Інтерв’ю із Засновником та Генеральним продюсером джазового фестивалю «Єдність» («Unity»)
Сергій Грабар народився в Києві. Закінчив українське відділення філологічного факультету Київського педагогічного інституту. Деякий час викладав у школі. Працював у видавництві «Наукова думка», пізніше — упродовж 15 років — працював у Києво-Печерській лаврі, завідувач екскурсійного бюро. 1992 року перейшов на роботу до Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв. З лютого 2004 р. — заступник генерального директора Державного підприємства «Національна туристична організація». З 2005 р. — виконавчий директор Української будівельної асоціації, з 2011 року — виконавчий директор Конфедерації Будівельників України, з 2014 року — директор з комунікаційних зв’язків КБУ. Член Видавничої ради видавництва «Ярославів Вал». Член редакційної колегії часопису «Київ». Автор статей і публіцистичних матеріалів з питань історії, культури, релігії, літератури та живопису. У 2011 входить до складу журі літературного конкурсу «Юне слово». З лютого 2011 року член Національної спілки письменників України, був членом Ради і Президії НСПУ.
Пане Сергію, протягом життя, окрім письменництва Ви займались абсолютно різною діяльністю, від Української асоціації будівельників до заснування Міжнародного джазового фестивалю «Єдність». Що для Вас є основним зараз?
По-перше, я на пенсії. Я той пенсіонер, якій має свій джазовий фестиваль – «Єдність», вже 19-й. Це – один із моментів занять. А фахово – я філолог, вчитель української мови та літератури, закінчив педінститут, і для мене філологія, література є чи не головним. Загалом, з якогось моменту життя я позиціоную себе як письменник, і маю на це право, вважаю, – мої твори, наприклад, перекладені 15 мовами, окремі книжки видані в 6 країнах, і продовжують виходити в різних антологіяї. А пишу українською, із цим строго.
От щодо Асоціації будівельників – я вмію створювати, робити спільноти. Дуже добре вмію. Я там пропрацював 10 років як виконавчий директор, але я не будівельник, якихось статків особливо не нажив. Я мислю інакше, ніж вони, і вже не змінюся. Це як у палінні. От наприклад, я курю сигару. Є цигарки, а є сигари – для мене особлива, ритуальна річ. А цигарки – я не курю. Як цього року на афіші, де я сиджу з сигарою – це предмет роздумів, певного спілкування, предмет такого споглядання за життям. А життя я люблю, жити мені подобається. Воно не легке, і завжди було не легке, я не знаю, коли воно більш легке було, зараз, чи при Радянській владі. От зараз ми можемо сидіти, вільно розмовляти, п’ємо каву, я палю сигару, а при радянській владі ми б цього не робили. Крім сигар нічого не було, але я їх ще не курив (усміхається). У кожній епосі є свої плюси, але я не тужу за Радянським союзом, не дай Бог. Його люблять або ті, хто в ньому не жив, або ті, що належали до певних верств. Все в дефіциті, все дістаємо – а зараз треба «дістати» тільки гроші.
І хоча вислів «не в грошах щастя, а в їхній кількості» досить цинічний, бо далеко не все можна через багатство, та гроші створюють можливості.
Поняття багатства взагалі досить відносне. Багатим не вистачає духовного. Якось, пам’ятаю, у славному місті Франкфурті розмовляв зі своїм добрим знайомим – в матеріальному плані дійсно заможною людиною, що займався сантехнікою, і от він мені каже: «Ти щаслива людина» – «Я? Я-бідна людина» – «Після тебе щось залишається. А я купив дешевше – продав дорожче, купив дешевше – продав дорожче. І так все життя». От і меценати – в них щось «клацає», і вони починають допомагати, і отримують від цього задоволення. Це як дарувати подарунок – задоволення отримує і та, і інша сторона. Вони розуміють, що частина твоїх зусиль, хоч і у формі грошей, іде на щось хороше.
