У 2024-му році виповниться 125 років від Дня народження Олександра Саєнка. Ім’я цього художника організація ЮНЕСКО внесла до списку видатних діячів світової культури (у 1999 році). Його мистецтвом надихалися митці-шістдесятники та надихається сучасна мистецька молодь.
Проте, довгий час українці мало знали про Олександра Саєнка. Крок за кроком відкривала його ім’я і його творчість донька — Ніна Олександрівна Саєнко. Завдяки її зусиллям в 15 країнах світу відбулись виставки творів Саєнка, в 35 музеях в Україні та в 10 музеях за кордоном є його твори.
Про життя і творчість родини Саєнків, про труднощі і здобутки, — в інтерв’ю Ніни Олександрівни для «Антиквара». Нижче — перша частина розмови.
— Ніно Олександрівно, Ваш батько у ранньому дитинстві втратив слух і здатність говорити, жив у часи війн і революцій, проте зумів стати видатним художником. Як йому це вдалося, як він прийшов до творчої професії?
— Так, на початку ХХ століття була дуже сильна епідемія скарлатини. Хвороба давала ускладнення: часто люди втрачали слух. Ця трагедія сталася і у родині мого дідуся й бабусі — Ферапонта і Мотрони Саєнків: троє їхніх дітей після скарлатини втратили слух, двоє з них і не говорили. Серед цих дітей був і наймолодший Сашко, мій батько.
Через те, що батько не чув, його цікавило все, що він бачив довкола. Батько згадував, як дитиною ходив із мамою у гості і розглядав у хатах божниці — полиці з іконами. Іноді їх прикрашали соломою, яка виблискувала, переливалася від світла лампадки. Миготіння здавалося дивом, магією.
Влітку він пас худобу разом з іншими сільськими дітьми. Щоб не нудьгувати, вирізав на батіжках орнаменти. Часом розфарбовував їх дьогтем.
Якось за цим заняттям його побачили Петро Ге (син маляра Миколи Ге, мистецький критик і адвокат) і Ганна Барвінок (письменниця, та на той час уже вдова Пантелеймона Куліша). Вони їхали з Мотронівки в Борзну, впізнали сина свого знайомого, Ферапонта Петровича Саєнка (дідусь був директором Школи садівництва, городництва і бджільництва), і зупинилися, щоб привітатися з хлопчиком. Саме вони першими звернули увагу на мистецький талант Сашка Саєнка.
У 8 років батько вступив до Петербурзького імператорського училища для глухонімих. Це був єдиний навчальний заклад для таких дітей у всій Російській імперії. Звісно, потрапити в училище було непросто, діти мали пройти вступні випробування: на тиждень їх лишали в училищі, проводили заняття й оцінювали здібності до навчання, поведінку, бажання вчитися.
Навчання в училищі також було непростим. Діти мали навчитися говорити і розуміти людей без жестів — читати по губах, стежити за мімікою. Ця методика дуже складна для дітей, тепер вже в усьому світі від неї відмовилися. Також вивчали грамоту, гарні манери тощо.
В училище приходили викладачі із Петербурзької академії мистецтв і проводили заняття з дітьми, які мали здібності до малювання. Батько навчився там малювати гіпсові фігури, постановки. Петро Ге, який більшу частину року жив у Петербурзі, провідував хлопця, відвідував з ним художні музеї.
В училищі батько отримав фах столяра-мебляра. До цієї роботи він також підходив як митець: усі його полички, шафи, столи були вишукані, цікаві за конструкцією. У Петербурзі він навчався 9 років, до 1916-го. Далі хотів вступити до Петербурзької академії мистецтв, але глухонімих дітей не брали на навчання, в академії вважали, що такі студенти не зможуть повноцінно вчитися, й до того ж на той час його батько Ферапонт Петрович був на засланні в Пінезі Архангельської губернії як політичний в’язень.
— Тож професійну освіту він отримав уже в Україні?
— Так. У його рідному містечку Борзні (на Чернігівщині) працювала мистецька студія художника Андроника Лазарчука. Вона давала класичну мистецьку підготовку. Певний час батько вчився у ній. Згодом він вступив до рисувальної школи Олександра Мурашка у Києві. Але вчився там недовго, близько пів року. Далі — Лютнева російська революція, Громадянська війна, у Києві почалися неспокійні часи, і довелося знову повернутися додому.
Та попри усе він хотів отримати повноцінну мистецьку освіту, у професійному навчальному закладі. У батька був старший брат Микола, агроном і активний громадський діяч. Якось, у 1918 році, Микола написав у листі, що дорогою з Чернігова познайомився з Михайлом Бойчуком — митцем, професором Української академії мистецтва у Києві, розповів Бойчуку про свого брата, Олександра Саєнка, і його мрію отримати мистецьку освіту. І Бойчук порадив вступити до Миргородського художньо-промислового інституту. Керівником цього закладу був Василь Григорович Кричевський.
