Матеріал із журналу «Антиквар» №133
Мемуари Діни Михайлівни Фруміної (1914–2005) переносять читача в роки Другої світової війни, коли молоду художницю разом із однокурсниками й викладачами Київського художнього інституту евакуювали до Узбекистану.
Значну частину займає в них опис шляху на Схід, у незнаний край, що назавжди причарував її своїми барвами, природою, архітектурою. Згодом Діна Михайлівна говорила про Самарканд як про пору свого «творчого початку», важкий і водночас найщасливіший період життя. Розрізнені спогади про ті роки містяться в її численних записниках, телепрограмах, розповідях її учнів.
Усі ці матеріали вивчила і зібрала для публікації хранителька архіву Фруміної, мистецтвознавиця Тамара Михайліченко.
Перші дні війни у Києві
Війна почалася до війни у нас. Ми по радіо весною отримували дуже непевні відомості про те, що діється на Заході, і ніхто з нас, довірливих простаків, одурманених псевдоінформацією, і думати не міг про те, що незабаром усе, що відбувається там, буде й у нас. Ми звикли вірити всьому, що нам казали, тому що ми непереможні, і жодних сумнівів.
Війна 1941 року мене застала в Києві, коли після закінчення п’ятого курсу мене було допущено до диплома, і я збиралася їхати до Західної України шукати матеріал для дипломної картини. Війна зруйнувала всі плани.
У неділю на світанку, 22/VI, нас розбудили страшні удари та віддалений гул. Ми підскочили до вікна й побачили на великій висоті в освітленому знизу небі метушню літачків і довкола них, праворуч і ліворуч, білі спалахи, наче білі жмуточки вати або сніжки. Що це? Що це? Так незрозуміло було, так незвично. (Ми ще не знали слова «зенітки».) А трохи більш ніж за годину прийшла прибиральниця й розповіла, що літаки бомбили Борщагівку: «Це війна, дівчата. Тікайте додому».
О 12-й годині увімкнений репродуктор доніс нам голос Молотова, який повідомив «братам і сестрам»* (насправді «братами і сестрами» назвав громадян СРСР не Молотов, а Сталін у своєму зверненні 3 липня 1941 року. — Прим. ред.), що почалася війна, що фашисти без попередження напали з повітря в таких-то й таких-то районах СРСР. Війна! Війна!
І відразу все змінилося. Почалася паніка. Нас, студентів, зібрали в актовому залі й сказали те, що ми вже знали, а також те, що нас мобілізовано для оборони міста, що нам видадуть протигази, що ми підемо на оборонні роботи. «Не панікувати! Ми, як завжди, сильні, і ворога буде розбито найближчими днями».
Потім настав розподіл студентів на оборонні роботи. Моїх товаришів, ще не призваних, відправили туди, де стояли цистерни із запасом пального — «на бензобаки». То були так звані маскувальні роботи. Кришки баків із бензином треба було розписати плямами, схожими на крони дерев, щоб ворожі льотчики думали, що це гай. Як наївно було вважати, що з літака не видно, де об’єм, а де площина. Даремна праця. Згори все помітно. Нас відправили на оборонні роботи в Святошинському лісі, де тисячі киян рили протитанкові рови. Нас було так багато, робота була така виснажлива, що здатність відчувати притупилася. Все це було безглуздою тяжкою працею, що не виправдала себе. Німці згодом без спротиву подолали на своїх «тиграх» ці перешкоди й тихо ввійшли в Київ.
Повернувшись до міста, ми застали його в паніці та тривозі. З’явилося красиве слово: «евакуація». Директор інституту попередив нас, що можлива евакуація, і запропонував підготуватися. Ми здали наші речі в комендатуру гуртожитку на зберігання, а етюди, що експонувалися в коридорних приміщеннях, познімали зі стін і акуратно поскладали в кімнатах гуртожитку на третьому поверсі.
