Матеріал із журналу «Антиквар» №133
Як бізнесмени та пересічні громадяни Узбекистану відгукнулися на російсько-українську війну, чому Музей мистецтв у Нукусі названо ім’ям киянина Ігоря Савицького, які українські книжки з’явилися в бібліотеці університету «Шовковий шлях»? Про це та багато іншого — в інтерв’ю з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Республіці Узбекистан Миколою Дорошенком.
Про дипломатичну та економічну співпрацю
— Пане Миколо, як давно ви обіймаєте цю посаду, і які найважливіші події в розвитку двосторонніх відносин між Україною та Узбекистаном відбулися за цей період?
— Послом України в Узбекистані я став у квітні 2020 року, якраз у розпал пандемії COVID-19, коли дипломатична робота, як і майже всі інші сфери життя, була поставлена на паузу. Але нас із дружиною це не спинило. Попри карантин, маски, інші санітарні обмеження ми прибули до Ташкента і розпочали свою каденцію.
Дипломатія — це завжди мистецтво можливого. Ми всі працюємо у певних рамках: політичних, часових, ресурсних… Ідеальних умов для роботи не буває ніколи. Але я сміливо можу стверджувати, що за ці чотири роки ми повною мірою скористалися всіма можливостями для розвитку співпраці між Україною і Узбекистаном, які нам подарували обставини.
— І все ж, суто суб’єктивно, ваше основне досягнення…
— Думаю, що не помилюсь, якщо назву створення Українсько-узбецької ділової ради. З огляду на потужну присутність російського фактору політичне життя Центрально-Азійського регіону, включно з Узбекистаном, є доволі специфічним. Існує багато застережень. Натомість економіка була і залишається сферою діяльності, де можна показати реальний результат.
Заснована в лютому 2021 року Ділова рада об’єднала бізнес наших країн, дала змогу налагодити контакти, які створили найсприятливіші умови для взаємного наповнення ринків, закупівлі обладнання, застосування технологій, обміну досвідом тощо. Не секрет, що традиційно Україна була присутня в Узбекистані у будівельній та продовольчій сферах, але протягом останнього десятиріччя до них додалися інші галузі, де були задіяні наші інженери, IT-фахівці тощо.
Українські бізнесмени відкривали тут нові підприємства, тож поява Ділової ради дала цьому процесу інституційну рамку, підготувала майданчик для взаємодії і визначила широкі перспективи для подальшого розвитку.
— Але ж такі проєкти вимагають активної участі самого бізнесу, жодне диппредставництво не може підмінити собою підприємців і штучно створити інтерес. Хто став вашими партнерами у реалізації цієї ініціативи?
— Ви маєте рацію. Посольство може лише допомогти: знайти, сконтактувати, надати необхідну інформацію, бути, врешті-решт, своєрідним гарантом добросовісності й порядності бізнес-відносин. Але за співробітництвом мають стояти конкретні люди — зацікавлені у співпраці бізнесмени. І я надзвичайно радий, що такі люди знайшлися.
З української сторони Раду очолив відомий підприємець із Запоріжжя Олег Ревчук, з узбецької — Зафар Хашимов, якого я б назвав знаковою постаттю у своїй країні. Крім того, що Зафар створив торгову мережу «Korzinka», він є засновником приватного «TEAM University», отже, зацікавлений і в реалізації наших продуктів на узбецькому ринку, й у співробітництві в галузі освіти, технологій, узагалі в широких гуманітарних контактах. До речі, саме Олег і Зафар погодилися підтримати вихід «самаркандського» номера журналу «Антиквар». І це при тому, що я звертався до багатьох підприємців — і наших, і узбецьких, але безрезультатно. Не скажу, що тут було першим — «курка чи яйце»: керівництво Діловою радою, що накладало певний моральний обов’язок, чи потяг до розвитку українсько-узбецької співпраці, який спонукав їх очолити Ділову раду, але факт залишається фактом — вони допомогли. Я, наприклад, вважаю, що це розмова про моральність бізнесу: для мене гарний бізнесмен повинен бути меценатом. В ідеалі підтримка культури має стати моральним імперативом будь-якого успішного бізнесу.
