своїм баченням ролі проєктів, започаткованих ГО МСМ. На її думку, терапевтичні властивості мистецтва можуть зробити його частиною процесу післявоєнного відновлення: “Проєкт архіву має стати частиною переживань людей, які у мистецтві впізнають себе. Тоді ми швидше пройдем цей процес психологічного відновлення, який на нас всіх чекає”.
Ольга Балашова — мистецтвознавиця, кандидатка філософських наук, співзасновниця Громадської організації “Музей сучасного мистецтва”.
Спілкувалася Олександра Котляр