Незабаром в онлайн-галереї МІТЄЦ відкриється виставка фотографа Валерія Милосердова – учасника проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір». В розмові з ним ми торкнулися теми проєкту, воєнної фотографії та фотоколекції Меморіального Центру Голокосту «Бабин Яр».
Нещодавно ви провели майстер-клас з фотографії у рамках проєкту “МІТЄЦ. Реабілітаційний простір”. Група складалася з ветеранів АТО та полонених ЛНР/ДНР. За яким методом ви працювали з групою?
Підхід, прийнятий у фотошколі Віктора Марущенка, ґрунтується на тому, що поганих фотографій не існує. Усе, що знімає людина, — хороше. Ми можемо говорити тільки про задум: чи відповідають фотографії замислу фотографа і контексту, в який вони поміщаються. Коли ми розбирали фотографії учасників програми, я намагався аналізувати їх саме у такий спосіб, адже зображення завжди залежить від контексту.
На майстер-класах ми зібралися разом із людьми, які пройшли АТО, тож мені було цікаво, як саме така людина починає мислити у мирному житті. Люди, які побували у тому пеклі, — інші. Ті, хто потрапив до проєкту, мають різний досвід. Є ті, хто був в полоні, хто воював, є волонтери. Зібралися особистості, люди, здатні широко мислити, і я думаю, що це — найголовніше.
Відбулося два майстер-класи з фотографії, як ви можете визначити групу, з якою працювали?
Це — справжній андеграунд. Прийшли люди, які бачили смерть кожен день віч на віч. Вони знають, що там — на війні — відбувається. Вони організовані, з певним настроєм. Соціалізувати їх, допомогти повернутися до мирного життя — завдання суспільства.
Ви запропонували в групі вибудувати кожному свій концептуальний проєкт. Хотілося б про це поговорити деальніше.
На звичайний смартфон з якісною камерою можна зняти фото, котре, опинившись у іншому контексті чи серед іншого образотворчого ряду, буде дуже доречним. Зазвичай така світлина може порушувати соціальні проблеми, питання пізнання себе і свого місця в світі, тобто самоідентифікації, що, до речі, зараз є дуже актуальною темою у фотомистецтві. Інша справа, — де розміщати світлину, і як це зображення буде використано. Сучасна фотографія — це фотографія великих серій, тому її називають фотографічними дослідженнями.
Фотограф за допомогою камери вивчає світ, як вчений за допомогою мікроскопа. Сучасний художник вивчає суспільство, і, як правило, себе як частину цього суспільства. Дуже важливим є розуміння, що існує ідея, про що ми, власне, і намагалися говорити з учасниками проєкту на майстер-класі.
Кожен учасник виступав з певною темою автором свого проєкту. Перша зустріч була присвячена ідеї: слід було налаштувати людей, щоб із купи своїх фотографій вони щось виокремили, вигадали і якось вибудували. Це і є задум.
За два заняття неможливо навчитися техніці. Ми беремо фотографії, що принесли люди, і робимо з них твір. Усе відбувається на тому рівні, на якому вони зараз знаходяться. Щоб рухатись далі, варто пройти базовий курс технічної підготовки. Віктор Марущенко завжди говорив, що у фотомистецтві немає таблеток, аби людина їх відразу випила і все зрозуміла.
Ви сказали, що фото допомагає людині пізнати саму себе. Яким чином можна пізнати себе через фотографію?
Існує методика, яку я вивчав ще у своїх викладачів в університеті. Будь-яка фотографічна тема для початку вирішується за письмовим столом. Ти завжди відповідаєш на чотири питання: приблизна назву твого проєкту, чому це цікаво (ти повинен відверто собі відповісти), якими технічними засобами вирішувати тему, якою має бути форма презентації. Питання, чому це мені цікаво, є ключовим.
Був такий випадок у школі, коли ученицю зацікавила тема самотності. Вона розписала, чому їй цікава ця тема, ми домовилися, що це не вийде нікуди з нашого кола. Але, прочитавши написане, вона сказала, що все зрозуміла, і їй більше не цікаво. Вона отримала усе, що їй було потрібно у цій життєвій ситуації.
Нещодавно вийшла книга групи поглибленого курсу фотошколи, у якій Віктор Марущенко викладав у березні-квітні 2020 року, якраз на початку карантину. Ми разом працювали над книгою, створювали її наші слухачі, і там є важливі речі.
Там є цікава розповідь Олі Мурашко, яка живе в місті Монпельє у Франції. На початку локдауну вона поїхала разом зі своїм новим чоловіком до його батьків у невелике містечко. Оля побачила величезний будинок XIX століття, попросила відкрити старі кімнати і почала по-новому знайомитися зі своїм чоловіком, адже там зберіглися інтер’єри ще часів його дитинства. Цей твір під назвою «Його портрет» вийшов у Bird In Flight. Оля знайшла фотографії прадіда свого чоловіка, який фотографувався перед цим будинком, сидів на тому ж фонтані, який і зараз там є. І вона так само знімала свого чоловіка. Вражаюче: минули століття, а все схоже, тільки зараз це кольорові цифрові фото, а там – чорно-білі плівкові.