Батько зібрав свої малюнки і поїхав у Миргород. Взяв і «класичні» роботи, в академічному стилі, і орнаменти, мозаїки, викладені з соломи. Василю Кричевському дуже сподобалися батькові роботи, особливо — ті, що з соломи. Так батько почав навчатися у Василя Григоровича. Кричевський був блискучим орнаменталістом: досконало знав народне мистецтво, символи і знаки якого перетворював у власні орнаменти. Батько із захопленням згадував, як Василь Григорович підходив до дошки, і на очах студентів з’являлися чудові орнаменти — вибудувані і чіткі.
Кричевський був і талановитим педагогом. Він умів захоплювати талантом Майстра і підтримувати. Батько згадував, що найчастішою його порадою було — «Сміливіше!». Також у Миргороді батько навчився працювати на гончарному крузі: робив тарелі, вази, різні скульптурні фігури, композиції. Проте і тут навчався він недовго, лише один рік. Через війну інститут закрили.
Кричевський порадив батькові продовжити навчання у Межигірській керамічній майстерні (згодом вона стала технікумом). Там працював Василь Седляр, учень Михайла Бойчука. А у 1920 році Олександр Саєнко вступив до Української академії мистецтва у Києві, очевидно, за порадою Василя Кричевського, який вже був професором в Академії.
Михайло Бойчук і Василь Кричевський працювали разом, у майстерні композиції. А згодом, у 1922 році, Василь Кричевський очолив окрему майстерню. Вона спеціалізувалася на внутрішньому оформленні та облаштуванні помешкань. Батько продовжив навчання у майстерні Василя Кричевського.
Школа Кричевського, як і школа Бойчука, базувалася на тому, щоб вивчати національну, народну культуру і, переосмислюючи її, творити професійне мистецтво. Батькові дуже подобався такий підхід, і він усе життя був вдячний долі, що мав можливість навчатися у Василя Кричевського.
— Які види, техніки у мистецтві найбільше любив ваш батько?
— Насамперед він займався проєктуванням інтер’єрів та їх облаштуванням. Це був його основний фах після закінчення академії. Саме тут він поєднував усі свої уміння: вирішував архітектурні питання (де можуть бути перегородки, вікна, двері), водночас — наповнював і прикрашав приміщення власними творами. Це була мозаїка соломою (настінні панно), вибійки, декоративні тканини для стін (як текстильні шпалери), гобелени на стінах і килими (для підлоги), кераміка. Дуже багато проєктів інтер’єрів залишились у вигляді ескізів, виконати їх батькові не вдалося.
Під час навчання у професора Василя Кричевського батько захопився монументально-декоративним мистецтвом, орнаменталістикою. Це помітно у всіх його творах, адже цей напрямок — монументальний орнаменталізм — відіграє важливу роль у формуванні композиції, сюжету, творенні образів. Скажімо, коли ми дивимося на килим-гобелен «Зустріч козака», бачимо, що дерева тут і квіти, одяг дівчини і козака — орнаментально стилізовані.
У монументально-декоративному мистецтві немає деталізації елементів, узагальнені форми, але при цьому усі образи добре читаються. Скажімо, можна зробити лише овал обличчя, очі, губи, ніс, і при цьому точно передати емоційний стан. Звісно, треба бути професійним митцем, щоб такими лаконічними засобами відтворити настрій людини і вивірити композиційну структуру.
— Чи вдалося Олександру Саєнку у молоді роки взяти участь у реальних проєктах?
— Коли ще батько навчався в Українській академії мистецтва, згодом Київському художньому інституті, Василь Кричевський долучав його до творчих проєктів. До речі, під час навчання батько жив у домі Василя Григоровича, і його дуже тепло приймали у творчій родині.
Кричевський був художнім керівником творчої групи, яка працювала над фільмом «Тарас Шевченко» на Одеській кіностудії. Для цього фільму батько робив замальовки архітектури і внутрішнього оформлення сільських хат на Чернігівщині.
Також батько брав участь в оформленні Історичної секції Всеукраїнської академії наук. Підготував два панно на історичну тематику: мозаїки соломою «Козак Мамай» та «Невільники».
Для Музею Тараса Шевченка у Каневі на замовлення Василя Кричевського він виконав панно із соломи «Тарас Шевченко під вербою». Цей твір був у експозиції музею, коли музей тільки відкривався у 1939 році, і досі його можна там побачити.
