Олена Голуб, мистецтвознавиця, художниця
В Україні, на жаль, існує не так багато музеїв сучасного мистецтва, тому їх так цінують шанувальники, відмічаючи особливості кожного. Музей сучасного мистецтва Одеси (МСМО), заснований 10 квітня 2008 року, має своє неповторне обличчя завдяки натхненній роботі очільника Семена Кантора й кураторів Михайла Рашковецького й Володимира Чигринця.
Вони новаторським чином відмовились від узвичаєного розташування експонатів за хронологією, натомість запропонували глядачам інший принцип: «Нова експозиція МСМО пропонує вам не безперечні «взірці» художньої діяльності одеських авторів різних поколінь, а входження у процес співроздумів і співпереживань з приводу проблем, які турбують всіх та кожного»[1]. Вочевидь, таким чином куратори акцентували на серйозності намірів залучити глядачів до справжнього мистецтва, а не легковажно-розважального, яким може здаватися в одеській атмосфері, насиченій славнозвісним почуттям гумору. Митці ж не охоче демонструють, як нелегко буває в їхній роботі й радше підтримують ілюзію, що все робиться жартома, створюючи легенди й містифікації. Втім, мистецтвознавство прагне бути об’єктивним.
Мою увагу привернули твори з експозиції МСМО двох різних за стилістикою художників з однаковим призвищем і це завело мене «у процес співроздумів і співпереживань», як і сподівались організатори музею. Хто ці художники Рябченки, однофамільці чи родичі, який шлях ними був пройдений, перш ніж їхні картини прикрасили стіни музею? Чимало відповідей знайшла в Інтернеті й друкованих джерелах, і ці розвідки допомогли у міркуваннях про сучасне мистецтво України.
Свій початок теперішнє завжди бере з минулого, чи то приймаючи, чи то відштвхуючи його. Як відомо, «другий одеський авангард» 60-80-х, який складає ядро музею і є точкою відліку для пізніших творів, виник на противагу застарілими догмам соціалістичного реалізму, що панував в радянському офіційному мистецтві. Митець Василь Рябченко, представлений творами 1990-х (живописом «Кохання», «Сусанна й старці» та фотографіями «Без назви»), досить яскраво протиставляє себе тоталітарному минулому. Але для нього воно було не абстрактним поняттям. Найцікавіше те, що в стилістиці соціалістичного реалізму працював його рідний батько – Сергій Васильович Рябченко (1923-1992). Твори батька, відомого художника-графіка зберігаються в Одеському художньому музеї. Вони отримали високу оцінку мистецтвознавців, зокрема В. Савченко відмічала:
«Дивною зустріччю стає знайомство з різноманітними за виконанням (малюнок, ліногравюра, літографія, акварель) і за тематикою творами Сергія Васильовича Рябченко… З естетичної точки зору роботи анітрохи не застаріли, в них немає ніякого нафталіну. Навпаки, дивуєшся тій свіжості, легкості відчуття, які породжує їх витонченість: злітаюча трепетність штриха, глибина тонової розтяжки, фактурна «портретність» зображеного. Окремого захоплення заслуговує колір, що з аристократичною стриманістю й благородством виводить тут свою музичну «партію… Або ж колірні акорди в ліногравюрах і літографіях – здавалося б, прості та ясні, але з приголомшливим чуттям і майстерністю знайдені у тих співвідношеннях і кількостях, що створюють «подвійний ефект» мистецтва, коли перед нами, з одного боку виникає живий, дихаючий світ, а з іншого, ми відчуваємо безсумнівну присутність гармонізючого естетизму з видаленням випадкового, відсіканням зайвого, унаочнення досі прихованого і потаємного… Хочеться занурюватися у природні, не зворушені цивілізацією пейзажі, де запрошують до своєї співдружності річки, пагорби, схилені дерева, мостки, сільські будиночки. Дуже цікаво вдивлятися в майстерні компонування індустріального пейзажу у Сергія Васильовича, де природні форми так виразно й водночас гармонійно контрастують з машинами, контурами кранів, судів з вантажами і т.п. техногенними формами» [2].
