Сергій Онищук,
архівіст сектору просвітньої та виставкової роботи
ЦДАМЛМ України
Матеріал із журналу "Антиквар" №116
Будинок Верховної Ради України як пам’ятка «української класики»
Наша українська архітектура буде органічно пов’язана з традиціями зодчества українського народу. Україна багата на чудові, глибоко національні пам’ятки образотворчого мистецтва, тому велике значення народної творчості, її традицій, декоративно-орнаментальних елементів в архітектурному творі має бути творчо викладено мовою сучасності.
В.Г. Заболотний
Ім’я видатного українського зодчого Володимира Гнатовича Заболотного (1898–1962) асоціюється передусім з його найвідомішим твором — будинком Верховної Ради України, що став одним із найяскравіших зразків української архітектурної класики. Нова будівля в центрі Києва, спорудження якої завершилося 1939 року, дістала багато схвальних відгуків від сучасників, котрі відзначали гармонійність і довершеність її форм. Так, славетний кінорежисер і письменник Олександр Довженко бачив у будинку «природню невимушеність та демократичність», а вчитель Володимира Заболотного, київський архітектор Павло Альошин, — відображення «любові до свого народу, його художньої спадщини й до нових культурних запитів».
У проєкті В. Г. Заболотного знайшли втілення основні тенденції довоєнної радянської архітектури. Після того, як на початку 1930-х років конструктивізм фактично опинився під забороною, митці намагалися творити в дусі «критичного переосмислення класичної спадщини», адже вважалося, що вона дає неперевершені зразки внутрішньої гармонії мистецького задуму із засобами архітектурно-художньої виразності. Крім того, особливий погляд Заболотного на українське зодчество полягав у своєрідному використанні традицій народної архітектури. Причому національні форми розглядалися ним не як усталені, раз і назавжди визначені, а як щось нескінченно різноманітне й таке, що поступово змінюється разом з культурним розвитком народу. Саме це дозволяло Заболотному аналізувати й переосмислювати традиційні декоративно-орнаментальні форми народної архітектури в контексті сучасності, а не застосовувати їх «механічно», відтворюючи зразки минулих епох.
Оригінальність мистецького підходу В.Г. Заболотного втілилась у зведенні простих, але стилістично та композиційно гармонійних споруд, у яких органічно поєднувалися архітектура, скульптура та живопис. Зодчий був переконаний, що синтез мистецтв дає змогу вирішити чимало проблем, пов’язаних, зокрема, зі створенням виразних архітектурних ансамблів, де кожен вид мистецтва «працював» на загальну ідею, не втрачаючи при цьому своєї специфіки.
Перші спроєктовані В.Г. Заболотним архітектурні об’єкти з’являються у 1920-ті роки, і вже вони дозволяють говорити про нього як про одного з найкращих і найперспективніших українських зодчих. У 1929 році його призначають головним архітектором київської філії проєктного інституту «ДІПРОМІСТ», що базувався у Харкові, а в 1933-му — головним інженером і головним архітектором київської філії «Цивільпроектбуду».
Коли в лютому 1936 року було оголошено закритий конкурс на проєкт Сесійної зали Центрального виконавчого комітету (ЦВК) УРСР (з 1938 року — Верховна Рада УРСР), до нього залучили кращих радянських архітекторів — В. Г. Заболотного, С. В. Григор’єва, В. М. Рикова, Я. А. Штейнберга.
Пошуки вдалого архітектурного рішення ускладнювалися необхідністю поєднати нову споруду з багатоповерховим будинком Ради Народних Комісарів УРСР (згодом — Ради Міністрів УРСР), зведення якого почалося 1936 року, та невисоким Маріїнським палацом, врахувати особливості рельєфу та наявність великої кількості зелених насаджень. Після перевірки креслень урядовою комісією в липні 1936 року проєкт В. Г. Заболотного було затверджено для подальшої розробки та реалізації. У створенні робочих креслень разом із Володимиром Гнатовичем брали участь молоді архітектори Н. Чмутіна, П. Красицький, Г. Граужис, А. Кіріндас, Є. Сарнавський, В. Левицька та інженер Ю. Каннабіх.