— В ідеалі. На жаль, у реальності це не завжди так. Складно передбачити реакцію підприємців на прохання підтримати черговий мистецький проєкт. Очевидно, ще складніше передбачити, як поведеться бізнес в умовах повномасштабної війни. Ви уже згадали про специфіку політичних процесів у Центральній Азії, отже, можна припустити, що тематика російсько-української війни табуйована в політикумі Узбекистану. А як відреагував на війну узбецький бізнес?
— Офіційна позиція Ташкента не могла не позначитися на узбецькому бізнесі. Це природно. Багато зусиль було докладено, щоб її змінити. Я вже не раз розповідав журналістам, як 24 лютого 2022 року поїхав до МЗС Узбекистану, щоб зустрітися з міністром і просити його скористатися своїм досвідом та авторитетом для припинення неспровокованої агресії Росії. Зустріч не відбулася, а 17 березня керівник зовнішньо-політичного відомства Узбекистану виступив із промовою, де сповістив, що його країна буде дотримуватися нейтралітету, докладати зусиль до вирішення питання політико-дипломатичним шляхом, а Україні надаватиме гуманітарну допомогу.
Звісно, запроваджений владою Узбекистану нейтралітет зумовив певну стриманість бізнес-гравців стосовно того, що відбувається сьогодні в Україні. Але ні нейтралітет, ані стриманість не дорівнюють байдужості.
Після майже двох років війни можу відповідально заявити, що велика кількість громадян Узбекистану, в тому числі бізнесменів, надавали й надають допомогу українському народові. Інколи вони це роблять безпосередньо, маючи прямі контакти із сім’ями, інколи через ділових партнерів, долучаючись, скажімо, до організації евакуації людей з міст, де життя стало вкрай небезпечним. Я знаю про масштаби цієї допомоги і відчуваю підтримку повсякчас. У культурі цієї країни не прийнято говорити про добрі справи вголос, адже їх роблять не для публічності. Натомість в українській культурі прийнято дякувати за допомогу і підтримку, хто б їх не надав. Отже, скористаюсь шпальтами журналу «Антиквар», щоб висловити свою подяку громадянам Узбекистану за те добро, яке вони роблять сьогодні для українців. Нас визначають справи, а не відстані.
— У нашому безжальному прагматичному світі часто говорять цифрами. Сьогодні навіть складаються рейтинги країн, які допомагають Україні: хтось тримає пальму першості в оборонній допомозі, хтось у фінансовій, хтось приймає на реабілітацію поранених військових і цивільних… Тому не можу не запитати про матеріальний вимір цієї допомоги: за що ми дякуємо?
— Якщо мовою чисел, то загалом із 2022 року Україна отримала від Узбекистану 76 тонн гуманітарної допомоги. Вона формувалась із різних джерел, як урядових, так і приватних. Найбільше закарбувалась у пам’яті історія, коли пересічні узбекистанці зібрали майже три тонни медичних препаратів і перев’язувальних матеріалів, акумулюючи їх у помешканні одного з активістів. Згодом зібрана допомога була відправлена до України разом із гуманітарним вантажем від уряду.
Інший зворушливий епізод — пожертвування від простих людей на спеціальний рахунок для надання фінансової допомоги, відкритий Посольством. Вони робили внески хто скільки міг. Я бачив надходження і в 30 тисяч сом, що дорівнює трьом доларам, і менше. Скромні статки не заважали їм підтримати Україну в тяжкий час. Це справді дуже зворушує, та й узагалі емпатія до українців відчувається тут дуже сильно.
Я теж матеріаліст, але не все можна виміряти цифрами. До прикладу, торік нам запропонували відправити до Узбекистану 50 діток із Херсона, Харкова, Сум, Хмельницького та інших місць для реабілітації. Ми з вдячністю скористалися пропозицією, тож два тижні діти військовослужбовців, військовополонених або ті, чиї батьки загинули під час війни, відпочивали й оздоровлювались в одному з найкращих дитячих таборів країни. Разом з узбецькою стороною Посольство організувало їм конкурси, екскурсії, ігри, підготувало подарунки. Захват на їхніх обличчях не купиш за всі гроші світу. Сподіваюся, що цього року ми зможемо прийняти більше українських дітей на відпочинок в гостинному Узбекистані.
Про культурні зв’язки
— Звісно, коли йде війна, пріоритетом для всіх нас є підтримка української армії та людей, що опинилися в скруті. Але разом з тим реалізуються певні мистецькі проєкти. Яким є ваш власний досвід у цьому плані і як узагалі розвиваються останнім часом культурні зв’язки між нашими країнами?
