Про кураторський проект Ежи Онуха в Мистецькому Арсеналі, який представляє фотороботи Марка Невілла та Віктора Марущенка.
У світі фотографії і документального фільмування Марк Невілл відомий своїми серіями “The Port Glasgow” (занепад колишнього центру суднобудування), “The Helmand Work” (Гельманд – провінція Афганістану), “Fancy Pictures” (зйомки на вул. Бьют, Кардіфф) та інші. Власне, номінацію на Пулітцер, найпрестижнішу нагороду фотографа-документаліста, йому принесла замовлена The New York Times серія про Лондон: до фотоесе “Here is London” увійшло двадцять зображень, на яких місто представлене як такий собі пиріг з різних прошарків, ком’юніті, економічних світів і культур.
Хоч соціальне фото і документалістика – основні статті творчості Невілла, в інтерв’ю він не раз переконував, що “не існує такої речі як об’єктивний фотограф”. Як би тобі не хотілося створити своєрідне “вікно у реальність”, ти завжди вміщуєш свою правду у певний фрейм, обираєш саме це світло, а не яке-небудь інше, маніпулюєш реальністю, залишаючи щось за кадром. З ним погодилися б купи дослідників, в тому числі і такий гігант як Ролан Барт. Розмірковуючи про особливу художню природу фотографії в “Camera lucida”, він, крім іншого, приділяв увагу парадоксу: з одного боку, фото – це “чиста правда”, з іншого – просто-таки неминучо постановочний процес, “режим смерті”.
Незважаючи на проблеми філософського характеру, це ще не означає, що особистий погляд фотографа-документаліста – щось зрадницьке й неправдоподібне. Можливо, його бачення і є тією правдою, на яку створили запит; є справжнім предметом документальної фотографії – зіткнення особливої внутрішньої атмосфери з поглядом ззовні.
Виставка “Обабіч”, куратором якої є досвідчений Єжи Онух, поєднує два підходи, або два різні інтонаційні режими: дослідження Марком Невіллом побуту переселенців (серія “Displaced Ukrainians”) плюс відпочиваючих на пляжах Одеси і зйомки Віктором Марущенком робітничого Донбасу (серія “Донбас – країна мрій”). Перший фіксує сучасну постмайданну дійсність, а другий – моменти найновішої історії України. Перший – погляд ззовні, період після втрати Донбасу, а другий – погляд зсередини, за кілька років до.
Майданчиком, сценографією для подачі цього всього стала робота Сашка Курмаза – довгий паркан з хиткого металу, вкритий характерними графіті.
Релізи Мистецького Арсеналу, що відкрив виставку прямо у розпал “Книжкового”, маркують фото Невілла як “безпристрасні”. Втім, здається, річ не зовсім у цьому. Дивлячись на знайомий суп-набір пострадянського простору – килими у поєднанні з дешевими китайськими іграшками, ляльки, хустинки, європейський одяг з секонд-хенду і до болю розтиражовані шпалери – ти й справді помічаєш, як внаслідок нікому не відомої маніпуляції ці рідні еклектичні поєднання раптом видаються чужорідними, сторонніми, іноземними – ніби миттєво розпізнене обличчя британця в українському натовпі. На відміну від вітчизняного ока, в якому всі ці рештки часів вже самі собою склалися б у природну композицію (ми сприймаємо їх як належне), в об’єктиві британця Невілла відчувається урівнюючий спокій: не те щоби він ставився до них “безпристрасно”, він просто не знає, як до них ставитись взагалі. Тут і виникає так звана “дружня дистанція”, погляд ззовні, в якому поєднання найвіддаленіших за походженням предметів побуту, – для Невілла це така ж суміш, як і сцени з Кардіффа чи Афганістана – виявляє свою кітчеву, дещо абсурдну природу. Я би навіть назвала це ефектом “очуження”, звернувшись до театральної термінології Брехта.
Фото Невілла – це такі собі фото-монументи, навіть фото-скульптури. Фронтальне світло чи увімкнений спалах часто не залишають місця для поетичної напівтіні, роблять перспективу пласкою, універсалізують простір. Ці ефекти буквально виштовхують вам в око дрібні колоритні деталі (який-небудь радянський гудзик, волосся ляльки, візерунок на типових шпалерах), промальовують зморшки та лінії на обличчях, у позі, в одязі. Відпочивальники ж в Одесі, яким не відмовиш у масі специфічних, суто локальних атрибутів (шкірки кавуна, зариті в піску, пластикові стаканчики, тіла бабусь, пляжна кукурудза) і зовсім нагадують соковитих персонажів Мартіна Парра: це портрети-натюрморти, що “говорять самі за себе”, застигла фактура, монументальний кітч.
Фотосерія Віктора Марущенка, якого ми добре знаємо за багаторічною працею в Україні, – такий собі контрапункт до Невілла і привіт з 2004 року. Тут відчувається не “дружня дистанція”, а, я би сказала, дистанція спільного болю, співпричетності. Так побачити персонажів Східної України могла лише людина, яка поділяє з ними культурний ландшафт (можливо, і не на найближчій відстані), яка не може не транслювати свого до нього ставлення. Тут атмосфери кімнат і композицій – це якийсь особливий пострадянський сплін, гра світла і тіні, недоречно яскравих фактур (як-от ті самі популярні фотошпалери або червоний светр) з туманом, брудом, “макіяжем” пилюки на обличчі. Власне, тому серія й має назву “Донбас – країна мрій”: це про конфлікт фотошпалер як єдиного вікна у більш яскраве життя і грандіозно брудної, злиденної дійсності.
Люди в серії Марущенка – це вже не “застигла фактура”, яку подають під рівномірними променями світла, а згусток щему і страху. Їхня мета – радше стигматизувати ваші спогади про Донбас, ніж представити його жителів у вигляді екзотики під лампою іноземного дослідника-хірурга.
Безумовно, кадри Невілла та Марущенка є привітами з різних часів, різних політичних та економічних етапів. Та таке сусідство у просторі – облич періоду “15 років тому” і періоду “зараз” – красномовно показує: є проблеми чи, скоріше, специфічні властивості національного самомаркування, які народилися геть не в переддень Майдану і тим більше не сьогодні. Не зважаючи на ледь не антонімічні погляди, навіть етики, з робіт обох фотографів на вас “крупним планом” дивиться одна надвиразна основа українського світу. А саме, що це – світ розбитий, фрагментований, з особливою толерантністю до стороннього (китайських ТВ чи американських жуйок) і великим питанням “що ж в цій еклектиці ми?”; світ, який з режиму дисгармонійного кітч-натюрморту ніяк не може вийти у режим збалансованої композиції.
Ось цей “головний герой”, якого видно хоч крізь рівне світло а-ля Парр, хоч крізь нерівне дихання Марущенка, і є, мабуть, тією “правдою”, що незалежно від техніки вирізняє роботи хорошого документаліста.
Проект створений спільними зусиллями Мистецького Арсеналу та Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (Zentrum für Osteuropa und internationale Studien, ZOiS, Берлін). Виставка триває до 30 червня.
Текст: Олена Мигашко