За первісним задумом пленарні засідання ЦВК мали відбуватися у прямокутному в плані симетричному триповерховому будинку з головним вестибюлем і кількома фойє, восьмикутним залом для засідань на 900 місць, робочими та службовими кімнатами, а також окремим ходом для преси й представників закордонних держав. Головний фасад (з боку площі перед Маріїнським палацом) підкреслено портиком з шістьма колонами стилізованого корінфського ордера, справа і зліва від нього, перед ризалітами, мали стояти скульптури, що символізують різні верстви населення України: робітників, селян, наукову і творчу інтелігенцію. Бічні фасади оформлені тричвертними колонами. Кошторисна вартість будівництва складала 7 мільйонів карбованців.
У 1937–1938 роках В.Г. Заболотному запропонували переробити проєкт сесійної зали зі збільшенням місць до 1200, а також розширити кількість додаткових приміщень.
Будівельні роботи було завершено до середини 1939 року, а 25 липня споруду здали в експлуатацію. На цей момент її загальна вартість становила 13,5 мільйонів карбованців. Державна комісія прийняла новобудову з оцінкою «відмінно», а наступного року Володимира Заболотного було нагороджено Сталінською премією першого ступеня та призначено головним архітектором Києва.
Будинок українського парламенту являв собою величну споруду, вирішену в простих монументальних формах, в основному цегляну, оштукатурену білим цементом із мармуровою крихтою з додатковою обробкою скарпелем і бучардою. Особливої краси надавали їй напівсферичний скляний купол і колонади, що спираються на невисокий стилобат і увінчуються антаблементом з глухими парапетами, котрі оперізують новий для того часу плоский дах. Завдяки чітким об’ємам, світлій теразитовій штукатурці й світлосірому турчинському граніту, будівля ясно «читалася» на тлі навколишньої зелені. На момент зведення вона мала шість під’їздів і вісім вестибюлів різного призначення, велику залу на 1200 осіб, кулуари для делегатів, гостей та уряду, службові приміщення тощо. Чотири скульптурні групи, які можна бачити перед ризалітами центрального входу сьогодні, з’явилися набагато пізніше — під час реставраційних робіт 1985 року.
Інтер’єри будинку Верховної Ради вирізняються тією ж урочистою простотою, що притаманна загальному стилеві споруди. Колони, пілястри, віконні та дверні прорізи, дзеркальні рами оздоблено штучним мармуром, а підлогу, сходи та деякі стіни головного вестибюля — натуральним. Стелю головного вестибюля прикрашала живописна композиція «Квітуча соціалістична Україна», виконана ленінградськими художниками Валентином і Борисом Щербаковими.
Зал засідань також оздоблено білим природним і штучним мармуром. Навпроти головного входу в ньому, як і зараз, розташовувалися трибуна та місця президії. Справжньою окрасою приміщення стала вишукана люстра з кришталю та бронзи, створена групою ленінградських майстрів. Цікавим є і той факт, що вікна сходових кліток висотою 12 метрів уперше в історії країни були виконані без рам — із рельєфних склоблоків, що справляли враження суцільної прозорої стрічки.
Особливістю вирішення внутрішнього простору будівлі стало те, що поруч із декоративними формами, притаманними класичній архітектурі, значне місце зайняли в ній мотиви українського народного мистецтва. Їх можна помітити в різноманітних ліпних деталях, елементах декоративних розписів, інкрустаціях по дереву. А вже згадана кришталева люстра в залі засідань була схожа на соняшник, що здавна сприймається як один із символів України.
