На сцені та в житті: стиль Марії Заньковецької

Матеріал із журналу “Антиквар” №122

У всі часи актриси були в центрі уваги не тільки театралів, але й шанувальників моди: за їхніми нарядами судили про актуальні силуети суконь чи нові фасони капелюхів, їх наслідували, їх намагалися копіювати — іноді вдало, іноді ні. Сьогодні таких жінок називають іконами стилю, а коли йдеться про Україну кінця XIX — початку XX століття, то однією з них, безперечно, була Марія Заньковецька. Про те, що вирізняло стиль великої актриси, — у коментарі завідувачки Музею Марії Заньковецької Лілії Бевзюк-Волошиної.

Українську моду на зламі XIX–XX століть без вагань можна поставити в європейський контекст. Разом з тим, вона мала власний шарм, бо поєднувала сучасні тенденції крою з елементами народного вбрання. Щодо Марії Заньковецької, то вона справді добре зналася на моді, але в цьому відіграли неабияку роль два моменти. По‑перше, вона походила з небідної дворянської сім’ї, що належала до давнього козацького роду Адасовських. Родина мала два помістя й почергово жила то в селі Заньки, де народилася Марія, то в Ніжині, де її батько служив у повітовому суді. Дівчина здобула гарну освіту в приватному пансіоні в Чернігові, при цьому її дитинство та юність минули в оточенні простих селян, що служили в садибі. Це переплетення народного та світського виразно проявилося у світосприйнятті Заньковецької, а також у її вбранні — і сценічному, і повсякденному. Другий момент пов’язаний з її раннім, у 18 років, заміжжям і переїздом разом з чоловіком, офіцером Олексієм Хлистовим, спершу до Бендер, а потім до фортеці Свеаборґ у Фінляндії. Звідти вона часто їздила до Гельсінґфорса (сучасного Гельсінкі, до якого тепер входить і Свеаборґ), де брала уроки вокалу, а інколи — до столичного Петербурга. Звісно, Заньковецька бачила, як вдягаються світські дами, і мала можливість купувати собі такі самі речі.

Марія Заньковецька. Фото 1882 року. Колекція Музею Марії Заньковецької
Віяло, лайкові рукавички, чорне ліонське мереживо та вишита бісером шовкова сумочка. Кінець ХІХ — початок ХХ століття. Колекція Музею Марії Заньковецької

Повернувшись у 1882 році до України, Марія Костянтинівна дебютувала як професійна актриса в трупі Марка Кропивницького. З огляду на певні репертуарні обмеження, колектив мусив грати переважно побутові п’єси про селянське життя. Відповідно до цього стилізувалося й сценічне вбрання. Найчастіше костюми до вистав Заньковецька добирала сама, комбінуючи їх елементи. Могла в одних і тих самих вишитих сорочках грати в «Наймичці», «Лимерівні» та інших постановках. У цей час її побут суттєво змінився: актриса фактично жила на валізах, оскільки трупа багато гастролювала Україною. Траплялося до деяких населених пунктів діставатися пішки, і при цьому актриси повинні були мати гарний вигляд.

Важливо й дуже втішно, що такі жінки, як Марія Заньковецька чи Леся Українка, задавали моду на народний одяг, котрий осучаснювали та адаптували до актуальних кроїв. В експозиції нашого музею представлені вишиті сорочки, які актриса носила поза сценою, і це вважалося модним серед української інтелігенції. У нас, зокрема, демонструється дуже красива маркізетова блузочка, вишита гладдю, — маленька, наче дитяча, бо на зріст Заньковецька була десь метр п’ятдесят і до кінця своїх днів мала струнку постать. Водночас вона мала абсолютно європейські сукні, які доповнювала такими ж капелюшками чи рукавичками, що були в гардеробі іноземних модниць. Загалом весь її одяг, що зберігається в музеї, свідчить про елегантність, смак і вишуканий стиль цієї жінки. На жаль, вбрання, яке Марія Костянтинівна носила в період проживання у Фінляндії, у нас немає, проте є фотографія, де можна роздивитися навіть аксесуари. До речі, актрисі дуже подобалися шалі, також представлені в експозиції.

Звісно, не одна Заньковецька задавала тон у моді.  Згадаймо, приміром, її партнерок по театру — Ганну Затиркевич‑Карпинську, згодом — Ганну Борисоглібську чи Єфросинію Зарницьку, основну її сценічну конкурентку. А в особистому житті її головною суперницею стала молода артистка Марія Малиш-Федорець, яку в трупі стаціонарного театру називали Малишкою. Не секрет, що Марія Заньковецька прожила разом з Миколою Садовським 27 років, хоча вони не були одружені офіційно — жили на вірі. Обидва славилися запальним характером і періодично то сходилися, то розходилися. Це впливало й на роботу, бо Заньковецька, на якій тримався майже весь репертуар, могла покинути трупу, потім повернутись або відмовитися грати вистави посеред гастролей, як це сталося в Грузії. Утім, 1909 року Заньковецька та Садовський розійшлися остаточно, і Марія Костянтинівна залишила стаціонарний театр, бо відкритого роману на стороні стерпіти вже не змогла…

Марія Заньковецька. Фото 1900‑х років. Колекція Музею Марії Заньковецької

На оперній сцені примадонною була Соломія Крушельницька, яка багато гастролювала за кордоном і привозила звідти наймодніше вбрання. Безсумнівно, вона також була «іконою стилю» на межі століть. Ще один взірець елегантності та смаку — Леся Українка, яка входила до найближчого оточення Заньковецької. Одинадцятирічна Лариса Косач уперше побачила знамениту артистку в театрі Берґоньє під час виступу трупи Марка Кропивницького й була вражена її грою. Доволі вишукано вбиралася також інша близька подруга Лесі Українки — Ольга Кобилянська. Збереглися їхні спільні фотографії, на яких також помітно оце поєднання української автентичності з модерново‑європейським строєм. Однак повторюся ще раз: майже всі згадані жінки мали «вільний доступ» до європейської моди, бо багато подорожували, володіли кількома іноземними мовами й були досить заможними. Навіть залишаючись удома, вони завжди мали можливість погортати модні журнали та замовити щось за кордоном. Зокрема, в експозиції музею на туалетному столику Заньковецької представлено набір склянок від кремів, які вона отримувала з Лондона. Тобто українські панянки манерою вдягатися та стилем життя нічим не поступалися європейкам.

Записала Христина Срібняк

Фото: Марія Кононенко

Марія Заньковецька. Фото початку 1900‑х років. Лілії Бевзюк‑Волошиної. Колекція Музею Марії Заньковецької