У першій частині інтерв’ю «Антиквару» Ніна Олександрівна Саєнко розповіла про життя і творчість батька, художника Олександра Саєнка.
Сама Ніна Олександрівна та її донька, Леся Майданець-Саєнко, — також мисткині. Часто беруть участь у художніх виставках, їхні твори є більш ніж у 20-ти українських музеях та зарубіжних колекціях.
Також Ніна Олександрівна видала вже 12 книг і працює над новими, відкрила Музей Олександра Саєнка у Борзні та Мистецьку студію для глухонімих дітей у Києві.
Про цю частину життя родини Саєнків йде мова у другій частині нашого інтерв’ю.
Продовження мистецької династії Саєнків — про власну творчість та творчість доньки, Лесі Майданець-Саєнко
— Розкажіть, будь ласка, про власний шлях у мистецтво. Як ставився батько до вашої творчості?
— Мені завжди подобалося мистецтво. З дитинства я дивилася, як працює батько. Допомагала йому. А згодом почала створювати і власні композиції.
Батько хотів, щоб я отримала мистецьку освіту. Він навчав мене вдома малювати, готував до вступу. Але я бачила, як складно батькові бути митцем. Хоч він і талановита людина, але заробляти професією йому не вдавалося. Тож я вирішила, що маю обрати якийсь інший, практичніший шлях.
Коли мені було 15 років, з’явилися розмови про те, що незабаром буде наказ, за яким випускники шкіл із сіл і маленьких містечок муситимуть два роки працювати у колгоспі, перш ніж поїхати на навчання. Мене це налякало, бо я добре вчилася і хотіла отримати добру освіту. Тож після 8 класу я вступила до технікуму легкої промисловості у Києві, щоб отримати фах з виготовлення та декорування тканин. Я уявляла собі, що буду мисткинею, і за моїми ескізами виготовлятимуть тканини. Але цього не сталося. У технікумі більше вивчали технології, мистецтва там було мало.
Після закінчення технікуму я все ще продовжувала шукати свій шлях. Вступила до Київського університету ім. Тараса Шевченка на біологічний факультет. Цей напрямок також мені здавався перспективним, адже мій дід Ферапонт Петрович був успішним агрономом, садівником і у нас в родині завжди любили землю і працю на ній: садили рослини, дбали про них, збирали врожаї…
Також я почала відвідувати лекції на факультеті журналістики. Іноді я допомагала батькові писати листи, писала про його творчість і відчувала, що мені не вистачає знань у цій галузі.
Зрештою, після закінчення університету я стала мистецтвознавицею, журналісткою. Опублікувала майже 400 різних статей: наукових і публіцистичних. Видала 12 мистецтвознавчих книг і монографій, альбомів, каталогів, присвячених розвитку українського мистецтва ХХ — початку ХХІ століть, творчості Олександра Саєнка, мистецької династії Саєнків.
Із 1975 року почала брати участь у художніх виставках як мисткиня, презентуючи власні твори.
— В яких мистецьких техніках ви найчастіше працюєте?
— Я вчилася у батька, тож перша техніка, яку опанувала, була мозаїка соломою.
Солома — дуже пластичний матеріал, з неї можна зробити будь-яку форму. Але все ж її природна форма — лінійна, пряма, і найцікавіше, що солома створює в роботах, — це ритм. Пам’ятаю, як я наклеювала мозаїку із соломи і раптом усвідомила, що в цих панно ритміка — найважливіший засіб виразності, її потрібно весь час відчувати. Коли я дійшла до розуміння ритміки у мозаїчному наборі соломою, я побачила ритм у творах мого батька. Це було відкриття!
У 1977 році, коли ми з батьком поїхали до Решетилівки, я захопилася ткацтвом, килимарством. Як вперше сіла за верстат, ніби відкрила новий світ. Почала фантазувати, експериментувати з кольорами. Скажімо, помітила, коли до сірої нитки додати трохи блакитної, виникає вібрація кольору, ніби магія.
— Як у вас з’являються ідеї творів?
— Мій батько любив сюжетні твори (часто — на історичну тематику). А я частіше створюю декоративні, орнаментальні композиції. Вони теж мають образ, зміст, але не мають яскраво вираженого сюжету. Здебільшого це мої враження або творча уява.
Скажімо, якось вранці, на світанку, я пішла до Десни. Сонце тільки з’явилося з-за обрію, на траві, на квітах була густа срібляста роса. І сама Десна була дивовижного сріблястого кольору. Я прийшла додому і зробила ескіз в акварелі за своїми враженнями. Потім доопрацювала деталі, і з’явився килим «Серпанок».
Інше враження — у килимі «Золота осінь». Осінь неймовірно красива: є і зелень, і жовті кольори, і багряні… Частина листя на деревах, частина — опадає і лежить на землі як килим. Якось я спостерігала за цим і у мене з’явилося відчуття, що осінь — наче друге квітування природи, але в інших кольорах, в інших відтінках.