Дуже важлива тема — фотограф на війні.
Що стосується мого особистого досвіду, то з військовими діями я закінчив в 1992-му році. До цього була епоха перебудови, гласність та решта змін, які її супроводжували. Як фотограф я брав участь у двох путчах: литовському та московському 1991-го року. Я усе відзняв, і згодом у 1992-му у мене було дві поїздки до Придністров’я, де тривали бойові дії. Після другої поїздки у мене з’явилося відчуття, що мені їх не вистачає. Це діє, напевно, як наркотик: тобі хочеться адреналіну, а відчуття небезпеки дуже затягує.
Якось у місті Бендери придністровські гвардійці відбили дитячий садок і пішли звідти. Треба було сходити в розвідку і дізнатися про стан нейтральної території. Ми пішли туди з розвідниками, абсолютно не знаючи, що там відбувалося, чи є там противник чи ні. Такі моменти дуже на тебе впливають: ти відчуваєш, як з’являється адреналін, коли залазиш у якесь вікно, а у будь-якому місці на тебе може чекати засідка. Після цього я вирішив, що більше не їздитиму в такі місця. На фронті були мої товариші з Москви, які загинули в Грузії та Чечні, їх тягнуло на фронт, а там все абсолютно по-іншому. І ще один момент – бойові дії ти насправді не можеш зняти, тому що в цей час стріляють.
Останнього разу у схожій ситуації я опинився разом з арт-фондом «Ізоляція» в січні 2015-го року. Ми приїхали до Маріуполя, а поруч, у 25-ти кілометрах, у селищі Широкине тривали бої. Ти виходиш до моря у Маріуполі, а десь у Широкине працює крупнокаліберний кулемет, і відлуння на цьому просторі дуже сильне. Ти йдеш по місту, а десь гуде кулеметна канонада, стоять покручені будинки… Ми проїхали повз них і побачили все на власні очі.
Воєнна тема завжди цікава і, якщо брати початок фотографії, який припадає на середину ХIХ століття, то однією з провідних тем, у яких фотографія виявила себе дуже потужно, — була Кримська війна. Воєнна фотографія ХХ століття, взагалі, — одна з магістральних тем у царині фотомистецтва. Відомий художник і куратор Едвард Стейтхен служив у Першу світову як воєнний фотограф аерофотозйомки. Він пішов добровольцем на дві світові війни, хоча стверджував, що за своєю натурою є пацифістом. Йому завжди хотілося показати безглуздя вбивства одної людини іншою, причину вбивств. Для нього це було особистим питанням.
У МоМА (Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва – авт.) Едвард зробив кілька виставок, присвячених війні, і стверджував, що не досягнув бажаного ефекту, адже люди звикають до зображення крові, бруду, смерті. І тоді він пішов абсолютно протилежним шляхом, відкривши виставку гуманістичного спрямування «Рід людський», де він, навпаки, намагається знайти те, що об’єднує людей. Війна їх роз’єднує, і він намагається йти зворотнім шляхом. Усе це він описує в одній зі своїх статей. Виставка 1955-го року «Рід людський» у МоМА стала класикою і вершиною фотографії ХХ століття.
Ще можна згадати цікаву художницю Марі Басташевскі, котра вважає, що дуже важливо розповісти про те, як готується війна. У неї є чудова тема «Державний бізнес», де вона розповідає про світову торгівлю зброєю, про те, як провідні країни світу торгують зброєю і підживлюють обидві сторони конфлікту, у такий спосіб заробляючи на цьому дуже великі гроші. Так само вона досліджує і українську ситуацію. Це не буквальна демонстрація війни, але вона каже, що це — чесний спосіб, який розповідає про витоки війни, тому що те, що ми знімаємо на фронті, —це її наслідки.
Серед українців цікаво знімає війну насамперед Олександр Глядєлов — людина, яка присвятила життя фотографії, досі їздить на фронт і знімає там. Найменше, що йому змогла дати країна, — Шевченківська премія. Максим Дондюк — цікавий документальний фотограф, який займається тривалими дослідженнями процесів, що відбуваються в суспільстві. Він знімав Майдан, а пізніше фронт. Я б ще назвав Сергія Полєжаку, дуже цікавого фотографа із різними сучасними підходами. У нього є чудовий проєкт, пов’язаний з мостами Донбасу, зруйнованими в перші дні і місяці війни. Він відтворює образ руйнування людських зв’язків, які знищуються, як мости. Це вже інший підхід, більш концептуальний. Насправді багато українських фотографів і фоторепортерів щодня, особливо в перші дні і роки війни, знімали там. Кілька фотографів загинуло. Це трохи інший вид фотографії — журналістська, але вона теж завжди дуже потрібна.
Обкладинка та сторінки книги BYHMC PHOTO COLLECTION 2020. К.: ВО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2020.