— Незаперечним пріоритетом є залучення оборонної допомоги. Зброя, снаряди і дрони для потреб української армії постійно перебувають у фокусі уваги. Але, по-перше, не всі країни мають можливість надати такого роду допомогу, по-друге, війна не обмежується протистоянням лише на полі бою.
Російські окупанти прагнуть не тільки відібрати в українців їхню рідну землю та зруйнувати українську державу. Сьогодні їхньою основною мішенню є наша культурна ідентичність, яка ґрунтується на українській мові, звичаях і традиціях нашого народу, національній пам’яті та культурній спадщині. Усе, що дає змогу захистити нашу культурну ідентичність, зберігає український народ як єдину політичну спільноту, здатну відстоювати власну свободу і незалежність, а значить наближає Україну до перемоги.
Окремі елементи історичної пам’яті та культурної спадщини можуть належати двом або багатьом народам одночасно. Їх можна захистити лише завдяки міжнародному співробітництву.
— Тобто ви маєте на увазі, що нас з Узбекистаном об’єднує спільна історична пам’ять та культурна спадщина?
— Авжеж, історія культурно-гуманітарного співробітництва між Україною та Узбекистаном доволі тривала й глибока. Якщо ми візьмемо навіть один період, якому присвячено черговий випуск «Антиквара», — роки Другої світової війни, то в той час в Узбекистан було евакуйовано і Кіностудію імені Довженка, і Театр Франка, і Київський художній інститут, і чимало інших вишів і творчих колективів (загалом ідеться про 70 вищих навчальних закладів різного профілю, переміщених на Схід).
Після війни значна кількість вихідців з України залишилася в Узбекистані. Вони тут мали родини, творили й викладали, робили свій внесок у добробут та мистецьке розмаїття гостинного краю, що став їхньою другою батьківщиною. На час розвалу СРСР в Узбекистані проживало понад сто тисяч людей українського походження. Плюс кримські татари, депортовані з Кримського півострова у 1944 році.
Другий період, який, безумовно, можна віднести до спільної історичної пам’яті, припадає на 1966 рік, коли після великого землетрусу на відбудову Ташкента приїхало понад 30 тисяч будівельників з усіх союзних республік. В узбецькій столиці є район Чиланзар, зведений українськими будівельниками, і є будинок, на якому цеглою викладено «Київ — Ташкенту!».
З того часу в українських вишах навчалося багато юнаків та дівчат з Узбекистану, зокрема на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту, який я закінчив 1981 року, але також у медичному, автодорожньому, інженерно-будівельному, авіаційному інститутах… І, звісно, усі вони знайомилися з українською культурою, захоплювалися нею, і це захоплення збереглося на все життя. До того ж чимало узбецьких хлопців проходило військову службу в Україні, як, приміром, Зафар Хашимов. Отже, традиція багата, давня, хоч я торкнувся тільки двох періодів. Ми маємо зробити все можливе, щоб вона не згасла.
Про Музей мистецтв у Нукусі ім. Ігоря Савицького
— Із історичною пам’яттю зрозуміло. Спільне імперське, а згодом і радянське минуле створило чимало зв’язків, а що з культурною спадщиною?
— Ідеться насамперед про Музей мистецтв у Нукусі, який називають «Лувром у пустелі». Створив його уродженець Києва, реставратор, етнограф і мистецтвознавець Ігор Савицький, онук відомого візантолога й засновника власної наукової школи Тимофія Флоринського. Освіту Савицький здобув у Москві, де, зокрема, певний час навчався в Інституті підвищення кваліфікації художників у майстерні відомого українського живописця Льва Крамаренка.
У 1949 році Ігор Віталійович приєднався як художник до Хорезмської археолого-етнографічної експедиції, брав участь у дослідженні давніх фортець, збирав предмети декоративно-прикладного мистецтва. Після того залишився в Узбекистані, почав колекціонувати так званий туркестанський авангард, котрий в часи панування соцреалізму мало хто міг оцінити. Саме ця колекція стала основою Музею мистецтв імені Савицького в Нукусі, що зараз є одним із найбільших в Узбекистані.