— Ваша донька, Леся Майданець-Саєнко, також мисткиня. Яку мистецьку техніку вона обрала для себе?
— У неї також два основні напрямки у творчості: це гобелени і малярство на тканині (батик).
Леся навчалася у Львівській академії мистецтв. У студентські роки захопилася писанкарством. Спочатку робила традиційні писанки, а потім, на основі цих традицій, почала додавати власні символи, знаки. Так створила цілу колекцію авторських писанок. Елементи писанок, писанкарських символів є і в інших її творах — в гобеленах, малярстві на тканині.
Свою дипломну роботу, гобелен, вона присвятила дідусеві, Олександру Саєнку. Використала окремі образи із його творів — зустріч козака, вітряк, хату з тополею, гуси-лебеді. І зобразила дерево, квіти — як символ молодого покоління. Дерево і квіти мають іншу самобутню форму, але вони зростають на тлі традицій…
Леся викладає у трьох вишах: в Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, читає лекції в Педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова та Університеті імені Бориса Грінченка. Щосуботи розписує писанки з дітьми в Будинку юнацтва. І проводить майстер-класи у благодійній Мистецькій студії імені Олександра Саєнка для глухонімих дітей.
Про Музей-садибу Олександра Саєнка в Борзні на Чернігівщині, Мистецьку студію для глухонімих дітей та про книги
— Розкажіть, будь ласка, про Музей-садибу Олександра Саєнка. Як з’явився музей і як він працює тепер?
— Батько мріяв про цей музей ще з 1960-х років: коли він утвердився як митець, коли зібрав велику колекцію народного мистецтва Чернігівщини і хотів оприлюднити її. Свою колекцію батько збирав ще з 1920-х років.
Він планував присвятити музей своєму батькові, Ферапонту Петровичу. Навіть починав робити оформлення, писав листи- пропозиції у Міністерство культури. Але, на жаль, не склалося.
Мій дідусь, Ферапонт Петрович Саєнко, справді був інтелігентною, освіченою людиною, активним громадським діячем із прогресивними демократичними поглядами, відомим агрономом і талановитим педагогом, очолював засновану ним Школу садівництва, городництва і бджільництва, мав велике коло друзів, серед них Ганна Барвінок із родини Білозерських, друзів Тараса Шевченка, та Петро Ге, син відомого маляра Миколи Ге.
У 1905 році він виступив на мітингу у підтримку Першої російської революції та привів на мітинг своїх учнів. Ферапонт Петрович був переконаний, що ці зміни покращать «інтелектуальний рівень та економічний стан селян». За участь у мітингу його спочатку звільнили з роботи, а потім заарештували і заслали в Архангельську губернію як політичного в’язня. Та навіть у засланні дідусь працював, знаходив підробітки — навчав дітей, допомагав людям порадами як агроном-садівник. Кошти надсилав у Борзну дружині і дітям, щоб хоч трохи полегшити їхнє життя. Лише у кінці 1917 року, після Жовтневого перевороту, він зміг повернутися додому.
Будинок, у якому тепер знаходиться музей, — дідусева спадщина. Цю садибу він купив у 1902 році у поміщика Силича. Відремонтував і поселився там із родиною: дружиною і п’ятьма дітьми. На той час це був доволі великий будинок, з великим садом. Родина Саєнків прожила там усе життя, майже усе життя жив там мій батько, довгий час жила я.
У 1985 році, коли батько помер, я вирішила довести до кінця справу з музеєм. Проте змогла його відкрити аж у 1996-му. Передала державі будинок, садибу, майже 1000 експонатів, але далі справа не рухалася: музей довго не хотіли брати на державне утримання. Довелося звертатися до різних державних інстанцій, шукати меценатів, спонсорів, вкладати власні кошти, щоб здійснити необхідний ремонт… Загалом, знадобилося 10 років і багато зусиль, щоб врешті-решт відкрити державний музей.
На жаль, після реформи 2020 року, коли утворилися нові райони, нові територіальні громади, виявилося, що на утримання музею знову немає коштів. Майже усіх працівників музею звільнили, залишилася тільки одна директорка. У цих неймовірних умовах я знову почала боротьбу за музей. Врешті-решт вдалося оформити його як філію Чернігівського художнього музею імені Григорія Галагана. Вже почалися відновні процеси. Дуже сподіваюся, що це допоможе музею налагодити активну науково-дослідницьку, збирацьку, патріотично-виховну і презентаційну діяльність.
В пам’ять про батька ви заснували Мистецьку студію імені Олександра Саєнка у Києві для дітей, що втратили слух і мову. Це також була батькова мрія?
— Так. Батько дуже хотів навчати мистецтву дітей з вадами слуху. Комусь давати професію на усе життя, можливість реалізуватися, комусь — просто нові навички і впевненість у собі.