Наприклад, цього року один із спонсорів фестивалю– «Київське Сухе Варення» (Світлана та Ярослав Семенці) – і великий друг, представлений на фестивалі, і суто київський бренд. Чудовий сувенір. Вони на фестивалі вже 5 років. Ви помітили дизайн? – художник (Олександр Маслюков) спеціально розробляв ескізи для фестивалю. Він підійшов до мене після фестивалю і пропонує ідеї вже до наступний фестиваль, на наступний рік. Загалом, багато було пропозицій, треба ще сісти і обдумати, що фестиваль приніс. Він мені додає життєвого натхнення, зараз драйвом це називають.
Ви займаєтесь фестивалем чимало часу, от вже 20 років. Що змінилось для Вас протягом цього часу, якщо порівняти перший і от вже 19-й сезон?
Порівняно з першим – став більш професійним, в організаційному плані менш суєтним, більш спокійним. От наприклад цього разу – до мене підходять, кажуть: «Ти знаєш, що ми не вкладаємось в регламент?!» – «Знаю» – «І що нам робити?» – «Нічого. Нічого не робити. Продовжуємо не вкладатися». Ми ж не можемо вже нічого змінити, не можемо зігнати музикантів зі сцени, на яку вони так чекали. Вони і так мали обмежений час – 40 хвилин. От вже якщо вони виходили би за рамки часу ми їм якось підказуємо, але цього фестивалю ми нічого не казали – всі були дуже професійні. Можливо, окрім дітей, але у них дуже професійний керівник – і діти його слухаються, і батьки сидять тихо, справжній Карабас-Барабас (усміхається).
Так, на початку особливо було з чверть зали батьків, вони так підтримували, справдній фан-клуб, та і дітям гарний досвід.
Так, для дітей чудовий досвід. Я пам’ятаю, в 2-му класі, в приміщенні там де Дипломатична Академія біля Михайлівського собору, була 6-та школа, українська, до речі, ми вчили українську мову лише з другого класу, а викладання йшло російською. Поруч був районний Будинок піонерів, – так ось там я вперше вийшов на сцену, ведмедика якогось грав. Потім 10 років займався танцями. Якраз коли я був у 9-му класі дозволили бальні танці, бо вони були заборонені в радянські часи, ми ще їздили на якісь конкурси, місця отримували.
Ваш спектр діяльності все розширюється і розширюється.
Так, я «гурман життя». Як і мій друг – Володимир Єшкілєв, він вже поїхав з фестивалю додому, до Франківська. Ми, коли він приїжджає, можемо говорити цілодобово, годинами, і не втомлюємося, і теми не закінчуються. Життя насправді цікаве.
Знаєте, у світі є чимало підказок. От наприклад ми зараз поруч із Софією Київською, а там же окрім історії, скільки всередині символіки, якихось незрозумілих знаків, підказок життєвих. Так дуже багато закодовано. От Софія – історична пам’ятка, і все чудово, але окрім історії це глибоко сакральна річ. Сакральність взагалі і є частиною історичного світу, але в той же час там є велика таємниця.
Дійсно, коли до неї заходиш – відчуття, ніби це місце поза часом.
А вона і є поза часом.
Особливо коли маєш можливість доторкнутися до якихось елементів споруди, просто не віриться, що цій споруді близько тисячі, тільки вдуматися, тисячі років, і скільки людей тут проходило, зупинялось. І ми «промайнемо», а Софія лишиться.