Ці роботи було написано буквально напередодні війни. І ці етюди для мене означали вже початок творчості, початок живопису. Доти роботи ще були учнівські, хоч серед них, правда, іноді траплялися спалахи, котрі цілком відповідали за рівнем закінченим творам, але то були академічні постановки. А от самостійні етюди в 41-му році вже мали право йменуватися живописом. Там я якось вийшла зі стану учнівства — це була вже творчість, бачилося все по-іншому. На виставці в інституті я зайняла доволі хороше місце.
Початок евакуації
І от настав день (не пам’ятаю якого числа) в липні. Стояла спека. Люди в паніці металися. Бомбили пригороди Києва й міст на Дніпрі. Біля причалу стояв довжелезний караван барж, тільки одна з дахом — усі відкриті. Директор, Ілля Нісонович Штільман, піклувався про нас, як батько. Він порадив мені сісти в криту баржу: «І сонце не так пече, там жінки з дітьми». Ми швидко повантажилися, скориставшись затишшям, і відчалили.
Спустилися вниз по Дніпру й опинилися поміж двох мостів; налетіли німці й почали бомбити мости, але чомусь ніяк не влучали в них, і бомби, здіймаючи водяні фонтани, падали то по один бік каравану, то по другий. Паніка на баржах була страшенна, дехто кидався у воду. Їм простягали мотузки, багри й витягали на палубу. Жінки та діти кричали, проклинаючи тих, хто їх посадив на баржі. Та караван, який тягнув буксир, продовжував рухатися вперед.
Так ми залишили позаду зону бомбування й дісталися високого берега, де красувалися куполи Лаври. Проминули це місце й побачили, як удалині, за Лаврою, німці скидають десант парашутистів — видовище фантастичне. Парашути розквітчали небо великими квітами й плавно опускалися кудись униз. Далі ми плили спокійно, ніхто нас не бомбив, і пасажири трохи заспокоїлися, оминувши смертельну небезпеку під грізним небом, над глибокою водою.
Після цього нас і невелику групу студентів, звільнених від військової повинності, завантажили в товарний вагон і відправили в село Князеве — між Харковом та Ізюмом — у колгосп, на збирання врожаю пшениці. І наступного дня повезли в поле.
Боже мій! Який чудо-врожай був того літа! Пшениця на зріст людини, колосся завдовжки в долоню великої руки, наповнене великими зернами. Колосальне поле під сонцем і вітром дзвеніло золотою зрілістю. І це треба було зібрати й вивезти у стислий строк (німці вже наближалися до Ізюма). Дедалі частіше над селом пролітали доволі низько німецькі літаки, але не бомбили, не заважали нам збирати врожай для них.
Несподівано до Харкова викликали директора Київського художнього інституту для вирішення питання щодо продовження навчання. І невдовзі такого самого спекотного дня до нас у поле прийшов листоноша й приніс лист із Харкова від директора інституту: «На нас чекають до початку навчального року»! (Як це було наївно: війна, художній інститут, навчальний рік…) Голова колгоспу з жалем змушений був розпрощатися з художниками, котрі сумлінно й добре попрацювали. А незібраної пшениці зоставалося золоте море.
Нас, студентів двох інститутів (Київ і Харків), залишалося десь чоловік 70. Ми з нетерпінням чекали розпорядження уряду про нашу евакуацію, поєднуючи це з риттям траншей у місті та за ним. У кабінеті директора був радіорупор, що повідомляв нам про те, яке місто чи населений пункт нині наші «з боями» полишили.
А бої йшли вже поруч із Харковом, під Ізюмом. І якогось вечора, здається, 16 жовтня, радіорупор сповістив, що німці взяли Київ. Ми припинили вірити, що війна скоро закінчиться при такій невідповідності військових сил. Наші відступали, а німці бомбили й захоплювали територію.
Евакуація до Саратова
Нарешті надійшло розпорядження про евакуацію Художнього інституту. І ми зібралися в дорогу, навантажені рюкзаками, де були ковдри та білизна інститутського гуртожитку.
Не пам’ятаю точно, в якому році була шумиха з приводу Волго-Донського каналу. Почалося божевілля з перетворенням природи, і, будуючи канал, затопили низини Поволжя. Наш пароплавчик ішов повз ті місця, і коли з’явилися потоплені церкви з дзвіницями, що стирчали з води, я покликала хлопців і дівчат із трюму, щоб і вони запам’ятали це страшне видовище, яке я й багато років по тому бачила уві сні як реальність.