Художню студію я відкрила у 2000-му році. Тоді нам з донькою (художницею Лесею Майданець-Саєнко — ред.) від Спілки художників України дали в оренду майстерню по вулиці Гончара. Раніше це була арка в будинку, крізь яку проїжджали машини, згодом цим приміщенням користувався ЖЕК. Приміщення було занедбане, але дизайнери-студенти з Академії образотворчого мистецтва і архітектури допомогли спланувати і облаштувати його. Із 40 метрів вийшли дві кімнати, і навіть знайшлося місце, щоб поставити невеликий ткацький верстат. У тому приміщенні ми працюємо самі і займаємося із студійцями, що не чують і не завжди можуть розмовляти. Діти вивчають різні мистецькі техніки — декоративний розпис, ткацтво, малярство на тканині, на склі, мозаїку соломою, писанкарство тощо.
За ці роки маємо вже випускників, провели багато художніх виставок дитячих робіт. Студія працює й тепер, але через ковід, а потім війну довелося трохи змінити формат роботи: тепер ми переважно проводимо майстер-класи в студії та спеціалізованих школах.
— Ви випустили декілька книг про свого батька. Про що вони, і як з’явилися ідеї книг?
— Коли батько пішов у засвіти, залишилися його твори, ескізи, про які ніхто не знав. І я вирішила, що маю написати книгу про життя і про творчість батька. Із першою книгою-альбомом «Олександр Саєнко: до становлення і розвитку українського монументально-декоративного мистецтва ХХ століття» працювала 5 років, і вона вийшла у 2003-му. Після публікації деякі мистецтвознавці казали мені: «Ніно Олександрівно, Ви відкрили для нас Саєнка. Ми зовсім не знали такого художника…».
У 2021 році я видала книгу «Пам’ять роду». Із нею також працювала 5 років. У цій книзі — більше тисячі листів чотирьох поколінь нашої родини. Через те, що батько не чув, листи були надзвичайно цінними для нього. Під час війни він зберігав їх у мішках, у відрах, ховав, щоб листи не пропали, щоб ніхто не спалив їх абощо. Довгий час листи залишалися поза моєю увагою. А потім прийшла думка, що, мабуть, варто передати їх в архіви… Відкрила, почала читати, і була вражена: у тих листах — вся історія нашого роду, та й історія України загалом. Голодомори, революції, війни, часи руйнацій і часи відновлення. І я подумала, що ці листи треба оприлюднити. Тепер бачу, що науковці, мистецтвознавці, користуються інформацією з моїх книг — не тільки тоді, коли пишуть про батька, а й коли оцінюють ті чи інші явища у мистецтві у певний період часу, коли йдеться про митців, з якими батько працював.
Нещодавно, у січні 2024 року, я видала книгу «Український стиль в інтер’єрах Олександра Саєнка». У ній більше 200 ілюстрацій, і усі вони — з батькових архівів. Це ескізи, ідеї щодо оформлення інтер’єрів. Книга має попит: архітектори, дизайнери, митці цікавляться нею. Тепер — час відродження українського національного стилю, як і 100 років тому. На жаль, багато напрямків, ідей, які з’явилися у 1920-1930-х роках, митцям не вдалося реалізувати. Тож сьогодні, коли ми стверджуємо свою культуру, варто звернутися до них, розвивати і реалізовувати в сучасних умовах.
Загалом, я видала вже 12 книг. Є книги, присвячені саме батьку — видатному українському митцеві Олександру Саєнку, і є ті, що присвячені нашому роду — мистецькій династії Саєнків, у них я показую, як життя і творчість батька продовжується у моїй творчості, у творчості моєї доньки, як мистецькі традиції передаються від покоління до покоління і розвиваються у новому часовому просторі. У цих книгах висвітлюється також розвиток українського мистецтва ХХ – початку ХХІ століть.
— Чи є у вас ідеї для майбутніх книг?
— Так. Нині я працюю над двома новими книгами. У першій – «Жито життя» — буде подано історію нашого роду, починаючи з Олександра Саєнка, через спогади (наші спогади, спогади, оцінки, відгуки сучасників…).
Ідея другої книги пов’язана з нашою колекцією посвят-автографів. У нас їх близько 500. У цих посвятах — коло друзів батька, однодумців, шанувальників. Більшість із них — дуже цікаві особистості. Наприклад, Михайло Стельмах, Василь Касіян, Михайло Дерегус, Тетяна Яблонська, Павло Тичина, Максим Рильський, Марія Примаченко…
Вважаю, що дуже важливо фіксувати історію, тим більше, що в Україні вона була непростою. Люди не могли реалізуватися повною мірою, не могли навіть зафіксувати те, що було зроблено. Про творчість багатьох митців ми довгий час майже нічого не знали. Донині вивчаємо те, що було зроблено у 20-30-х роках ХХ століття: з різних ракурсів відкриваємо епоху Українського відродження, формування національного стилю українського мистецтва.
Підготувала Лариса Лавренюк.