Христина Срібняк
Матеріал із журналу “Антиквар” №122
У всі часи актриси були в центрі уваги не тільки театралів, але й шанувальників моди: за їхніми нарядами судили про актуальні силуети суконь чи нові фасони капелюхів, їх наслідували, їх намагалися копіювати — іноді вдало, іноді ні. Сьогодні таких жінок називають іконами стилю, а коли йдеться про Україну кінця XIX — початку XX століття, то однією з них, безперечно, була Марія Заньковецька. Про те, що вирізняло стиль великої актриси, — у коментарі завідувачки Музею Марії Заньковецької Лілії Бевзюк-Волошиної.
Українську моду на зламі XIX–XX століть без вагань можна поставити в європейський контекст. Разом з тим, вона мала власний шарм, бо поєднувала сучасні тенденції крою з елементами народного вбрання. Щодо Марії Заньковецької, то вона справді добре зналася на моді, але в цьому відіграли неабияку роль два моменти. По‑перше, вона походила з небідної дворянської сім’ї, що належала до давнього козацького роду Адасовських. Родина мала два помістя й почергово жила то в селі Заньки, де народилася Марія, то в Ніжині, де її батько служив у повітовому суді. Дівчина здобула гарну освіту в приватному пансіоні в Чернігові, при цьому її дитинство та юність минули в оточенні простих селян, що служили в садибі. Це переплетення народного та світського виразно проявилося у світосприйнятті Заньковецької, а також у її вбранні — і сценічному, і повсякденному. Другий момент пов’язаний з її раннім, у 18 років, заміжжям і переїздом разом з чоловіком, офіцером Олексієм Хлистовим, спершу до Бендер, а потім до фортеці Свеаборґ у Фінляндії. Звідти вона часто їздила до Гельсінґфорса (сучасного Гельсінкі, до якого тепер входить і Свеаборґ), де брала уроки вокалу, а інколи — до столичного Петербурга. Звісно, Заньковецька бачила, як вдягаються світські дами, і мала можливість купувати собі такі самі речі.
Повернувшись у 1882 році до України, Марія Костянтинівна дебютувала як професійна актриса в трупі Марка Кропивницького. З огляду на певні репертуарні обмеження, колектив мусив грати переважно побутові п’єси про селянське життя. Відповідно до цього стилізувалося й сценічне вбрання. Найчастіше костюми до вистав Заньковецька добирала сама, комбінуючи їх елементи. Могла в одних і тих самих вишитих сорочках грати в «Наймичці», «Лимерівні» та інших постановках. У цей час її побут суттєво змінився: актриса фактично жила на валізах, оскільки трупа багато гастролювала Україною. Траплялося до деяких населених пунктів діставатися пішки, і при цьому актриси повинні були мати гарний вигляд.
Важливо й дуже втішно, що такі жінки, як Марія Заньковецька чи Леся Українка, задавали моду на народний одяг, котрий осучаснювали та адаптували до актуальних кроїв. В експозиції нашого музею представлені вишиті сорочки, які актриса носила поза сценою, і це вважалося модним серед української інтелігенції. У нас, зокрема, демонструється дуже красива маркізетова блузочка, вишита гладдю, — маленька, наче дитяча, бо на зріст Заньковецька була десь метр п’ятдесят і до кінця своїх днів мала струнку постать. Водночас вона мала абсолютно європейські сукні, які доповнювала такими ж капелюшками чи рукавичками, що були в гардеробі іноземних модниць. Загалом весь її одяг, що зберігається в музеї, свідчить про елегантність, смак і вишуканий стиль цієї жінки. На жаль, вбрання, яке Марія Костянтинівна носила в період проживання у Фінляндії, у нас немає, проте є фотографія, де можна роздивитися навіть аксесуари. До речі, актрисі дуже подобалися шалі, також представлені в експозиції.
Звісно, не одна Заньковецька задавала тон у моді. Згадаймо, приміром, її партнерок по театру — Ганну Затиркевич‑Карпинську, згодом — Ганну Борисоглібську чи Єфросинію Зарницьку, основну її сценічну конкурентку. А в особистому житті її головною суперницею стала молода артистка Марія Малиш-Федорець, яку в трупі стаціонарного театру називали Малишкою. Не секрет, що Марія Заньковецька прожила разом з Миколою Садовським 27 років, хоча вони не були одружені офіційно — жили на вірі. Обидва славилися запальним характером і періодично то сходилися, то розходилися. Це впливало й на роботу, бо Заньковецька, на якій тримався майже весь репертуар, могла покинути трупу, потім повернутись або відмовитися грати вистави посеред гастролей, як це сталося в Грузії. Утім, 1909 року Заньковецька та Садовський розійшлися остаточно, і Марія Костянтинівна залишила стаціонарний театр, бо відкритого роману на стороні стерпіти вже не змогла…
На оперній сцені примадонною була Соломія Крушельницька, яка багато гастролювала за кордоном і привозила звідти наймодніше вбрання. Безсумнівно, вона також була «іконою стилю» на межі століть. Ще один взірець елегантності та смаку — Леся Українка, яка входила до найближчого оточення Заньковецької. Одинадцятирічна Лариса Косач уперше побачила знамениту артистку в театрі Берґоньє під час виступу трупи Марка Кропивницького й була вражена її грою. Доволі вишукано вбиралася також інша близька подруга Лесі Українки — Ольга Кобилянська. Збереглися їхні спільні фотографії, на яких також помітно оце поєднання української автентичності з модерново‑європейським строєм. Однак повторюся ще раз: майже всі згадані жінки мали «вільний доступ» до європейської моди, бо багато подорожували, володіли кількома іноземними мовами й були досить заможними. Навіть залишаючись удома, вони завжди мали можливість погортати модні журнали та замовити щось за кордоном. Зокрема, в експозиції музею на туалетному столику Заньковецької представлено набір склянок від кремів, які вона отримувала з Лондона. Тобто українські панянки манерою вдягатися та стилем життя нічим не поступалися європейкам.
Фото: Марія Кононенко
