Фрагмент матеріалу із журналу «Антиквар» №131
Автори — Любомир Михайлина, доктор історичних наук, та Сергій Пивоваров, доктор історичних наук.
Упродовж майже всієї історії існування Успенський собор Києво-Печерської лаври був почесним місцем поховання представників князівських династій, церковних ієрархів, видатних політичних і військових діячів, осіб із відомих українських, литовських, російських та білоруських родин, заможних киян. Загалом у соборі та навколо нього покоїлися сотні представників різних соціальних груп, а першим, очевидно, можна вважати поховання варяга Шимона (1189).
(У цій статті йдеться про 10 видатних людей, що були поховані в Успенському соборі. Весь матеріал читайте у журналі «Антиквар» №131 — ред.)
Про поховання в Успенському соборі
На кінець ХІХ століття собор являв собою величезний пантеон, де місця поховань багатьох осіб загубилися чи були позначені лише приблизно. А після вибуху 1941 року, який зруйнував навіть надмогильні пам’ятники в самому храмі, визначення місць поховань конкретних осіб ускладнилося ще більше.
Сучасні дослідники виділяють три групи джерел, що містять інформацію про некрополь Успенського собору: писемні свідчення, археологічні та антропологічні матеріали, однак усі вони подають різні відомості про кількість похованих і розташування певних захоронень.
За своїми типами поховання поділяються на три категорії: ґрунтові, у шиферних саркофагах, в індивідуальних чи колективних склепах. Але відсутність написів не дає змоги визначити, кому саме вони належали. Разом з тим значну кількість уцілілих надмогильних плит із написами було переміщено, і де вони лежали раніше, невідомо.
Наявні матеріали дають підстави говорити про понад 130 конкретних осіб, похованих усередині храму й довкола (усього за антропологічними матеріалами виявлено рештки понад 200 осіб). За хронологічним принципом їх можна поділити на такі групи:
- поховання давньоруського часу (ХІ–ХІІ ст.);
- поховання часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої;
- поховання другої половини XVII та XVIII–XIX століть.
Розгляньмо ці групи та згадаймо людей, чиїм місцем спочивання став Успенський собор.
Поховання давньоруського часу
Симон (Шимон Африканович) (? — не раніше 1089) — легендарний ктитор, син варязького князя Африкана (Афрекі). Спершу служив тисяцьким у великого князя Київського Ярослава Мудрого, а згодом в його сина Всеволода.
У 1068 році брав участь у битві на р. Альті проти половців. Був важко поранений, проте святий Антоній Печерський вилікував його. На знак вдяки Шимон подарував монастиреві золоті пояс і вінець із родового образа Розп’яття, які повісили над престолом у новозбудованій Великій церкві. Саме пояс Шимона слугував мірою при будівництві храму. Згодом Шимон прийняв православ’я і нове ім’я — Симон. При поховані до його рук вклали молитву на відпущення гріхів, складену Феодосієм Печерським.
Феодосій Печерський (1008? — 1074) — святий Православної церкви, преподобний, один із засновників чернецтва на Русі, видатний церковний діяч другої половини XI століття.
Був ігуменом першого Києво-Печерського монастиря. Народився в м. Василеві під Києвом. У 1032 році прийшов до Києва, де був пострижений у ченці. Від 1059 (1060) року — ігумен Києво-Печерського монастиря, автор монастирського статуту, складеного на зразок Студійського. Стараннями Феодосія було збудовано дерев’яну церкву, 1073 року закладено кам’яний собор Успіння Богородиці. Помер преподобний 1074 року у своїй келії в Ближніх печерах. У 1090 (1091) році ченці монастиря відкрили келію й перенесли його нетлінні мощі до Успенського собору, де поховали в притворі з правого боку.
За повідомленням Патерика, 1131 року мощі Феодосія Печерського лежали в срібній із позолотою раці, а незадовго до Батиєвої навали ченці сховали їх «під спудом» собору. Нині їх місцезнаходження невідоме.
Євпраксія (Адельгейда) (1071–1109) — дочка Всеволода Ярославовича (князя Київського у 1078–1093 роках), сестра Володимира Мономаха.
У 1083 році потрапила до Німеччини й була засватана за саксонського маркграфа Генріха фон Штаде. До повноліття виховувалася в жіночому монастирі в місті Кведлінбург. У 1086-му стала дружиною маркграфа, а наступного року овдовіла.
1089 року взяла шлюб з імператором Генріхом IV (її коронаційне ім’я — Адельгейда). Імператор сподівався на підтримку князя Всеволода у своєму протистоянні з Папою Римським за право призначати єпископів (боротьба за інвеституру), а не діставши її, заслав дружину до замку у Вероні. У 1093 році стараннями тосканської герцогині Матільди та інших опозиційно налаштованих до Генріха осіб Євпраксію-Адельгейду звільнили. За її скаргою церковний собор у Констанці визнав Генріха IV винним у знущаннях над дружиною, а після її виступу на соборі в П’яченці імператора відлучили від церкви та примусили зректися престолу.
Після його смерті (1106 року) Євпраксія-Адельгейда повернулася до Києва й постриглася в черниці.
Поховання часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої
До цієї доби належить значно більше поховань, серед яких захоронення князів, представників боярства та духовенства. У цей час храм став усипальницею Гедиміновичів із литовських княжих родів Ольгердовичів і Наримунтовичів.
Володимир (Василь) Ольгердович (1331 — після 1398) — перший київський князь із династії Гедиміновичів, син великого князя Литовського Ольгерда.