Так, у тому-то і є сенс. От бачите, я цього року закінчив, і, маю надію, на початку наступного місяця побачити світ у видавництві «Фоліо» мій історичний роман –- «Святополк ІІ Ізяславович». Це про Київ кінця ХІ – початку ХІІ ст., і там Софія, як ключове місце відіграє важливу роль. До речі, ось ця площа (Софійська) – вона ж була Вічевою. І правильно зрозуміли, нарешті, коли віднедавна вирішили проводити свята саме тут, це правильніше, це центральна площа міста Києва. Святополк – це той князь, що збудував Михайлівський Золотоверхий та за часів якого привезли мощі Святої Варвари Великомучениці, що зараз у Володимирськом соборі. Другою лінією йде Києво-Печерська Лавра, часів її підйому – це діяльність таких людей, як художник Олімпій, лікар Агапіт, Нестор Літописець. Я працював там 15 років, і ми та ще декілька людей якраз святі мощі перевдягали і поміщали до трун. Можна сказати, що я «сподобився». Я згодом вже зрозумів, яке, благословення зійшло на мене.
Я, загалом, все ж більше письменник, але паралельно ми створили Всеукраїнську асоціацію джазу. На жаль, у джазових речах нам дуже нашкодив коронавірус, але ми з ним боремося. Сьогодні якраз я отримав вже другу дозу вакцини, сподіваюся згодом будуть пускати до інших країн.
Для багатьох коронавірус був моментом певного прозріння та переосмисленням. Ніхто нічого не міг гарантувати, і чимало людей серйозно задумались, як вони живуть, з ким вони живуть та що у цьому житті роблять. Після загального локдауну, що дав можливість зупинитись і проаналізувати, у багатьох щось змінилось у сприйнятті цього світу, якщо дещо глобально висловитись. Як для Вас проходив цей ковід, чи щось переосмислилось, можливо?
Так. Я дуже важко переніс. Два дні були на грані, «або туди, або сюди», і це був час зупинитися і задуматися. Я відчув потребу родинності, і я дуже щасливий, що всі мої були на фестивалі: діти, онуки. Онук досидів до кінця, а це дійсно довго, онучка теж була, але до кінця не досиділа, їй всього два роки.
Щодо родинності, то колись я був на Сицилії, і там оця «патріархальність», вона в основі родинних зв’язків. На Сицилії обід – то святе. Ти можеш снідати де завгодно, вечеряти теж будь-де, але на обід з’їжджаються всі – діти, подружжя, племінники, онуки, і почесні гості.
Я, до речі, якось привозив музиканта із Сицилії, і, взагалі, хотів би впровадити джазовий туризм. Там на Сицилії проходить також чимало джазових фестивалів, а якщо уявити це у поєднанні із мальовничою природою…Як не поїхати?
У мене там приятелі є. Джаз дає можливість дружити з людьми по всьому світу. Музика – мова інтернаціональна, а джаз – це особливий спосіб спілкування, спосіб розуміння, це – хороший відпочинок. Музика весь час звучить. Асоціація (Всеукраїнська асоціація джазу – організація, очолювана С.Грабарем) має коригувати взаємодію між музикантами, різними фестивалями. Я зараз вже на серпень отримав запрошення на три фестивалі, так що допустять вакцину – і поїду.
Зараз є досить велика кількість джазових фестивалів по всій Україні, та й по світу, і їхня кількість все зростає, тобто потреба людей у джазових фестивалях є, і вона збільшується. Як Ви думаєте, чому? І чому саме джаз?
Ця музика – вільна, імпровізаційна, і, зрештою, люди приходять до висновку, що слухати великий магнітофон у великому залі, і дивитись на співачку або співака, яка вчасно відкриває рота – це брати участь у загальному обмані.
На фестивалі цьогоріч були Шпудейко, Полянський – справжні корифеї джазу, люди, які все життя віддали джазу, коли ви ще їх почуєте і побачите наживо. Це перше.
По-друге, джаз – музика дуже демократична і музиканти тут теж, як правило, демократичні. От, наприклад, на репетиціях перед виступом виконавці можуть зустрітись в одній гримерці, а потім цілком вільно спілкуватись зі своїми кумирами дитинства, як це було із В.Лабутісом, на музиці якого вчилися у дитинстві. Музика дає можливості різним людям, абсолютно відмінним за віком, статтю, соціальною приналежністю, вподобаннями – і це видно по аудиторії фестивалю – знайти щось своє. «Давати різні напрямки» – це моє кредо. Фестиваль був завжди різноплановим. Такий собі зріз напрямків, стилів у Києві, і люди цю музику приймають через себе.
