… або роздуми про фото Дональда Трампа
Автор — Ігор Горбач, студент магістерської програми історичного фокультету КНУ ім. Тараса Шевченка
6 листопада українці дізналися ім’я новообраного президента США.
Для багатьох вибір американців став розчаруванням, для багатьох — навпаки, радістю. Втім, у цьому есеї я розмірковую не так про політику, як про щось інше, невловиме, на межі цієї-таки політики і мистецтва. З’ясувати, чим є це «щось» — завдання цього тексту.
Дональд Трамп завжди епатує. Його контроверсійні заяви, його зовнішність, його самозакоханість — усе це зовсім не притаманне типовому «протокольному» політику. Подобається він через це людям, чи ні — справа другорядна. Цікавіше поглянути на те, як його поведінка впливає на культуру: який культурний продукт ми отримуємо через дії одного нестандартного американця.
- Конфлікти з музикантами через авторські права? Є.
- Звинувачення у порушенні конвенційних норм прогресивного і культурного Заходу? Є.
- Твори сучасного мистецтва, де 45-ий і 47-ий президент Штатів зображений в моторошному образі фентезійного імператора людства? Є.
Безліч мемів, аналітичних матеріалів, (не)сформованих про містера Трампа, свідчать про те, як активно він працює над своїм образом… або ні? Можливо, він щиро вірить у себе, щиро захоплюється собою, щиро любить своє обличчя мандаринового кольору? На мою думку, усе саме так і є.
фентезі-всесвіту Варгаммер 40,000. Скульптуру створив італійський художник Фабріціо Галлі для
карнавалу у Віареджо у 2019 році.
Звичайно, є дуже багато фотографій із містером Трампом: смішних, курйозних, пафосних і взагалі — будь-яких. Та я зверну вашу увагу на дві світлини, які аж надто «завірусилися» в інтернеті. Перша — фото Дональда Трампа під арештом, яке зробили у 2023-му. Друга — фото Трампа в перші секунди після невдалого замаху на нього (за декілька місяців до виборів президента США).
Варто одразу зазначати, що контекст цих портретів дуже різний. Коли у 2023 році Трампа викликали в суди, коли ліберально налаштовані спостерігачі сподівалися, що якийсь із судів таки оголосить якийсь вирок кандидату від республіканців, — нам було смішно і радісно. Ви ж уявіть собі: таке велике цабе — принижене, затримане федерально владою, зараз його відсторонять від участі у виборах, і ми заживем! Але усе це виявилося марними ілюзіями. Натомість сама фотографія почала своє життя. І навіть неважливо, чи використовували її республіканці у передвиборчій кампанії, чи ні (навіть якщо й таємно).
Важливим є таке собі кочове життя знімку, спільний доступ до нього усіх користувачів інтернету, які можуть перетворити його на будь-що. У цьому випадку автономія і доступність роблять фотографію мистецтвом. Мистецтвом, яке має непередбачувані і неочікувані наслідки. Воно вище за прямолінійну і тупу пропаганду, воно чесніше за будь-які журналістські репортажі та інтерв’ю. Воно щиро і потаємно промовляє до нас. Промовляє щирістю і нескореністю містера Дональда. Промовляє образою і подивом паскудника Трампа. Такі фото — випадкові, одномоментні, невимушені за тим, як саме вони мають виглядати, але вимушені за своїм контекстом, — надають величезне поле для інтерпретацій. Це той самий punctum Ролана Барта (сприйняття фото, коли глядач «додає», привносить щось, на основі власного досвіду — ред.).
Натомість друге фото діаметрально протилежне до першого. Усі ми пам’ятаємо замах на Трампа: ажіотаж, суперечки щодо того хто і як це зробив, очікування, що це стане карт-бланшем Дональда на виборах…
Втім, за певний час про це фото забули. Адже хіба президентів обирають через подібні ситуації? Ні. І навіть не через образну і сповнену символів мову цієї пафосної фотографії, щось типу: «поранений Трамп у жодному разі не підійме білого прапору перед обличчям будь-яких загроз, бо за ним майоріє славетний “star spangled banner” (“стяг, усіяний зірками”, слова з національного гімну США — ред.)». Люди обирають радше через те, про що промовляють їм такі фотографії. І в даному випадку цей знімок схожий на перший: в обох йдеться про віру і щирість. Перепрошую, але аби мені через років 10 сказали, що замах на Трампа влаштував сам Трамп, то все одно я продовжував би вірити в абсолютну справжність його емоцій на фотографії. Так чи інакше, це — символ. Символ, що виконаний за усіма канонами композиції і драматургії. Абсолютно випадковий в контексті ситуації, що склалася, та абсолютно невипадковий за своєю візуальною складовою. Це вже — studium Ролана Барта (більше про studium і punctum — у матеріалі Олени Червоник (ред.))
Чи вплинули обидві фотографії на вибір американців у 2024-му році? Це, загалом, неважливо. Але який слід вони залишать у наших свідомостях? Чи запам’ятаються нам ці образи? Чи виникатимуть у нас перед очима коли ми згадуватимемо Дональда Трампа? Чи видаватиме Google їх першими, коли будемо ґуґлити його ім’я? Це питання на роки, на десятки років. Це — про те, що залишає по собі мистецтво. Чи, радше, «щось» на межі мистецтва і політики.
Приблизно те саме «щось», що є в дуже відомій фотографії Ернесто Че Гевари. Образ? Символ? Текст? Визначень можна надати безліч, але жодним з них неможливо означити ці мінливі промовляння візуального до нас.