Художник-графік Олексій Фіщенко є прикладом того, як ім’я митця без перебільшення першого ешелону, за волею випадку може канути у забуття на деякий час, й стати справжнім відкриттям, виявити свою актуальність в рамках сучасної візуальної парадигми. Влітку 2020 року роботи Олексія Фіщенка разом з творами інших митців були представлені у виставковому проєкті Мистецького арсеналу «Відбиток. Українська друкована графіка XX-XXI століть».
Творчий доробок Олексія Фіщенка складається переважно з ліноритів, рисунків олівцем, а також олійних творів. На окрему увагу лінорити заслуговують з декількох причин. Відбитки Фіщенка мають особливу фактуру і щільність кольору. Домогтися такої густоти кольору за допомогою вальцювання верстатом важко. Тому подібного ефекту художник досягав завдяки використанню декількох дошок та доволі рідкісному нині методу друку – притисканням кліше руками без допомоги верстату. Усе це призводило до несподіваного результату на папері й унікальності кожного відбитку.
На образність Олексія Федоровича Фіщенка вплинули східна філософія й мистецтво, тож з японської та китайської гравюри автор запозичив не тільки техніку друку, а й спосіб мислення. У часи, коли мистецтво графіки було переважно оповідальним, часто політично підпорядкованим, Олексій Фіщенко обрав споглядальну позицію, відсторонену. Він створює власний світ, який проявився в його роботах і підпорядкував собі все його життя.
«Моя творчість є відлунням сучасності, пропущеної через моє серце, світлом моєї душі. Я не просто вимальовував реальну дійсність, я намагався створити її образ, — добирав саме ті колірні акорди, злами площин, узагальнення форм, композиційні вирішення, які б неодмінно викликали бажаний відгук почуттів і співпереживань у глядача».
Олексій Фіщенко, стаття «Зерна моєї мрії»,
журнал «Образотворче мистецтво», 2005
Розмова з сином художника Дмитром Фіщенком, топовим політтехнологом, а у минулому художником, стала спробою відтворити той час і середовище, в якому працював його батько та оприявнити творчий метод художника. Особливо важливим це видається за умови, коли сучасникам митця, близьким друзям та мистецтвознавцям, вже немає кому про це розповісти.
Пане Дмитре, Олексій Федорович працював переважно у царині станкової графіки, а саме у лінориті. Тому особливо цікавлять технологічні особливості створення. Кольори в його роботах настільки насичені, що поверхня здається оксамитовою. Досягти такої густоти кольору важко за допомогою вальцювання через станок. Як саме робився відбиток?
Батько працював у всіх видах графіки. Переважно це були кольоровий лінорит, олівець, акварель, пастель. Олівець і лінорит, напевно, найвартісніші роботи, які він створив у своєму житті. Це і пейзажі, і багато портретів олівцем. Кольоровий лінорит він довів до технологічного завершення. Після нього подібними технологічно складними справами мало хто займався. Останні гравюри батько друкував руками, тобто без верстата. Олексій Фіщенко вивчав японську і китайську гравюру, використовував їхню технологію. Це друк без верстата, адже китайці теж друкували руками.
Першим шаром у його ліноритах було чорне тло, поверх нього він друкував різними видами фарб і відтінків. Використовував, наприклад, поліграфічну фарбу, яку класично розкатував, — але вона тонка і немає фактури, довго сохне. Перша дошка була чорною і виконувала роль плашки. Після її висихання поверх нашаровувалися інші кольори. До речі, на офортному станку в майстерні у Куткіна (прим. — З Володимиром Куткіним художник навчався у Художньому інституті (нині — НАОМА)). Спочатку він на верстаті друкував, а вже пізніше робив у інший спосіб — притискав руками. Використовував суміш олійної фарби, з якої витягнута олія, і французької поліграфічної чи французької живописної. Тобто, якщо потрібен був тонкий шар, то працював на вертикальному верстаті, а якщо більш щільний і фактурний — притискав рукою. Олексій Фіщенко нерідко переробляв твори: міг зняти дошку, перерізати знов. Він використовував до п’яти дощок, на кожній могло бути до двох-трьох кольорів, а потім робота ще змінювалась шляхом накатки і друку. І тому двох однакових відбитків не було.