Попри те, що проєкт В.Г. Заболотного дістав численні схвальні відгуки, отримав він і чималу порцію критики. Зокрема, архітектор Микола Холостенко в статті 1939 року «Будинок сесійного залу Верховної Ради УРСР» писав про занадто великі бокові виступи, примітивне й нав’язливе членування ризалітів, невдалий карниз і неможливість визначити масштабність споруди. Крім того, для таких архітектурних і скульптурних елементів, як капітелі, емблеми чи герби, на його думку, варто було б використовувати не загальну для всіх стін штукатурку, а довговічніші й цінніші матеріали. Не задовольнила його і роль сесійної зали в композиції всієї споруди: «Незважаючи на свої великі розміри, зал не сприймається як великий, а радше як дещо утиснутий, що особливо підкреслює вільне просторове вирішення приміщень, які його оточують», — наголошував архітектор.
Під час Другої світової війни будинок зазнав серйозних пошкоджень унаслідок потрапляння в нього авіаційної бомби та спричиненої цим пожежі. Його реконструкція тривала протягом 1948–1952 років під керівництвом того ж таки В.Г. Заболотного, обраного 1945 року президентом Академії архітектури України. Перед початком робіт було прийнято рішення збільшити площу будинку, що виявилося нелегким завданням, оскільки нові приміщення і ззовні, і зсередини мали органічно поєднуватися з існуючою порудою та становити з нею єдине ціле. Проблему розв’язали, добудувавши з боку Першотравневого (тепер Маріїнського) парку напівциркульний в плані корпус, стіни якого прикрасили пілястрами за аналогією з колонами на фасадах довоєнної споруди. Було також облаштовано внутрішнє подвір’я з місцями для відпочинку та невеликим садом.
В усьому іншому зовнішній вигляд будинку Верховної Ради залишився майже таким, яким був 1939 року. Єдине, що змінилося, — на один метр підняли купол, бо це, як вважав В.Г. Заболотний, дозволяло поліпшити виразність усієї споруди. А от інтер’єр зазнав значних змін. Зокрема, у сесійній залі верхню падугу прикрасили арочками з ліпленням, капітелі пілонів стали більш класичними, а біля урядових лож і президії їх очистили від «зайвої ліпнини». Кришталева люстра діаметром 6,5 метрів і вагою близько 4 тонн уже не нагадувала соняшникову квітку, а набулатрадиційних класичних форм. До речі, на той момент вона вважалася однією з найбільших люстр у світі.
Під час реконструкції змінилося також оздоблення інших приміщень. Так, у кулуарах і службових кабінетах побільшало ліпного декору у вигляді пшеничних колосків, грон калини, соняшників, «українських кувшинчиків» (як називав цей елемент сам Заболотний) та інших мотивів, характерних для української традиційної культури. Особливо в цьому плані вирізнявся кабінет голови президії Верховної Ради з багатим орнаментальним розписом стелі, що вдало поєднувався з класичним оформленням стін.
Будинок Верховної Ради України вважається кращим творінням Володимира Гнатовича Заболотного, свідченням його професійності, таланту і смаку. Водночас він і сьогодні залишається однією з найяскравіших архітектурних пам’яток Києва ХХ століття, в якій мотиви українського народного мистецтва органічно поєднано з традиціями світового зодчества.
Література та джерела:
1. Грачова Л. Архітектор В. Г. Заболотний. К.: Будівельник, 1967.
2. Заболотный В. Украинский народ в своём историческом развитии… (вступна стаття до «Нарисів з історії українського мистецтва») // ЦДАМЛМ України, ф. 47, оп. 1, од. зб. 36, арк. 1–16.
3. Заболотный В. О лице нашей архитектуры // ЦДАМЛМ України, ф. 47, оп. 1, од. зб. 34, арк. 8.
4. Заболотний В. Будинок Верховної Ради УРСР // ЦДАМЛМ України, ф. 47, оп. 1, од. зб. 34, арк. 10.
5. Машков И. В. И. Заболотный // ЦДАМЛМ України, ф. 47, оп. 1, од. зб. 66, арк. 1.
6. Некрасов В., Гасовський П. В. Г. Заболотний. К.: Мистецтво, 1947.
7. Холостенко Н. Здание сессионного зала Верховного Совета УССР // ЦДАМЛМ України, ф. 47, оп.1, од. зб. 64, арк. 1–3.