«Лувр у пустелі» має для української культури не менше значення, ніж для культури Узбекистану. Щоб ідентифікувати його як частину культурної спадщини України, я запропонував створити там україномовний аудіогід, як це вже зроблено з ініціативи першої леді України Олени Зеленської в багатьох інших великих музеях світу. Ми з дружиною Наталею їздили до Нукуса разів п’ять. Урешті зробили гарний відеофільм про музей і митців, чиї твори там представлені. А ще нам би дуже хотілося організувати виставку робіт із музею Савицького в Києві й анонсувати її як певне повернення додому. Звісно, реалізація такого проєкту можлива лише після завершення війни.
Узагалі в Нукусі зберігається дуже цінна добірка українського мистецтва, куди входять твори Климента Редька, Льва Крамаренка, Олександра Шевченка, Олександра Єрмоленка, Марії Холодної, Михайла та Миколи Недбайлів, інших авангардистів. Це справді дивовижний пласт робіт! Я певен, що його мають побачити українці, тому запропонував підписати угоду про співробітництво між Музеєм імені Савицького та Національним художнім музеєм України, що й було зроблено онлайн.
— Музей мистецтв у Нукусі — справжня перлина світового рівня, і його зв’язок з українською культурою беззаперечний. Зберігаючи, вивчаючи, популяризуючи його скарби, Україна та Узбекистан спільними зусиллями плекають культурну спадщину одне одного. Чим іще, на вашу думку, Узбекистан може допомогти Україні у збереженні її національної ідентичності?
— Насправді варіантів багато. Згадаю ще один проєкт, також пов’язаний з іменем першої леді України. З початком війни Олена Зеленська ініціювала створення у бібліотеках різних країн українських книжкових полиць. Тепер така полиця є і в Самарканді, у Міжнародному університеті туризму та культурної спадщини «Шовковий шлях». У цій справі нам дуже допоміг голова Львівської обласної адміністрації Максим Козицький, котрий надіслав велику кількість видань, передусім про історію України та місто Львів.
Крім того, Посольство подарувало «Шовковому шляху» два комплекти національного вбрання українців — жіночого та чоловічого, і тепер вони представлені в університетському музеї. А зі школою «Ерудит», яку очолює сестра Зафара Хашимова, ми поділилися власним запасом творів Лесі Українки та Івана Франка в узбецькому перекладі.
Були в нас плани й стосовно розвитку туризму між Україною та Узбекистаном. Зокрема, ми домовилися, що до Києва приїде спеціальна знімальна група, а незадовго до війни мені вдалося організувати візит до України відомого узбецького фотохудожника Ернеста Куртвелієва. Він побував у Києві, Львові та Харкові, зробив чудові світлини цих міст, фотографував артистів балету харківського театру, будівля якого постраждала внаслідок ворожого обстрілу. І от 24 лютого 2023 року ми представили його роботи на виставці в українському посольстві, але поряд показали фото тих самих місць у теперішньому стані.
Звісно, з початком війни розмови про туристичну привабливість України довелося відкласти. Ми мусили займатися зовсім іншими справами — насамперед евакуацією понад трьох з половиною тисяч узбецьких студентів, що навчалися в наших вишах. Але дехто вирішив залишитися, як і частина громадян Узбекистану, що працювали в Україні. Мабуть, ви бачили кадри, коли в Харкові узбек готував плов і годував усіх, хто лишився без житла. На превеликий жаль, у будинок, де жив той чоловік, прилетіла російська ракета, і він загинув…
Паралельно з культурно-гуманітарними розвиваються економічні відносини наших країн — навіть війна їх не зупинила, хоч дещо й загальмувала: якщо раніше загальний товарообіг сягав 747 мільйонів доларів, то цей рік ми закінчили з показником трохи більше ніж 300 мільйонів. Українські підприємці везуть сюди свої товари, на які, до речі, є постійний великий попит. І це дуже добре, бо чим більше в Узбекистані українських товарів, тим більше тут України.
— Ви згадали про узбецьких студентів, що вчилися в Україні. Можливо, хтось із нашої молоді зараз навчається в Узбекистані?
— Такі приклади є. Університет «Шовковий шлях» запропонував двомісячну програму для наших магістрів, тож одна молода пані вже вчиться в цьому виші і ще одна має приїхати. Є також проєкт щодо відкриття філій українських навчальних закладів у Ташкенті чи Самарканді. Зараз ми активно обговорюємо його з ректоркою Харківського університету імені Каразіна Тетяною Кагановською. Крім того, ведуться переговори між київським Національним економічним університетом імені Вадима Гетьмана та Самаркандським і Бухарським університетами.