З японської гравюри 18-19 століття він запозичив і принцип паралельної перспективи, так званої аксонометрії і, мабуть, певну філософію?
Коли китайську порцеляну провозили у Францію, її загортали у гравюри, і художники побачили, що можливий інший підхід до творів мистецтва. Так і батько побачив та надихнувся цим підходом, але інтерпретував його. Звичку спостерігати батько взяв від китайців та японців. Любив годинами дивитись на море. Дуже любив читати, зокрема, вивчати філософію. Міг сам придумати на кшталт якоїсь китайської чи японської мудрості, різні варіанти цитат, які ми слухали із захопленням, або вигадати навіть якогось китайського поета і весь час його цитувати. Він взагалі створював уявою свій світ, в який починав вірити сам. А ось декоративний підхід — це вплив навчання на керамічному факультеті в Одесі. Тоді, наприкінці 60-х, декоративність була розповсюдженою у мистецтві.
В японській гравюрі укійо-е, до якого відноситься і ксилографія, велику роль, окрім локальних кольорів, відіграє контур. У роботах Олексія Фіщенка обриси визначаються суто кольором…
На його малюнках однаковою мірою присутні і лінія, і фактура. А ось колір у ліногравюрах Фіщенка запозичується з творів постімпресіоністів та фовістів, наприклад, під враженням від французького живописця Моріса де Вламінка.
Про теорію кольору тоді ще не можна було прочитати, була лише одна книжка «Das Fenomen Farbe. Zur Geschichte und Teorie ihrer Anwendung», тому він сам її розробляв. Тобто, мислення було східне, споглядальне, а за кольоровими вподобаннями був ближче до Франції. Також вплинув метод російсьих імперсіоністів. Із музеїв Москві (прим. — Наприклад, ДМОМ ім. А.С. Пушкіна в Москві) імпресіоністів, постімпресіоністів витягнули із запасників після війни, у 60-х. Фонова дошка була чорною, коли він притискав її руками, вона рухалася, проте залишалося тло.
На початку свого творчого шляху, наприкінці 50-60-х років, батько створював класичні гравюри: із тонких шарів фарби та за допомогою верстату. Так само, як друкували Олександр Пащенко, Вадим Фалілєєв чи Анна Остроумова-Лєбєдєва. Але з кінця 60 – 70-х років вже імпровізував з техніками: друкував руками, тому колір ставав більш насиченим.
У Олексія Федоровича всі серії мають назви на кшталт «Канів», «Тарасова земля». Також, є декілька серій, присвячених Києву.
Хочу зазначити, що сам Олексій Фіщенко не давав назв серіям. Батько жив в Каневі, весь час їздив туди і робив там диплом. Хотів присвятити його темі солдатських пісень, про цей задум знають лише його друзі і я. Загалом пісень, які співали в окопах, зараз лишилося зовсім мало. Але в Академії йому цього не дозволили, тому він створив шевченківську серію. Це вже мистецтвознавці дали їм назви. «Київських серій» існує дві. Коли ми переїхали до Києва і поселились на вулиці Довнар-Запольського в 77-му році, він ходив в майстерню на Дашавську, і оця київська серія більш декоративна — це пейзажі цих околиць. Є старша серія, присвячена Києву 60-тих років. Він сам давав назви тільки роботам, міг довго сидіти і придумувати.
Мені навіть зустрічалися його замітки.
Так, замітки є, але їх мама редагувала. Вона за освітою була літературним редактором і мала своє бачення. Ми з нею періодично сварилися, бо деякі речі вона «закругляла».
А скільки відбитків Олексій Федорович робив з одного кліше?
Близько п’ятнадцяти. Спілка художників купувала шість з них. У мене збереглися його кліше, але лінолеум потріскався. Тут питання не стільки в друкарській формі (її можна поновити і роздрукувати наново при нинішніх технологіях), справа в авторському друці.
Як відбулася ваша посвята у художники? І чому ви кардинально змінили свій професійний напрям — з художньої практики на політику і політтехнології?