Нещодавно вийшла книга, пов’язана з темою Голокосту, одним з упорядників якої були ви. Розкажіть, будь ласка про роботу над цим проектом.
Книга «BYHMC PHOTO COLLECTION 2020», видана в вересні 2020 року. Це своєрідний звіт фотоколекції Меморіального Центру Голокосту «Бабин Яр». Ми її робили з Олегом Шовенко, керівником нашого видавничого відділу і відділу колекції. У книзі використано також архівні фото, подаровані колекції Євгеном Городецьким. Кінцева мета Центру «Бабин Яр» — створення музею, частиною його і культурно-освітнього центру стане фотоколекція. Зараз триває збір фотоматеріалу за кількома напрямками. Сюди входить колекція німецького фотографа-пропагандиста Йоганнеса Хелле, котрий встиг на початку жовтня 1941-го року зняти, як радянські військовополонені заривають трупи в Бабином Яру.
Для мене було відкриттям, що дуже багато фотографій, пов’язаних з Голокостом, присутні в звичайних німецьких сімейних альбомах. На відміну від радянської армії солдатам Вермахту було дозволено користуватися фотоапаратом, і німецький солдат міг фотографувати все, що він бачив, робити альбоми і відправляти їх додому. Тепер фото з цих альбомів з’являються на блошиних ринках та аукціонах, де можна знайти багато фотосвідчень Голокосту.
Як виявилося, у мене є звичка дивитися на війну очима пропагандистів: радянських, німецьких, американських. А домашні німецькі альбоми — це щось абсолютно інше: їх створювали люди, котрі ніколи не навчалися професійної фотографії. Вони знімали те, що бачили, що їх цікавило. Серед них зустрічаються світлини, зроблені, припустимо, у в’язниці в Тернополі, в яких краї обрізані фігурним різаком. Їх вирвали із сімейних альбомів. На зворотньому боці стоїть підпис «Тернопіль, 1941-й рік», а зображено там людей, вбитих у в’язниці. Таких фотографій досить багато. Коли бачиш фотографії цих жертв в звичайних сімейних альбомах, то починаєш розуміти, до чого людину може довести пропаганда, зокрема нацизму: грань між світлим і темним у неї стирається.
В колекції фондує кілька альбомів німецької медсестри Рут. Вона працювала в госпіталі Червоного хреста від Вермахту, була в Парижі, Бельгії, Лодзі, і всюди складала свої альбоми. Там є абсолютно все, починаючи з візиту Гітлера до Парижу у червні 1940 року. Далі проілюстровано її життя у цьому госпіталі, на фото з’являються друзі, потім – євреї із Лодзинського гето, зняті як якась дивина. Це подорожні фотонотатки, причому зняті однією людиною. І коли все вишиковується в один ряд, з’являється дуже цікавий пласт життя людей. Починаєш краще розуміти їх і те, що тоді відбувалося. Пропагандистський глянець зникає, і лишаються думки простої людини.
У нас таких альбомів не було, тому що в Червоній, а потім Радянській армії служилому люду було заборонено мати фотоапарат. Це була привілея спеціально прикомандированих до політвідділів фотографів, котрі фотографували так, як було потрібно агітпропу. Наприклад, був такий фотограф Анатолій Гаранін, про якого радянський ідеолог Андрій Жданов свого часу сказав, що він дуже точно знімає війну, тож його треба відкликати у 1943 році з фронту. Навіть у таких пропагандистських рамках Гаранін був здатен показувати те, що хотів, — таку війну, якою вона є. Проте те, як бачили у нас війну звичайні люди, непрофесійні фотографи, нам невідомо.
Ми формуємо колекцію «Обличчя часу» по роках, охоплюючи і кінець ХIХ століття. В книгу увійшли також фотографії, що стосуються українського суспільства. Спочатку це були світлини 1920-х — 1950-х років, але потім хронологічний діапазон розширився з початку ХХ століття і аж до його кінця. Вони розкривають контекст, в якому відбувається життя єврейської громади і є розповідями з життя людей на цій території.
Існує кліше “народ-переможець”, ніби всі захоплено зустріли перемогу. Почавши відновлювати фото кінця 1940-х років, я побачив, що люди стоять здивовані і очманілі, і в цьому стані немов зупинилися. Я відчув німе запитання у них в очах, адже вони все-таки залишилися живими.
Звісно, усі ці світлини розпорошені по домашніх альбомах. У нас, я так розумію, особливої традиції зберігати фото немає. Вони кудись викидаються, десь їх знаходять, здебільшого вони купуються на блошиних ринках і аукціонах антикваріату.
Коли я питаю колекціонерів, де вони знаходять ці фотографії, мені відповідають, що домовляються зі збирачами макулатури. Вони знаходять там листівки, фотографії, різні книги, котрі потім йдуть на аукціон.
Спілкувалась Оксана Семенчук
Фото: Валерій Мілосердов
Головне фото: Євгенія Виноградова