Через кілька діб прийшли до Саратова. Нас, перемерзлих, повели засніженими вулицями безлюдного міста в Художнє училище й розмістили в класах, де занять не було вже з першого дня війни. Приміщення не опалювалося, та порівняно з температурою на пароплаві тут був рай. Нам знову дуже стали в пригоді ковдри. Хлопці помчали на розвідку і прийшли з благою вісткою: недалеко від Художнього училища є булочна, де зранку «дають» білі булки «величезного розміру, першої свіжості й чудові на смак». Принесену булку поділили на п’ять частин і уминали зі звірячим апетитом.
Ми трималися групкою з п’яти чоловік, вона зберігалася довгий час і надалі. До неї входили моя подружка Милочка Кутепова, Ліда Курилка, я і двоє архітекторів, наших шанувальників і лицарів — В. Мінько та Р. Корабець. Харків’яни відособилися. З ними був асистент-графік Мироненко зі студенткою-дружиною Т. Капканець. То була дотепна компанія, до того ж серед них були й шахісти. Наші хлопці ходили до них змагатися в шахи, а з ними Ліда — завжди переможниця.
При наступній розвідці ми знайшли їдальню, де подавали тільки суп, але це нас дуже підтримувало за наявності білого хліба. Довідалися ми, де розташовано Художній музей ім. Чернишевського. Після так званого сніданку ми розкладали хлібний запас на полицях гардеробних вішалок. На них батони стояли притулені до стіни, обіцяючи нам сите життя наперед.
Після сніданку ми мчали студеним сірим містом із поодинокими перехожими до Музею. Це було нам нагородою за всі перенесені муки, холоднечу й голод. Чудовий, затишний, професійний Музей дарував нам дивовижні враження від творів мистецтва визначних майстрів. У Музеї ми відігрівалися й почувалися людьми душею і тілом.
Звідти бігли до їдальні і, посьорбавши супу, зігрівшись, вирушали до Оперного театру (так-так, до Оперного!), котрий активно жив, прихистивши в себе західних співаків, що втекли від фашистів, і наших, евакуйованих із Росії та України. Акторський склад був багатий і різноманітний.
Нашим вожаком був архітектор Ромочка Корабець, чех за національністю й музикант від природи з абсолютним слухом і непоганим голосом. Він відтворював усі вокальні партії напам’ять. У театрі нас уже впізнавали й пропускали без квитків на гальорку, де було все чудово видно й чутно. Симпатичний інтер’єр Опери, затишна принадлива обстановка, інтелігентний персонал — усе це нам давало велику втіху. Та головне — прекрасне виконання знайомих опер, чудові голоси й артисти. Повертаючись, ми тихо наспівували, не зважаючи на холоднечу та пізню пору.
«Удома», цебто в училищі — кусень хліба і спати. Ми були молоді й усе це витримували, чого не бувало в мирні часи, коли від найменшого протягу одразу хворіли.
Так до останніх днів жовтня ми насолоджувалися відпочинком із часткою хвилювання про близьких, що перебувають невідомо де, з болем через війну та людей у полишених нами місцях.
Продовження евакуації на Схід
У нас було два директори. Один Харківського інституту на прізвище Август, а другий — Київського інституту Ілля Нісонович Штільман (ми його називали Унісонович). Перший — буркотун, уїдлива, недобра людина. І повна протилежність йому І. Н. Штільман — тиха людина, добра, чуйна, уважна й терпляча. Свою сім’ю — дружину та двох хлопчиків — він вивіз із Києва, інакше вони б загинули в Бабиному Яру, коли прийшли фашисти, як усі євреї, хто залишився в місті.
Недовго тривало наше блаженство з Музеєм та Оперою. Надійшло розпорядження відправити нас до Енгельса (на протилежному березі Волги, де жили німці Поволжя з катерининської доби) для збирання врожаю, недозбираного німцями через раптову депортацію.