Чому от, загалом, джазові концерти, фестивалі стають все більше популярними – бо вони пробуджують відчуття.
Через Ковід чимало заходів, у тому числі і музичних, проводяться із використанням дистанційних технологій, як то трансляції чи записи. Чому на Єдності виключно жива музика?
Я не прибічник дистанційної музики, бо не бачу в цьому особливого змісту. Це інше. Як ковбаса вприглядку – подивився на музикантів: «Ооо, як класно!» і все. Якщо суто інформативна мета, конференція, наприклад, тоді можливо, але не музика. Я не у захваті від віртуальної екскурсії Лувром, я більше «балдєю» від альбому Лувру. І ніщо не замінить мені спогадів про те, як я проходив залами Лувру.
Та і живе спілкування ніщо не замінить. Я не живу в телефоні. Він у мене лише «для поговорити». Інколи питають, мовляв, чого не відповідаєш, я ж тобі писав у Telegram чи Viber. Я розумію, це сучасні методи спілкування, але … От Фейсбук дає можливість пам’ятати про Дні народження, спасибі йому.
Все має бути вживу. Те, що створене для живого спілкування має бути вживу. Музиканти ж не грають однаково. Вони імпровізують, імпровізація – це здорово, життєва імпровізація – це здорово, я все життя імпровізую, тому мені і легше. А щоб імпровізувати – треба вчитися, коли я кажу: «книжки читати», то маю на увазі загальну освіченість: слухати музику, дивитися картини, бувати на виставках, ходити до музеїв, читати книжки. Зараз люди менше ходять до музеїв, а це корисно.
Ви згадали «читати книжки» в аспекті саморозвитку, тож, з огляду на відому дискусію, спитаю, щодо сенсу, доцільності читання художньої літератури порівняно із науково-популярною, науковою, спеціалізованою тощо. Яка Ваша думка?
Ви, коли читаєте – ви малюєте свій світ. (Якщо ви його не малюєте – звичайно, вам читати не треба.) Світ, який з друкованих літер перетворюється в зорові образи. Ви бачите картинку, перед вами йде кіно, яке Ви створюєте самостійно. Коли ви читаєте, переживаєте описані події – ви не тільки розвиваєтесь, ви кращаєте. Чому після хорошого концерту, як і після хорошої книжки, яку ви читали із великим захопленням і не хотіли, аби вона завершувалсь, відчуття, ніби Ви зробити щось хороше,– Ви очистилися.
Наукова література – вона допоміжна, вона додає вам знань у певній галузі. Ви розширюєте свій світогляд, більш вільно розмовляєте, оперуєте фактами, маєте можливість легко, на рівні спілкуватись із будь-якою аудиторією, без оцих рамок «станьте в рядочок, подивіться сюди отак», як у фотографів ще буває. Ловіть момент – тоді ви професійні. Інакше – немає художності. Ви лишаєтесь фотографом, але не стаєте фотохудожником, момент творчості зникає.
От протягом фестивалю паралельно йшла виставка фото та художніх робіт однієї із учасниць, яка, буквально, виросла на фестивалі – співачки Марії Видренко. Якось вона сама визначила, що її художні, життєві смаки багато в чому сформував саме фестиваль.
Для багатьох молодих, талановитих, але ще маловідомих широкому загалу музикантів «Єдність» стає певним «трампліном». Як Ви обираєте музикантів?
Я обираю тих музикантів, які мені подобаються, у цьому питанні я монополіст. Але дослухаюсь до порад своїх друзів, які радять мені виконавців, спираючись на свій професійний смак: Володимир Соляник, Леонід Гольдштейн, Петро Полтарєв, наприклад, вони підказують – і я ніколи не відмовляюсь від їхніх порад. Вони професійні.
