Досвід збереження родинної спадщини у Музеї-садибі родини Антоничів на Львівщині
Авторка — Марина Петрова.
Недільна служба у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у селі Бортятин, що на Львівщині, часто закінчується світським оголошенням. Священнослужителі повідомляють, що після служби буде зустріч із знаменитістю. Люди виходять з церкви і прямують до невеличкої хати, що неподалік.
Це — Музей-садиба родини Антоничів, на запрошення якого у село приїжджають письменники, актори, художники, громадські діячі. І це лише одна із традицій піклування про громаду, яку, мов найцінніший експонат, береже музей.
«Не було б отця Антонича, не було б і Бортятина»
Традиції колективної відповідальності у селі почалися у 20-х роках минулого століття. Тоді у будівлі музею була плебанія (дім і подвір’я священника), і у 1927 — 1947 роках тут жив греко-католицький священник Василь Антонич із родиною: дружиною Ольгою та сином Богданом Ігорем Антоничем — відомим нині українським поетом. Пам’ять про цю непересічну родину і стала початком створення музею.
«Отець Антонич був дуже відданим церкві, на таких, як він, трималося релігійне життя, яке дуже тісно впліталося у людський побут, — розповідає Зоряна Білик, старша наукова співробітниця Львівського музею історії релігії, філією якого є Музей-садиба родини Антоничів, і яка ініціювала його створення. — Кожну людину в селі отець Василь намагався зрозуміти і допомогти їй. Талановитих дітей відсилав у місто вчитися. Дорослим допомагав отримати роботу на залізниці, що поруч. Усе сільське життя скеровував до колективної відповідальності — бідному допомогти, обдарованому дати освіту. При чому робив це у радянські часи, у часи репресій на греко-католицьку церкву та її священників».
«Щоби всі люди були такі, як отець Василь. Він дбав за Бога, за людей, а не за маєтки. 100 гектарів церковного поля роздав бідним в оренду. Бідних ховав, хрестив і вінчав без грошей», — це спогади мешканки Бортятина Ольги Бень, які зберігає музей-садиба.
Із отцем Василем Антоничем бортятинці пов’язують розквіт села і духовне піднесення. «Не було б отця Антонича не було б і Бортятина», — кажуть тут. У 30-ті роки отець Василь збудував тут церкву, створив касу взаємодопомоги, церковний хор, проводив сільські свята і Шевченківські дні. Привозив для селян саджанці яблук і груш, насіння картоплі. У 1936-му збудував школу. Школярів було стільки, що її довелося добудовувати. І все одно усі не вмістилися: у повоєнні 50-ті роки початкову школу перенесли у ту саму плебанію Антоничів, де тепер музей.
«У нас у селі з покоління у покоління передавалося те, що тут жив відомий священник і його син, відомий поет, — розповідає Ольга Дядинчук, завідувачка Музею-садиби родини Антоничів. — Коли люди бачили школу, казали: “Побудована отцем Антоничем”. Показували на крамницю і теж додавали: “А от крамниця, побудована отцем Василем Антоничем”. Люди з великою шаною ставилися до цієї родини».
Коли родина Антоничів оселилась у Бортятині, єдиний їхній син Богдан Ігор Антонич вступив на філософський факультет Львівського університету. «Уся молодь у селі чекала приїзду молодого Антонича», — згадувала Ольга Бень, яка добре знала родину. Молодий Антонич любив слухати співи селян, писав поезії — філософські, піднесені, закохані у життя.
Творче життя Богдана Ігоря Антонича тривало недовго, шість чи сім років. Проте він залишився в історії як самобутній модерний український поет. Помер у 1937-му році у Львові, у дуже молодому віці, не доживши 28-ми років. На похорон єдиної дитини священника приїхало чимало бортятинців, адже родину дуже поважали. А у 1947 році, коли помер сам отець Василь, їмость (дружину священника) взяла до себе доглядати родина Бенів. Після її смерті у 1953-му бортятинці доглядали могили і отця Василя, і його дружини Ольги. Навіть за радянських часів кликали підпільних греко-католицьких священників, щоб відправити службу Божу на могилах Антоничів.
«Коли ми, музейники, приїздили зі Львова до Бортятина, нас завжди вражало, як віддано люди доглядали могили Антоничів — згадує Зоряна Білик. — І я подумала — це має продовжуватися, це треба підтримати».