Високої фахової майстерності Сергій Рябченко набув в Одеському художньому училищі, яке закінчив, пройшовши як учасник бойових дій Другу світову війну та заслуживши ордени й медалі. Працював в області станкової графіки. Основні твори: серія офортів і ліногравюр «Пейзажі Одеси» (1954-1961); серія літографій «Військовий флот» (1959 – 1960); серія ліногравюр «Легендарні герої війни» (1963 – 1965). Брав участь у республіканських, всесоюзних і навіть у зарубіжних виставках. Член Спілки художників України з 1957 року.
Стислі факти біографії не відбивають емоційну насиченість життя художника, радість кохання й народження нащадка, невтомну працездатність у численних подорожах, роздуми митця при виборі власної тематики. Адже відомо, що успішне кар’єрне зростання в радянські часи художнику забеспечували картини, перш за все, за сюжетами комуністичної ідеології. Жанр пейзажу вважався низьким і маловартісним порівняно з картинами, де було зображено «вождя народів» або партійні з’їзди. Як бачимо, Сергій Рябченко уникав подібних тем, його портретованими героями були бойові побратими, яких він добре знав і цінував їх непоказну відданість країні. І напевно, ті краєвиди улюбленого міста, які й досі милують око, насправді митцю непросто було захистити від тиску й рекомендацій зайнятися «вартісним» мистецтвом.
Отже, головне, що успадкував його син, Василь Сергійович Рябченко, народжений у 1954 році, це вміння обирати свій шлях й мужньо відстоювати його. Жодних напучувань з цього приводу не було сказано, як свідчать спогади сина, але був живий приклад щоденної праці й щирої любові до мистецтва та своїх рідних, набагато красномовніший за слова (як згодом і для онука – приклад обох)[3].
У своїй автобіографії художник згадує роки навчання в художній школі, Одеському художньому училищі ім. М. Б. Грекова (з 1969), поїздку до славнозвісної «Мухінки» (ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді), де він з 1974 по 1976 навчався як вільнослухач, а після повернення в Одесу познайомився з Валентином Хрущем і опинився в колі одеських «нонконформістів». Спрямувавши й окресливши свої мистецькі уподобання, продовжив фахове навчання в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті (1978 – 1983). Водночас із занятми живописом і графікою Василь ще тоді захопився фотографією, залишивши чудові документи часу, зокрема, історичні фото Володимира Наумця, подружжя Хрущів ( Валентина й Вікторії) в стінах славнозвісній квартирі, де збиралися одеські нонконформісти. Як важливий факт біографії В. Рябченко відмічає свою першу зустріч з молодою художницею Оленою, яка стала його дружиною, завжди підтримувала починання чоловіка, через які в домі траплялося «то густо, то пусто», і з якою вони народили й виростили трьох дітей. Радість від повноти життя відчувається у всіх роботах художника, теми кохання у різноманітних проявах, захопленість красою тілесності. На мою думку, ці субєктивні відчуття привели художника до спорідненості зі стилістикою барокко й виявилися у своєрідній «фонтанічності» письма, яку деякі мистецтвознавці пояснюють вивченнямм манери художників Сходу, названої «танцюючим пензлем» (що також не було зайвим).
Свої колористичні й пластичні здібності В. Рябченко виявив у численних живописних творах, з якими брав участь у виставках. З 1987 він став членом Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України. В цей період виникає одеська група художників — Сергій Ликов, Олена Некрасова, Олександр Ройтбурд, Василь Рябченко, яка наприкінці 1980-х провела дві великі резонансні виставки «Після модернізму 1» та «Після модернізму 2» у приміщенні Одеського художнього музею. До цього періоду відносяться: «Берег невиявлених персонажів» (1989), «Червона кімната» (1988), «Жертва» (1989), «Смерть Актеона» (1989), диптих «Ловці» (1989), «Метод спокуси» (1990) та інші. «Присутність «міфологічних мотивів» у творчості одеських постмодерністів … це скоріше, як висловився О. Ройтбурд, «буйний набіг на «міфогенну зону», не стільки заради очікуваної здобичі, скільки заради можливості висловитися… або у вигляді симуляції профановано-сакральних висловлювань,…або у вигляді нав’язливого затемнення сенсу,.. або у вигляді натхненно-ірраціональної «перекомпозіціі» мотивів власної вчорашньої творчості в останніх творах В. Рябченко» [4].