Для Музею Тараса Шевченка на Пріорці батько зробив серію ескізів декоративних тканин. На жаль, цей проєкт так і не вдалося реалізувати. Але інформація про співпрацю збереглася у листах батька і Василя Кричевського.
Деякий час Олександр Саєнко працював у Київському художньо-промисловому Товаристві «Укртекстильекспорт», де за його ескізами виготовляли декоративні тканини, згодом на Київській кінофабриці «Українфільм» займався мультфільмами.
У 1939-1940-му роках брав участь в оформленні Українського павільйону сільськогосподарської виставки у Москві, — зробив для нього 9 панно, мозаїки із соломи. На замовлення Київського музею Шевченка також виконав панно — монументальний портрет Тараса Шевченка у повний зріст.
У той час, до Другої світової війни, батько мав доволі багато замовлень. Активно брав участь у художніх виставках, з яких його твори передавались до музейних колекцій.
Та, на жаль, у 1930-х роках митців, що працювали в українському національному стилі, почали звинувачувати у пропаганді «націоналізму й формалізму». Мистецтво бойчукістів оголосили ворожим. Їхні твори забороняли і знищували. У 1937 році багатьох митців, бойчукістів, стратили. Це були болісні втрати для батька, адже він перші роки в Академії навчався у Михайла Бойчука, товаришував з бойчукістами, хоча належав до іншої «гілки» мистецтва, пов’язаної зі школою Василя Кричевського. Можливо, батька врятувало те, що він не чув, і влада не вважала його небезпечним митцем.
У 1937 році батько знову повернувся із Києва до Борзни, де пережив Другу світову війну. І навіть у цей час не припиняв творчої праці — створив серію живописних полотен «Перебування Тараса Шевченка на Борзнянщині».
— Під час Другої світової війни Олександр Саєнко став батьком, народилися ви?
— Так. У 1943 році мої батьки одружилися, а в 1944-му народилася я.
Моя мама також із Борзни. Усе життя працювала вчителькою української мови і літератури в різних селах і містечках на Чернігівщині. До одруження вони з батьком довго листувалися — близько 10 років, але, мабуть, не наважувалися на ближчі стосунки. Під час війни мама також повернулася у Борзну, і згодом вони з батьком одружилися. Але, на жаль, разом були недовго. Мама померла, коли мені було 10 років.
Після війни усе довкола було зруйноване, — не до мистецтва. Батько не мав замовлень. Утримувала родину мама. Роботи в Борзні не було, тож вона продовжувала їздити до різних сіл — добиралася на роботу і 40, і 50 кілометрів. Додому поверталася на вихідні і на канікули. Було складно з транспортом, у деяких місцях — зовсім розбиті дороги. Іноді їхала на роботу у кузові якоїсь вантажівки — на холоді і вітрі, частину дороги йшла пішки — восени, взимку, під дощем і снігом. Часом приходила додому мокра, з мокрими ногами… Згодом почала хворіти. Батько просив її покинути педагогічну роботу, та вона хотіла допрацювати до стажу 20 років. Тоді могла б вже отримувати невелику пенсію для родини. Але — не склалося. До стажу мамі не вистачило пів року, померла у лікарні.
— Коли, зрештою, батько отримав визнання як митець?
— У 1962 році, після першої персональної виставки. 1960-ті роки були періодом невеликої «відлиги», тож з’явилася увага до національного мистецтва.
У 1970-х роках, коли батько вже був у поважному віці, з’явилася нагода поїхати на Решетилівську ткацьку фабрику і зробити килими за його ескізами. Я також брала участь у цьому: допомагала у спілкуванні, робила шаблони, фарбувала вовну. Там вперше сіла за верстат і навчилася ткати.
У 1980 році ми з батьком поїхали на Васильківську керамічну фабрику і художник Михайло Денисенко за ескізами батька, у його присутності, виготовив 18 керамічних творів.
Вдома батько виконував панно в мозаїчному наборі соломою та живописні твори. Іноді, — вибійки: вирізав штампи з дерева, або в картоні вирізав трафарет і «набивав» на тканині візерунки різними кольорами (спочатку одним, потім другим, третім…). Я любила спостерігати за його роботою. Верстату для килимів або обладнання для кераміки у нього не було.
Перед тим, як зробити мозаїку із соломи, батько за ескізом наносив рисунок на поверхню, на якій клеїв солому. Але не завжди. Пам’ятаю, наскільки я була вражена, коли побачила як він працює над панно «Дума про хліб» без жодного ескізу (це було у 1973 році). Для такої роботи творчий задум потрібно весь час тримати у голові, володіти баченням композиції, простору, пропорцій…
Продовження — у наступній публікації.
Підготувала Лариса Лавренюк.