Ми розпрощалися з Музеєм, Оперою, Училищем, де нас навідували саратовці, ще не призвані — Альоша Можаєв і Франц Заборовський.
Нас перевезли на протилежний берег Волги й поселили в зовсім безлюдному селищі з добротними невеликими будиночками, господарськими спорудами, біля яких стояли прив’язані корови, верблюди. Було видно, що їх давно не доїли. Нам показали в будинках пристрої для виготовлення сиру. Робота була незвичною: треба було подоїти худобу і, як нам показали, заповнити посудини для приготування сиру. За декілька днів ми від’їлися, відігрілися. Перш ніж відправити нас далі, видали нам голівки сиру, і ми вже не так голодували в дорозі.
Поїзд ішов на Схід, роблячи зупинки через певні проміжки часу для фізіологічних потреб пасажирів. Удень це було вкрай незручно, соромно, ми чекали ночі, зазнаючи нестерпних мук. Нас, людей, перетворювали на худобу, що втратила почуття сорому — основний критерій, що вирізняє людину з тваринного світу. Яка то була страшна пора! І як люди не можуть зупинитися й усе воюють, принижують, убивають найсвятіше, що може бути, — життя? І як земля ще досі жива?! І як існує ще якась напівжива людська культура?!
Отож, поїзд ішов на Схід. Ставало трохи тепліше вдень, а ночі все такі самі холодні й страшні. Так ми пленталися нескінченно довго, згубивши уявлення про час, про людське життя, про те, що ми майбутні художники.
Нарешті нас привезли до Ташкента! Боже мій, тут сонячно й тепло! Не давши нам можливості віддихатися, озирнутися, подивитися на людей, що всі кудись поспішали, нас перевели на іншу колію, розмістили в людському вагоні, де можна було згадати, що ти людина, де можна було вмитися й, не мерзнучи, заснути.
Везли нас у Самарканд, як сказав нам директор Унісонович.
Самарканд
16 листопада 1941 року ми прибули до міста.
Першого-таки вечора я була зачарована. Вечір, величезними пластівцями падав пухнастий перший сніг. Пролунав мірний перегук дзвоників. Із сріблястої імли з’явився, проплив і зник караван верблюдів із вершниками, що погойдувалися в сідлах… І я загинула! Це було дивовижне таємничо прекрасне видіння!
Коли розвиднілося, вдалині з’явилися гори, мечеть із чудовими орнаментами. Узбеки у смугастому, вицвілому під сонцем одязі. Там я вперше відчула справжній колір. Барви яскравих узбецьких тканин, що вигоріли на сонці, набували найтонших відтінків. Це те саме, що краса натурального каміння чи мушлі. Сонце робить чудеса з фарбою!
Самарканд — казка, куди я потрапила несподівано, через війну, де захлинаючись писала красу Сходу, де отримала звання живописця, захистивши диплом. Я потрапила до райської країни. У Самарканді, незважаючи на тяжкі умови життя, багато писала.
Мене Самарканд причарував настільки… просто неможливо було не бачити, не відчувати, не захоплюватися! І буквально в перші-таки дні я написала «шедевр» («Зайнаб. Самарканд». 1942 р. Карт., олія, 36,5 × 20,5). Цей перший мій етюд отримав гідну похвалу згодом, коли мене вже в Москві приймали до Спілки художників. Тоді головою Спілки був Соколов-Скаля. І він сказав, що цей етюд не осоромив би будь-яку колекцію. Я була розчулена. Можливо, це був натяк на те, що його можна подарувати, та я не зрозуміла, і він «уцілів» таким чином.
У 1942 році я закінчила інститут, подавши на захист дипломну картину «У рідній сім’ї» («Поранений боєць у гостях»). Картина писалася на самаркандському матеріалі під умовним керівництвом С. В. Герасимова. Полотна видали тільки на дипломну роботу. А так писали на підібраних на вулиці картонках. Розріджувачем олії слугував «клопомор». Харчувалися чвертю коржа на добу. Але писалося!