Тематика, сюжети робіт, їх масштабні формати поклали початок нового напряму «Нова Українська Хвиля». В експозиції МСМО представлено дві картини цього історичного періоду – В. Рябченко. «Кохання» і «Сусанна й старці» (1991), сповнені чуттєвості й водночас іронії. Стереотип любовної сцени руйнується у «Коханні» тим, що зображено не очікувану пару, де «Він+Вона», а дві жіночі постаті, підстрелені Амуром, випадково чи жартома. У картині «Сусанна й старці», по всьому видно, художника привернула увагу, перш за все, можливість помилуватися тілом красуні на тлі пальм, а не біблійний сюжет про те, як Бог все бачить й встановлює справедливість по відношенню до чесноти обмовленої подружньої вірності. Втім, природний позитив художника, яку випромінює робота, сподобався навіть організаторам проєкту, присвяченого художникам єврейської діаспори. «Мої роботи сподобалися настільки, що мене захотіли зробити учасником цього проєкту, хоч я не єврей, і навіть думали, як на єврейський лад перекласти моє ім’я і прізвище. Я погодився за умови, що не потрібно буде робити обрізання і міняти прізвище»[5], – жартував Василь, хоча веселого було мало в тому, що проєкт не був реалізований, а перший варіант картини розміром 2 х 2 метри геть пропав у невідомому напрямку, отже, в музеї тепер знаходиться інший.
Про те, як непросто доводилося стверджувати нове мистецтво, художник пише: «У 1990 році наша одеська група брала участь у виставці “Вавилон”, яку організував Марат Гельман в Будинку Молоді в Москві. Це була велика і знакова тусовка, де були представлені в основному українські художники та частково молдавські. “Вавилон” виявився сильним подразником для “прогресивних” московських колег. Їх десант, очолюваний Приговим, рухався від експозиції до експозиції. Час до часу зупинялись біля окремих робіт, які найбільш їх дратували. Відпускалися жарти про те, що “запахло борщем”. Ми навіть уявити не могли такої негативної реакції. Московські концептуалісти та представники концептуального мистецтва одеської гілки сприйняли нашу виставку досить вороже» [6].
Мистецтвознавець Г. Вишеславский, аналізуючи творчість гурту одеських художників, відмітив їхній зв’язок з київською групою, яких також захопили ідеї італійського теоретика трансавангарду Акілє Боніто Оливи: «Український трансавангард був представлений неформальним гуртом, що разом із художниками «українського постмодернізму» і «західно-українського постмодернізму» входив до «уявної спільноти» «Нова хвиля»…Рік народження представників «Нової хвилі» найчастіше припадав на 1953–1965 роки, тобто йтиметься про ґенерацію,..що несла на собі відбиток афганської війни та суцільних розчарувань у владі, .. це свідки Перебудови, Чорнобильської катастрофи, руйнування Берлінського муру, відкриття кордонів із Заходом, напіврозпаду Радянської імперії та проголошення незалежності колишніх республік. «Нова хвиля» як явище культури стало можливим через вивільнення від цензури… Творчості митців руху «Нової хвилі» притаманна експресія, метафоричність, абсурдизм, використання міфологічних образів і національної автентики. Нові історичні обставини суттєво впливали на зміну мови художніх засобів «новохвилевців» — зрозумілішу у світі, де вже давно зважали на досягнення модерністів і неоавангардистів… Перетин кордонів між жанрами та видами мистецтв став нормою, а техніка творів дедалі частіше стала позначатися як «мішана»[7].
Василь Рябченко одним з перших почав експериментувати з «розкартиненням», звертаючись до інсталяцій з подальшою фотофіксацією. Першою роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993). Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія» (яке згодом став курувати син Степан). Чорно-білі фотороботи художника «Без Назви», що зберігаються в МСМО, вдало передають прикмети тогочасного періоду в сучасному мистецтві з тяжінням до розширення жанрових меж та мультимедійності.
На стіні МСМО, поруч, привертають увагу і роботи сина, Степана Васильовича Рябченка, який народився у 1987 році – «Калейдоскоп» (2007) (рельєф), «Калейдоскоп-ІХ» (2019) (рельєф з неновою підсвіткою) і цифрове фото на алюмінії «Нова ера» (2011), які презентують основну спрямованість художника на роботу з комп’ютерними технологіями. Доробок молодого митця охоплює цифрове мистецтво, концептуальну архітектуру, скульптуру і світлові інсталяції. У 2011 року він закінчив Одеську державну академію будівництва та архітектури зі ступенем магістра архітектури, а почав брати участь у виставках сучасного мистецтва ще студентом.