Розширив кордони Київської землі, якій підпорядковувалося майже 70 міст, зміцнив економіку й почав карбувати власну срібну монету. Був опікуном і благодійником Києво-Печерського монастиря. Завдяки князеві відновилися регулярні богослужіння в Успенському соборі. Визнав владу польського короля Ягайла і негативно ставився до претензій князя Вітовта на престол Великого князівства Литовського.
У 1393 році, після походу Вітовта на Київ, був усунутий від влади й відправлений до міста Копиль, де й помер. Тіло князя Володимира було перенесено до Києва та поховано в Успенському соборі.
Острозький Костянтин Іванович (1460–1530) — князь, великий гетьман Литовський (1497–1500, 1507–1530), видатний військовий, державний та церковний діяч.
Прославився переможними битвами з татарами та московитами. Найвідомішу перемогу здобув у битві під Оршею (1514), де було розгромлено 40-тисячне московське військо. Послідовно обстоював права та інтереси православної церкви у Великому князівстві Литовському, двічі призначався опікуном Київської митрополії (1521, 1528).
На початку ХVІ століття брав активну участь у відновленні Успенського собору. Його коштом було встановлено новий іконостас і прибудовано каплицю з престолом на честь Іоанна Богослова. Костянтина Острозького, одного з найбільших покровителів і благодійників Києво-Печерської лаври, і весь його рід було внесено до монастирського пом’янника.
Помер у Турові. Згідно із заповітом тіло князя було перевезено до Києва й поховано в Успенському соборі. Згодом поряд поховали іі його другу дружину Олександру Слуцьку. У 1579 році над похованням князя коштом його сина Василя-Костянтина Острозького був поставлений майстерно виконаний мармуровий надгробок.
Плетенецький Єлисей (у миру Олександр Михайлович) (між 1550/1554 — 1624) — український православний церковний, культурний і громадський діяч.
Народився в родині священнослужителя, освіту здобув у братських школах Львова та Острога. Чернечий постриг прийняв, очевидно, у Києво-Печерській лаврі. На посаді її архімандрита (1599–1554) сприяв відновленню діяльності монастиря, дбав про покращення побутових умов ченців, провів ремонтні та реставраційні роботи в Успенському соборі, доклав зусиль для повернення обителі втрачених через запровадження унії маєтностей. За його діяльної участі Києво-Печерській лаврі було надано ставропігію.
У 1616 році Єлисей Плетенецький заснував Лаврську друкарню, де за його життя видали 11 книг. При ньому утворився «Лаврський гурток» православних інтелектуалів, до якого ввійшли Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарас Земка.
Поховали архімандрита в каплиці біля південного фасаду собору, де 1952 року під час археологічних досліджень було виявлено шиферну плиту з його іменем.
Могила Петро (1596–1647) — український політичний і церковний діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі.
Син молдавського господаря Симеона Мовіле. Освіту здобув у Львівській братській школі, Польській академії в Замості, навчальних закладах Голландії та в Парижі. Брав участь у Цецорській битві (1620) та Хотинській війні (1621).
У 1625 році прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, у 1627-му став її архімандритом, а в 1633-му — митрополитом Київським. На території Лаври заснував школу за західноєвропейським зразком, яка після об’єднання з Братською школою перетворилася на Києво-Могилянський колегіум. Автор майже 20 творів церковно-теологічного характеру. Значно зміцнив авторитет української православної церкви. Його коштом відновлено церкву Спаса на Берестові.
Поховання Петра Могили (зліва від головного входу в Успенський собор) знайдено 1982 року в ході археологічних досліджень. Дерев’яна домовина, оздоблена двома срібними пластинами з родовим гербом та епітафією, була обкладена частинами давньоруських шиферних саркофагів.
Поховання другої половини XVII та XVIII–XIX століть
До цих періодів належать поховання церковних, військових і державних діячів, а також приватних осіб.
Ґізель Інокентій (бл. 1600 — 1683) — український православний діяч німецького походження.
У 1642 році закінчив Києво-Могилянський колегіум, а в 1645–1650 роках був його професором і ректором, згодом керував друкарнею Києво-Печерської лаври. Від 1656 року архімандрит Києво-Печерської лаври.
Брав участь у створенні «Києво-Печерського Патерика», імовірний автор «Київського Синопсиса» — першого підручника з історії України. Автор філософсько-богословських праць. Боровся за незалежність Української православної церкви, яку активно поглинала Московська патріархія. Вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату неканонічним і гріховним діянням.
Квітка Григорій Семенович (бл. 1670 — 1734) — полковник Харківського слобідського козацького полку, син харківського полкового судді Семена Опанасовича Квітки.
Опікувався устроєм полку, роздавав військові вільні землі переселенцям, був одним з найбагатших землевласників на Слобожанщині. За його часів засновано поселення Гуляй-Поле. Над похованням Григорія Квітки біля стін Успенського собору було покладено кам’яну плиту з епітафією.
Конюскевич (Петро) Павло (1705–1770) — релігійний та культурний діяч, митрополит Тобольський і Сибірський, вшановується як святий.
Народився в м. Самбір. Освіту отримав у Самбірському братському училищі та Києво-Могилянській академії, де потім працював. У 1733 році прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі з іменем Павло. Від 1758-го — митрополит Тобольський і Сибірський.
Збудував у Сибіру чимало храмів. Початкову семінарію підняв до філософського і богословського класів, до викладання в яких були залучені випускники Києво-Могилянської академії. Через конфлікт із Святійшим синодом 1768 року вийшов у відставку та переїхав до Києва. На його кошти було замінено покрівлю Успенського собору і зроблено дари лаврським церквам.
Похований у Стефанівському приділі Успенського собору. Під час археологічних досліджень 1999 року знайдено пошкоджену вибухом гробницю Павла Конюскевича з відповідними написами на медальйонах металевого саркофага.