Людмила Смородіна, Володимир Абозопуло у виставі «Сон літньої ночі» за комедією В. Шекспіра. 1982. Фото В. Марущенка

«Театр — це історія людей, які там працюють»

Матеріал із журналу "Антиквар" #110: "Театральні колекції"

Про те, як франківці планують відзначати свій сотий день народження, розповідає генеральний директор і художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України Михайло Захаревич.

Сцена з вистави «Украдене щастя» за п’єсою І. Франка. 1979. Фото В. Марущенка

Сцена з вистави «Украдене щастя» за п’єсою І. Франка. 1979. Фото В. Марущенка

У наступному році наш театр відзначатиме своє 100‑річчя, але готуватися до такої знаменної дати ми почали вже тепер. Тим більше, що історія театру розпочалася саме у 1919 році, точніше у листопаді, коли актори з курбасівського «Молодого театру» та група львів’ян під орудою Бучми зустрілися у Вінниці й об’єднались, створивши новий театр. Тоді його очолив Амвросій Бучма, але невдовзі колектив обрав керівником Гната Юру, і вже при ньому театр назвали ім’ям Івана Франка. Тому офіційною датою створення нашого театру вважається 28 січня 1920 року.

Людмила Смородіна, Володимир Абозопуло у виставі «Сон літньої ночі» за комедією В. Шекспіра. 1982. Фото В. Марущенка

Людмила Смородіна, Володимир Абозопуло у виставі «Сон літньої ночі» за комедією В. Шекспіра. 1982. Фото В. Марущенка

Доречним було б нагадати, що нещодавно країна святкувала 100‑річчя об’єднання УНР і ЗУНР у єдину державу. Ще 1919 року Гнат Юра з групою акторів поїхав у Кам’янець-Подільський до Симона Петлюри, і той не тільки «дав добро» на створення театру, а й став його першим меценатом. Тобто об’єднання двох труп — це певною мірою продукт події, яку ми відзначали 22 січня. Тож для нас знаковими є обидва роки — і 2019‑й, і 2020‑й.
Програма святкування досить велика та різноманітна. На цей рік ми намітили гастрольний тур по Україні, на наступний — прем’єру фільму, створеного спеціально до ювілею, проведення урочистого вечора та фестивалю, в якому візьмуть участь найбільш знані європейські театри. Гадаю, ми організуємо його у травні, коли у Києві розквітнуть каштани.

Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв у рок-опері «Біла ворона» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка. 1991. Фото В. Марущенка

Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв у рок-опері «Біла ворона» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка. 1991. Фото В. Марущенка

Певна річ, до такого ювілею будуть підготовлені видання, присвячені історії театру. За 100 років накопичилась величезна кількість матеріалів — документів, фотографій, ескізів, інших артефактів, у яких відбився творчий шлях франківців. Ці матеріали розпорошені по архівах Вінниці, Києва, Харкова, Донецька, Кам’янця-Подільського, тобто міст, де працював і давав вистави театр. Багато документів зберігається у Санкт-Петербурзі, але мені пощастило опрацювати їх трошки раніше. До 100‑річчя ми плануємо видати двотомник, у якому буде простежено історію Театру Франка від заснування до сьогодення. Першу книгу написав я, а історію ХХІ століття дослідила теат­рознавець Ганна Веселовська.

Крім того, ми готуємо альбом, присвячений сценографам нашого театру, адже тут працювали не тільки видатні режисери, а й найталановитіші художники. Мені здається, що Данило Лідер, Вадим Меллер, Анатоль Петрицький, Матвій Драк — це митці, про яких варто нагадати нашим глядачам. І не тільки про них. Наприклад, Йосипа Шпінеля знають як художника фільмів Дов­женка та Ейзенштейна, а тим часом на початку 1920‑х він оформив більше десятка вистав у Театрі Франка. До нього декорації були пласкими, схожими на картини, а Шпінель — архітектор за освітою — приніс на сцену об’єм. Про це ніхто ніде не писав…

Богдан Ступка на творчому вечорі у Центральному будинку працівників мистецтв у Москві. 1986. Фото В. Марущенка

Богдан Ступка на творчому вечорі у Центральному будинку працівників мистецтв у Москві. 1986. Фото В. Марущенка

Нашому театрові справді багато в чому пощастило. І так само — не пощастило. Про це, зокрема, буде розказано у документальному фільмі, про який я згадав. Пощастило, тому що цей театр завжди був взірцем служіння, місцем, де працювали дивовижні актори, режисери, художники. Саме через нього влада старалася давати вказівки всім театрам України: як їм жити у радянському суспільстві, що і як ставити… А не пощастило, тому що цей театр і дуже боляче били.

Сцена з вистави «Деміург» за творами Б. Шульца. 2018. Фото В. Марущенка

Сцена з вистави «Деміург» за творами Б. Шульца. 2018. Фото В. Марущенка

Щоб усі бачили, чого не можна робити, треба було відшмагати Театр Франка і його керівника… Святкуючи своє 100‑річчя, ми б хотіли згадати всіх, хто творив історію цього театру, віддати шану кожному з них. Думаємо на фасаді зробити галерею всіх наших відомих артистів, режисерів… У сквері біля театру вже встановлено пам’ятники Миколі Яковченку, Гнатові Юрі, біля Камерної сцени — Сергієві Данченку. Сподіваємось, що колись знайдемо людей, котрі допоможуть поставити пам’ятники Амвросію Бучмі, Богданові Ступці, на яких історія цього театру трималася і тримається по сьогоднішній день.

Богдан Бенюк у виставі «Сто тисяч» за п’єсою І. Карпенка-Карого. 1992. Фото В. Марущенка

Богдан Бенюк у виставі «Сто тисяч» за п’єсою І. Карпенка-Карого. 1992. Фото В. Марущенка

Так, театр — це історія людей, які там працювали і працюють. Але багато в чому ця історія створювалася авторами рецензій, фотографами, людьми, що записували спектаклі для телебачення. Завдяки їм ми знаємо, як виглядав актор у тій чи тій ролі, який настрій панував на сцені. Це дуже цікавий і цінний матеріал, і він також має бути збереженим і оприлюдненим. До речі, не так давно ми викупили архів відомого фотохудожника Віктора Марущенка, адже фотографія — це така річ, що з часом може зникати. А коли її оцифрувати, вона зберігатиметься вічно. Щоб поділитися цим надбанням, ми вирішили видати альбом теат­ральних робіт Марущенка — «Франківці. Миттєвості».

Ще один видавничий проект — «Альманах пре­м’єр» — по­в’я­за­ний зі спектаклями, що з’явилися у нашому репертуарі з 2016 року. Представлені у чотирьох буклетах, кожен з яких охоплюватиме один рік, ці вистави наче знов ітимуть до глядача…

Анатолій Хостікоєв, Ірина Дорошенко у виставі «Санаторійна зона» за М. Хвильовим. 1990. Фото В. Марущенка

Анатолій Хостікоєв, Ірина Дорошенко у виставі «Санаторійна зона» за М. Хвильовим. 1990. Фото В. Марущенка