«Цикл робіт «Калейдоскоп» – мій перший експеримент в галузі цифрового мистецтва. Він був створений паралельно з моєю роботою над одним з архітектурних проектів. На той час мені бу-ло цікаво працювати з чистими площинами, співвідношенням кольору і визначенням об’єму. Ще одним відкриттям для мене тоді стало поняття нескінченого розвитку. Калейдоскоп – прилад, який генерує нескінчену кількість орнаментальних варіацій. Цей принцип і став основою даного циклу»,- пояснює художник [8].
Про свою першу виставку у 2007 році та що їй передувало, художник пише в автобіографії. Отримавши завдання спрєктувати сільський клуб, Степан підійшов до нього філософськи й розробив концепцію збалансованого міста-сада майбутнього, де важку фізичну працю замінять машини, людина гармонійно взаємодіятиме з природою і проявлятиме себе лише творчо: «У цьому проєкті я сумістив скульптурність і живописність з організованим внутрішнім простором, в якому я розмістив творчі майстерні, медіатеку, концертний і виставковий зали,.. і почав активно застосовувати колір та доповнювати іншими засобами вираження. Серед них були рельєфні композиції, які на початковому етапі я розробляв в цифровій формі з розрахунком на їх матеріалізацію, але згодом вони оформилис в серію «Калейдоскоп».
Пам’ятаю, як підійшов тато і порадив мені виставити пару робіт на наступній одеській союзній виставці. Так і зробили. Роздрукували в невеликому форматі, оформили в рамочку під скло і понесли на виставку… Всі стіни займав в основному живопис, а поруч – дві мої невеликі роботи. У тій виставці брали участь поважні художники. Це Сергій Савченко, Володимир Цюпко, Віктор Маринюк, нині покійний Олександр Дмитрієв – представники одеських нонконформістів. Вони привітали мене і сказали, що їм мої роботи подобаються. Для мене це було важливою мотивацією, тому що спочатку я трохи комплексував, адже в той час скрізь домінував живопис і багатьох бентежила технологія друку, деякі не сприймали таку нерукотворность і це на мене частково психологічно тиснуло» [9].
З тих пір митця охопила ідея створити величезний чудовий віртуальний світ, щоб подарувати людсту на радість. Все, що він прагне візуалізувати, має характер перетворення з негативаного на позитивне, в цьому його позиція як художника актуального мистецтва. Спочатку він обеззброїв армію комп’ютерних вірусів, унаочнивши їх невидиму підступність тим, що створив їм тіла й описав індивідуальні норови (за принципом – «ворога слід знати в обличчя»). Цикл вийшов фантастично гарним та приніс першу славу молодому художнику у світі. Далі він конструює екзотичні ландшафти, оживляє їх електронними вітрами й населяє дивовижними істотами й рослинами. Це креативне дійство має в Україні давню традицію, яку так яскраво втілила століття тому народна майстриня Марія Приймаченко. Не випадково С. Рябченко присвятив видатній художниці стріт-панораму в Києві з символічною назвою «Джерело», де «поєднав строкатість і міфічність самобутнього «наївного» мистецтва знаменитої художниці з елементами і персонажами власних віртуальних світів. За допомогою новітніх технологій синтезувавши традицію і новацію, історію і сучасність, митець створив нову візуальну повість, подану із величезним розмахом» [10].
Творчість Степана заохочують відомі куратори й мистецтвознавці, його запрошують галереї й музеї в різних країнах світу. Письменник Олег Вергеліс у захваті пише: «Один із його яскраво живописних проектів – Honey Plant – очей зачарування: аналог саду нету-тешнього, антитеза “вишневому саду”. Тому що в його примарному саду виростають дивовижні рослини небаченої краси. І його ж віртуальний пензель ніжний і трепетний до новонароджених пелюсток та стеблинок: сам придумав, сам посадив, сам поливає. Наприклад, той-таки рожевий Радар, як стверджує художник, “украй рідкісний різновид медоносного сімейства. Донедавна вважалося, що він зник з віртуальної природи. Особливість Радара – накопичення позитивної енергії й випромінювання її на навколишніх істот, часто психологічно пригнічених, нервових чи взагалі схильних до зневіри…»[11].