Нагадаю також, що Львівська політехніка ще 2020 року уклала угоду із Самаркандським політехнічним інститутом, якою передбачено декілька напрямів співробітництва: освітній, науковий, видавничий тощо. Перспективи обнадійливі. Але хочу додати, що коли я зустрічався з узбецькими студентами, котрі навчалися в Україні, зокрема в Харкові, деякі казали, що хочуть повернутися, говорили: «Моє серце, моя душа там, я відчув повагу до себе, можливість відкрити себе». Це те, що Україна дала багатьом із них.
Про нову співпрацю з українськими митцями
— І, мабуть, останнє запитання — про зустрічі з Оленою Придуваловою, Олексієм Аполлоновим і Матвієм Вайсбергом, які відвідали Узбекистан на ваше запрошення.
— Спілкування з цими художниками подарувало нам із дружиною незабутні враження. Ми багато розмовляли про мистецтво, про колишні й теперішні події, і мимоволі виникала паралель між днем сьогоднішнім і роками Другої світової війни. Тоді до Узбекистану було евакуйовано багато українських митців, які не просто жили тут, а плідно працювали, створивши сотні чудових робіт — пейзажі, побутові сцени, портрети місцевих жителів…
Було дуже цікаво бачити, як через 80 років ті самі архітектурні пам’ятки малюють сучасні художники. Я був надзвичайно щасливий, що зміг запросити їх до Узбекистану, і щиро вдячний тим, хто допоміг реалізувати мою ідею і, як виявилося, мрію цих митців. Адже всі вони були з юності зачаровані архітектурою давніх узбецьких міст, неймовірним керамічним декором споруд, прикладним мистецтвом. І от тепер усе, про що вони знали з книжок, альбомів і кіно, постало перед їхніми очами в усій красі…
Спершу приїхали пані Олена з паном Олексієм. Хоча ми зустрічалися з ними раніше на якихось мистецьких заходах, по-справжньому познайомилися вже в Узбекистані, і я з величезним задоволенням згадую час, що ми провели разом. Олена та Олексій зробили чимало замальовок і повернулися додому з папкою робіт, які, сподіваюся, надихнуть їх на створення великих картин. Олена залишила мені два малюнки із зображенням узбецького базару, Олексій також подарував декілька робіт, що зберігаються зараз у нашій резиденції. Їхні композиції зроблено в різних стилях, але бачення цих художників, їхні ідеї, кольори захоплюють однаково.
Матвія Вайсберга я знав краще: бував у його майстерні, бачив «Стіну» та інші роботи, що справили на мене незабутнє враження. Уже тоді я поцікавився, чи був пан Матвій в Узбекистані, і він сказав, що ні, хоча бажання таке було завжди. А в грудні 2022 року я опинився на його виставці «Караван» у галереї «Дукат». Нібито і назва узбецька, і тема узбецька, але сам караван інший, бо на картинах було море — з ледь помітними суднами морського каравану, що під смертельною загрозою російських ракет вивозили зерно з Одеси. Доволі нетривіальні конотації. Завдяки виставці ми знов повернулися до розмови про Узбекистан. Отак, власне, і відбувся візит пана Матвія… Його розповіді про мистецтво, про людей, з якими він зустрічався, про його родину нас по-справжньому захопили. Фантастична, дуже глибока людина.
Картини, написані Матвієм в Узбекистані, ми показали на виставці у дворі українського посольства. Спершу планували провести її в посольстві Ізраїлю, бо минулий рік був роком Ґолди Меїр. Причому йшлося не тільки про виставку, а про проєкт, що передбачав показ фільму про цю видатну політичну й державну діячку, яка народилася в Києві і до 1906 року жила в будинку на Басейній, 5. Усе це мало відбутися 24 жовтня, але 7 жовтня ХАМАС завдав удару по ізраїльській території: війна, що жевріла десятиріччями, спалахнула з новою силою. Тож ми не змогли реалізувати проєкт у тому форматі, як задумали. Але виставку все одно провели, а на її відкриття запросили послів Ізраїлю, США, інших акредитованих тут дипломатів. Гадаю, що і ці картини, і твори Олени Придувалової та Олексія Аполлонова побачать і мої співвітчизники — на «самаркандський» виставці в Національному музеї «Київська картинна галерея».
Спілкувалася Ганна Шерман