Тоді народилася ідея створити музей родини Антоничів. Це був виклик. Бо матеріальна спадщина — речі родини, які зазвичай становлять основу музейної експозиції, були знищені репресіями і часом. Сама плебанія була в аварійному стані. Надворі були 2000-ні.
«А до чого тут музей релігії?»
Поштовхом до створення музею стало 100-річчя від дня народження Богдана Ігоря Антонича. На той момент його творчу спадщину популяризували дуже відомі люди — Роман Лубківський (письменник і дипломат), Ірина та Ігор Калинці (подружжя письменників, поетів політв’язнів, які ще за радянських часів почали збирати матеріал про поета). До речі, Ігор Калинець — автор книги «Знане і незнане про Антонича» (2010 року), яку називають найавторитетнішим джерелом біографії поета.
У 2009 році, під час відкриття прикордонного пункту «Шегині» за участі Президента України Віктора Ющенка, питання збереження садиби підняв голова Мостиської райради Антон Вербаускас. І справа зрушилась. Президент Ющенко підписав Указ про відзначення ювілею, дав музею зелене світло.
«Далі була нарада працівників культури області, де районні чиновники заявили, що хотіли би зробити музей у селі, але не мають фахівців, — згадує Зоряна Білик. — Я зірвалася з місця і заявила, що ми готові зробити цей музей. На усіх обличчях одразу питання: “А до чого тут музей історії релігії?” (у 2009 році Зоряна Білик очолювала Львівський музей історії релігії). Я розповіла, що отець Антонич був священником, який не прийняв рішення Львівського псевдо-собору з ліквідації греко-католицької церкви у 1946-му і не піддався на умовляння перейти у московську церкву. Тож це — наша історія. Усі погодилися.»
Тоді влада взяла на себе ремонт плебанії, а Львівський музей історії релігії взявся за наповнення експозиції. На той час музей вже мав досвід створення філій у Сокалі та Червонограді (нині — Шептицькому). Проте, коли окрилений колектив приступив до розбудови нової філії, з’явилися певні перестороги від науковців і літераторів. Зокрема, з боку академіка Миколи Ільницького (письменника, перекладача, історика літератури) .
«Я одразу ж пішла до нього, — розповідає Зоряна Білик. — Пан Микола прийняв мене. Мав резонне запитання: чому збереженням спадщини поета займатимуться фахівці з музею релігії? Мені вдалося переконати його, що йдеться про родину, непересічну родину, і збереження її цінностей, на яких і ріс і формувався поет Богдан Ігор Антонич, цінностей гнаної тоді греко-католицької церкви, які дорогі людям.
Ми порозумілись. Відтоді мали велику підтримку від пана Миколи Ільницького. А тепер його онук Данило Ільницький — дослідник творчості Богдана Ігоря Антонича, автор книги «Антонич від А до Я» (2017) — частий гість нашого музею.»
«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…»
Музей відкрили до 100-річчя від дня народження Богдана Ігоря Антонича, 25 жовтня 2009 року. Експозицію наповнили листи поета, збірки його поезій, родинні речі, які вдалося зібрати.
«У перші роки, коли відкрили музей, люди зносили все, що збереглося від родини, — розповідає Ольга Дядинчук. — Чимало особистих речей передала родина Бенів, яка доглядала Ольгу Антонич після смерті отця Василя. Поділилися з нами своїми дослідженнями Ірина та Ігор Калинці, а також — радіоведучий Олекса Шалайський, який записав спогади мешканки Бортятина Ганни Войціцької, з якою дружив Антонич».
У 2019-му році музейний колектив з директором Орестом Мальцем та художник і дизайнер Орест Скоп створили мистецьку композицію для музею. Відтоді у центральній кімнаті відвідувачів зустрічає модерна скульптура Богдана Ігоря Антонича: поет зображений під куполом дзеркала, що символізує нічне зоряне небо (скульптор Роман Кикта).
Кожна з п’яти кімнат музею розповідає свою історію, і, відповідно, має свою стилістику. У другій кімнаті — історія родини. Атмосферу створюють особисті речі: сімейні альбоми, хрест, яким отець Василь благословляв парафіян, старовинні меблі, дивом вцілілі стіл та дзеркало родини.