Утопічна ідея втілення дитячої мрії про перебування у прекрасному, бездоганному світі, близька багатьом людям, але не кожному дано майстерно матеріалізувати свою фантазію. За легкістю й невимушеністю друкованих, об’ємних та відео-композицій художника стоїть невтомна праця, і не дивно, що твори С. Рябченка коштують дорого, як потрапили на арт-ринок. Навмисна безжурність сюжетів митця намагається компенсувати ту нелегку ситуацію, що склалася в реальності України. У психологів є для пояснення подібної компенсації термін «ескапізм» — важливий захисний механізм людської психіки, характерним для якого є бажання ухилитися, втекти, сховатися від безрадісних фізичних і психічних аспектів реального життя у світі примарному й вигаданому (існує як позитивний так і негативний різновид).
Творець віртуального раю, Степан Рябченко, пояснює, з чим він контрастує: «Там можна робити все, що хочеш. Там можна моделювати життя таким, яким воно тобі здається-бачиться. Загалом, там можна забутися і сховатися. Зокрема й від себе» [12]. Творчість Степана, безумовно, має потужню позитивну інтенцію. Його світогляд склався в атмосфері безмежної батьківької любові, численних дружніх стосунків, плеканні найкращих традицій у мистецтві. Він дарує глядачам свої щирі почуття, і ми з вдячністю сприймаємо їх.
Твори Степана Рябченка були представлені на багатьох виставках, зокрема в Україні: ПінчукАртЦентрі, Мистецькому Арсеналі, Національному художньому музеї України, Одеському музеї західного та східного мистецтва, Національному центрі “Украінський дім”, Центрі сучасного мистецтва М17, Музеї сучасного мистецтва Одеси, Інституті проблем сучасного мистецтва, а також за кордоном: в Музеї Людвіга (Будапешт), Saatchi Gallery (Лондон), Krolikarnia (Варшава), Музеї сучасного мистецтва (Загреб), Danubiana Meulensteen Art Museum (Братислава) тощо.
Джерела:
- http://msio.com.ua/ru/home/34-afisha/565-museum-collection-new-exhibition Колекція музею: нова експозиція 23.08.2019.
- http://viknaodessa.od.ua/gallery/?iskusstvo_ne_stareet Віра Савченко. Одеський художник Сергій Рябченко: справжнє мистецтво не старішає // ІА «Вікна – Одеса». 2013
- https://mitec.ua/vasilij-ryabchenko-o-vasilii-ryabchenko/ Василь Рябченко про Василя Рябченка. Біографія. МІТЄЦ-UKF Одеса. 10.10. 2019.
- http://hudcombinat.com/2016/05/24/%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B5-%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%BC%D0%B0-2 / Володимир Левашов. Після модернизму –2. Худкомбінат. 24.05.2016].
- https://mitec.ua/vasilij-ryabchenko-o-vasilii-ryabchenko/ Василь Рябченко про Василя Рябченка. Біографія. МІТЄЦ-UKF Одеса. 10.10. 2019.
- Там само.
- http://mari.kiev.ua/sites/default/files/inline-images/pdfs/Vysheslavsky_contemporary_art_of_Ukraine_2020.pdf Електронна копія книги. Гліб Вишеславський. Contemporary art України — від андеграунду до мейнстріму. К.: ІПСМ НАМ України. 2020, ст. 224, 11-12.
- http://versii.cv.ua/kultura/povernemo-kalejdoskop/9651.html Тетяна Спориніна. Повернемо калейдоскоп?..// Версії. 14.10.2010.
- https://mitec.ua/stepan-ryabchenko-pro-stepana-ryabchenko/ Степан Рябченко про Степана Рябченка. МІТЄЦ-UKF Одеса.Український культурний фонд. 5.11.2019.
- https://artslooker.com/stepan-ryabchenko-prisvyativ-robotu-vidnii-ukrainskii-khudozhnitsi-marii-primachenko/ Наталія Маценко. Степан Рябченко присвятив роботу видатній українській художниці Марії Примаченко. ArtsLooker. 12.01. 2019.
- https://zn.ua/ukr/ART/vin-rozgadav-znak-neskinchennosti-_.html Олег Вергеліс. Він розгадав знак нескінченності // Дзеркало тижня. 11.11.2016.
- Там само.