Це не те, щоб посвята була. Просто я зростав у середовищі художників, в Будинку художників. Моя покійна бабця казала: «На собаку кинь – на художника попадеш». Діти всі були художники, всі вчилися в Республіканський середній художній школі. Тобто РХСШ мала свій сленг, свою міфологію, свої анекдоти і культуру. У 70-ті роки, у художній школі, наприклад, був свій стиль. Батьки були доволі заможні і ми могли дозволити собі ходити в джинсах, зверху обов’язково ватник, а на нього вже етюдник та кирзові чоботи. В чоботи ховали ножа, бо страшно було ходити через Сирецький парк. А там місцеві компанії й інколи, щоб відбитися, треба було витягати ножа із-за галявини чобота і бити етюдником по голові.
В РХСШ між собою спілкувались фразами з радянської стрічки «Щит і меч». Її переклали українською і один раз показали. Ми обмінювались фразами: «Лягайте, це не боляче, неначе поснемо», «Комплектуйте вдвічі, втричі, мені треба здати певну кількість голів». Тобто, РХСШ був певний психологічний заповідник, як і Спілка художників у свій час.
Тобто життя не залишало вибору, чи бути художником чи ні. На виставці в «Мистецькому Арсеналі» багато відвідувачів і колекціонерів не знали імені Олексія Феідщенка. Тим не менш були зачаровані його оксамитовими горами, деревами, це відрізнялося від інших ліноритів. Як вважаєте, чи належне нині в Україні ставлення до спадщини Вашого батька та інших художників, його колег? В яких музейних збірках є його роботи?
Він був живим класиком. Але, як гадаєте, чи хоч одна людина звернулась до мене, аби придбати роботу? Зі свого зібрання я їх вже не продаю. Подарував 25 творів альма-матер батька – Київській академії (НАОМА). Нині у них найкраще за якістю зібрання в Україні. Також кілька робіт Дніпропетровському музею сучасного мистецтва, де вони виставляються.
Олексій Федорович навчався у Олександра Пащенка, відомого не тільки своєю майстерністю, а й співпрацею з радянською системою, своїм конформізмом, що і простежується у його роботах. Тоді гравюра часто виконувалася на держзамовлення. Твори Олексія Фіщенка змістовно інші. Всі його відомі серії присвячені природі рідного краю. Розкажіть про його відносини із системою.
Батько пізно прийшов у мистецтво, пройшов фронт, його молодший брат пішов на війну добровольцем і загинув. Інститут тато закінчив пізно, у 39 років. Спочатку, поки був в армії, 1-й курс заочно провчився у Москві у Вищому інженерно-технічному училищі ім. Баумана на ядерній фізиці. Після цього пішов до Одеського художнього училища. А вже потім вступив до Київського художнього інституту. Це був період класичної гравюри майстрів Вадима Фалілєєва, Анни Остроумовой-Лєбєдєвой. Коли був в інституті батько друкував лінорити всім корифеям, Касіяну і Пащенку. Його роботи — це певні рефлексії на долю. Що стосується громадянської позиції – його політично цькували за формалізм, але він не опирався. Так була побудована система: можна робити майже все, крім антирадянських декларацій. Називай це формою соцреалізму — і все буде добре. Він жив, як система в системі. Він створив свій світ і жив в ньому. І світ був змонтований так, що система не могла впливати на нього.
Здається, років 18 батько очолював закупівельну комісію Спілки художників, тобто закупав роботи з виставок. Тоді ж Спілка була потужною організацією. Вона складалася з індивідуальних персонажів, родинних кланів, котрі жили у замкнутому просторі, резервації. Оскільки тато був поміркований, то сприяв балансуванню інтересів, щоб йому там не говорили, і відчував ситуацію. Коли там Бородай був головою чи хтось інший — завжди кликали на експертну комісію Фіщенка. Він знаходився всередині цієї Спілки, і робив те, що він хотів в мистецтві і жив за рахунок творчості. Він робив акцент на тому, що потрібно. Наприклад, якщо зображені порт чи новобудова — вони вписувались доцільно в систему. Якби він сказав, що це його бачення всесвіту, то його назвали б дисидентом. Він був людиною, яка все ж таки пройшла Голодомор, війну та інше подібне, і був адаптований до життя в агресивному соціалістичному середовищі.
Спілкувалась Катерина Підгайна
Фото: Олександр Попенко, надано Мистецьким Арсеналом.