Захищали дипломи в Будинку Червоної армії. У великому залі йшов захист студентів Московського, Київського та Харківського інститутів. Я виявилася неготовою (можливо, причиною стала хвороба, про яку дізнаємося з листа матері Д. М. Фруміної до її брата, Е. М. Фруміна, в госпіталь: «…Я тобі вже писала, що вона захворіла на малярію і мусить змінити клімат. Вона пише, що 15 листопада буде захист диплома…» — Т. М.). Власне, я була настільки зайнята, що не поцікавилася й не знала, що на захисті читають пояснювальну записку. І не підготувала її. Поставили мою картину, я поруч. І Грабар мені каже: «Читайте пояснювальну записку». А в мене її немає. Я кажу: «Пробачте. Я не знала, що потрібна пояснювальна записка». І така розгубленість в екзаменаційній комісії… «Але я просто так розповім». Я розповіла, як задумала картину. І мене великодушно пробачили. Я добрезакінчила.
А потім була виставка дипломних робіт у тому-таки Будинку Червоної армії, у виставковому залі. Відтак усі роботи перекочували до Москви, і багато з них брали участь у всесоюзній виставці «Фронт і тил». Це ще війна не скінчилася. І моя картина була на тій виставці.
Перший період творчості
От Самарканд був моїм початком. Київські етюди — то була преамбула, а це був наче мій перший період. І, як мені здається, досі це для мене найбільш пам’ятний світлий період, тому що була повна свобода. Було голодно, холодно, та я була вільна: ні про кого мені не треба було піклуватися, ні перед ким я не була зобов’язана. І це щаслива пора для художника. І писалося дуже добре!
Після захисту диплома мене прийняли до Спілки художників Узбекистану, я працювала художником. І весь той період — із листопада 1941 р. до жовтня 1943 р. — захоплено писала етюди Сходу, спілкувалася з цікавими талановитими художниками, які жили в евакуації в Самарканді. Брала участь у виставці молодих художників в Уфі.
Евакуйовані до Узбекистану московські художники, навіть такі визначні, як В. А. Фаворський, Р. Р. Фальк, С. В. Герасимов, ледве зводили кінці з кінцями, уже не кажучи про менш помітних — невлаштованих, не забезпечених житлом, коштами для існування. Але цікаво, що В. А. Фаворському та Р. Р. Фальку тільки в Самарканді, під час евакуації, було вперше влаштовано персональні виставки, хоча й у доволі тісних приміщеннях. І на відкритті своєї виставки В. А. Фаворський, дякуючи організаторам, сказав: «Це ж треба було трапитися такій біді, як війна, щоб я удостоївся такої честі, як персональна виставка, і в Самарканді».
Там, в евакуації, мене познайомили з Фальком — чудовим живописцем, і я показала йому свої етюди. Він уважно дивився, а я чекала на вирок — такий маститий живописець. Та замість цього він сказав: «Хочете, я вам на віддяку зіграю Шопена?» Він був гарним піаністом, і батьки гадали, що він стане музикантом, а він став живописцем. Він грав етюд Шопена. Звісно, у той час це було для мене радістю великою, бо ми тільки недавно приїхали — опинилися там, на Сході, після страшних подій початку війни в Києві, потім у Харкові, Полтаві, потім у Сталінграді… Нас переслідувала війна! Нарешті ми опинилися в Саратові, а вже з Саратова нас привезли на Схід…
Після двох щасливих голодно-холодних років, повних захоплень і вражень, ми з мамою, яку я привезла із Сибіру і яка потерпала від самаркандських москитів, зібралися в реевакуацію з московським художнім інститутом і світилами мистецтва до Москви. Чому до Москви? Тому, що у визволений Київ ще не приймають, особливо євреїв. А ми з мамою грішники — євреї, та ще якогось древнього походження.
Спогад переносить у далекий час і створює ілюзію реальності його настільки, що відчуваєш себе в тому часі і почуваєшся таким, яким був тоді. Я забуваю про те, що мені вже дуже багато років, і, поринувши у спогади, відчуваю себе молодою, поривчастою, енергійною, мов тоді.