У кімнаті «Антонич і Львів» привертають увагу яскраві віконні рами — вони із квартири, яку Богдан Ігор Антонич винаймав у Львові, й крізь які любив дивитися на собор святого Юра. Тепер рами різнокольорові, немов радісні й метафоричні поезії Антонича, і стали експозиційними площами. Поетичні збірки, портрети, рукописи — усе передає мистецький вир Львова 1920-30-х років, де жив і творив поет.
Наступна зала заворожує великим настінним панно Ореста Скопа «Сини України». Ця робота натхненна віршем «Вишні», у якому Антонич ніби переговорюється з поезією Шевченка («Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко…»).
Біля панно виступають шановані гості, юні бортятинці читають поезії, фотографуються відвідувачі музею. У цій залі бере початок історія великого соціального життя музею, коли він від збереження матеріальної спадщини родини Антоничів перейшов на рівень збереження її традицій.
«Збереження матеріальної і нематеріальної спадщини тісно пов’язані, — каже Ольга Дядинчук. — Що б ми не казали, а діяльність родини Антоничів була широкою. Отець Василь був і господарем, і економістом, він був багатогранною людиною. Тому і ми спрямовуємо свою роботу так, щоб зберегти не лише його матеріальний спадок, а головне — його традицію. Продовжуємо його добрі справи».
«Корови моляться до сонця…»
Кілька років тому Музей-садиба родини Антоничів започаткував майстер-клас «Кольоровий вірш Антонича». Відвідувачі створювали малюнки за поезіями Антонича. Майстер-клас був настільки популярний, що 2019-го музей видав альбом, де проти кожного вірша Антонича читач міг намалювати його образ, те, яким він його відчуває.
«Кілька років поспіль ми також проводили літні мистецькі школи, — розповідає Ольга Дядинчук, — запрошували відомих художників і вони вчили наших дітей малювати. Тепер Ярина Назар, яка навчалася на тих майстер-класах, вже обрала фах, пов’язаний з живописом. У 2023-му була її перша персональна виставка “У вирі натхнення”.
І це не єдина художниця у Бортятині: Софія Помірко, Іван Яночко — вони теж навчалися на майстер-класах з живопису, а тепер проводять їх самі для менших дітей. Марта Хоміць-Гичко після майстер-класів пішла вчитися на журналіста і свою дипломну роботу присвятила нашому музею».
За 15 років музей виплекав покоління своїх митців. А ще — створив свою нову колекцію.
Почалося усе з розмови про пленери. «Ми говорили про пленери із художнице Ларисою Дем’янишин і мені припала до душі ця ідея, — згадує Зоряна Білик. — Облрада підтримала проєкт пленерів “Стежками Антонича”, і ми кілька років поспіль організовували приїзд у село художників з усієї України. Забезпечували їх житлом і фарбами. А вони створювали картини для нашого музею».
За кілька років пленерів в музеї-садибі зібралася ціла колекція мистецьких творів. Роман Яців — художник, мистецтвознавець, доктор історичних наук — назвав пленери дуже вдалою формою музейного менеджменту:
«Учасники пленерів мають змогу наснажитися атмосферою цього культового для українців місця, мешканці Бортятина можуть зблизитися з духом професійної мистецької творчості, а музейні працівники — набути нові експонати для майбутніх виставок, для популяризації музею-садиби серед потенційних відвідувачів».
Колекція багатожанрова: є картини, присвячені краєвидам села, тим самим, які надихали юного поета Антонича, а є — навіяні образами його поезій. Як-от «Корови моляться до сонця…» художниці Лариси Дем’янишин.
«Антонич залишив після себе велику, сповнену інтриг, загадку Любові та вічної молодості, і тому кожен, хто був у складі пленеристів чи ще стане ним, неодмінно опиниться у силовому полі цієї загадки», — каже Роман Яців.
Востаннє музей показував свою колекцію на початку великої війни — у 2022-му. У Бортятин приїхали люди зі східних і центральних регіонів України і їх запросили на виставку, аби морально підтримати.
Тепер зустрічі у музеї-садибі проходять без картин, але неодмінно проходять. Бортятинці приходять у музей після недільної служби у церкві, іноді — й серед тижня, щоб ніхто не замикався на своїх тривогах і бідах на самоті, щоб послухати мудре слово інших.
«Ми шукаємо людей, які би нас мотивували до доброго, які би своїм прикладом додавали сили, — розповідає Зоряна Білик, авторка проєкту “Музейні зустрічі в часі війни”. — Цьому нас вчить й історія родини Антоничів, які любили Бога й творили добрі справи на землі».