Якщо говорити сучасною мовою, то джаз для мене був як хобі, а потім став частиною життя. Зараз у мене є дві позиції в діяльності – це література і джаз.
А з іншого боку, подивіться, я – пенсіонер, який має свій джазовий фестиваль в Києві. Класс? Звучить! (сміється) «Найстабільніший джазовий фестиваль Києва», пенсіонер просто організовує. І сьогоднішній фестиваль, зроблений фактично з нічого.
А як Ви зрозуміли, що Києву бракує такого фестивалю, його немає, а треба зробити – і вирішили самі його створити?
А музиканти самі ходили і постійно торочили, що їм треба фестиваль. Я тоді працював з дипломатами, 12 років пропрацював, і була хороша можливість виходу на Посольства іноземних держав – тож я її використав, і Посольства підключилися.
По-друге, повертаючись до тези, що джаз є музикою демократичною, мовою загального спілкування. І нічого не треба доказувати, просто прийди і послухай, поспілкуйся.
Зрештою, знайшлася людина, яка любить організовувати – тією людиною виявився я.
Які зараз існують складнощі з організацією подібних заходів, адже багато чого лишається поза увагою, тим більше в такий час – ковід, криза. В суботу ми бачили фестиваль з прекрасними музикантами в хорошому місці, а от що лишилось «за кадром»?
В першу чергу, це фінанси. Я вже знав, які будуть кінцеві витрати, коли тільки назвали ціну за аренду, але, як ми побачили, вони були виправдані – «Bel Etage»-хороше місце.
Потім, музиканти – їх треба зустріти, поселити, нагодувати. Один із наших спонсорів – Sky Loft Hotel – пішов назустріч і зняв з нас частину витрат; як і паб «Мокрі Вуса», які дуже допомагали, знімаючи питання гостинності чудовою їжею.
Це все дуже важливо, наприклад, ми питаємо: «Як вам готель?» – нам у відповід «Ууу, просто супер!», – а це теж певний настрій, і наше обличчя. І обличчя не тільки моє – це обличчя держави.
Є чимало організаційних моментів, дрібниць, які мають бути якісними. Потрібен транспорт, хтось повинен друкувати афіші, буклети, іншу продукцію, оформлювати тощо, і все має бути якісним.
Це – люди, однодумці, які згодились допомогти, часто абсолютно безкорисливо. Хороші люди поруч – це дуже важливо. І під час фестивалю для чітко злагодженої роботи має бути 2-3 людини, які точно знають, що і як робити; дуже часто це моя родина.
Загалом, головне, щоб учасникам було комфортно. Окрім того, що ми платимо гонорари, їм має хотітися ще раз сюди приїхати.
Я вважаю, такий захід потребує державної підтримки, бо це обличчя міста. Я позиціоную його як Київський фестиваль в першу чергу, і маю надію, що колись мер відкриватиме наш фестиваль. Наприклад, його варто внести до плану туристичних заходів, щоб вони цілеспрямовано їхали саме на ці дати – провести вечір на концерті куди цікавіше, ніж просто у кав’ярні чи ресторані. Адже це якісна музика. Якісна українська музика!
Що Ви вкладали в фестиваль «Єдність» на етапі, коли він був ще ідеєю, а потім втілювали в життя? Адже Україні існує чимало джазових фестивалів, але от що вирізняє «Єдність» поміж них?
Душевність. Він дуже душевний, це відношення до глядача. Глядач відчуває, що все це саме для нього, ця музика для нього, і це почуття на «Єдності» є завжди. Така атмосфера залежить від мене, як і якість всього, що звучить, а також від ведучого який, до речі, цього року був дуже професійний. Він (Олександр Рудько) сам музикант, ведучий у філармонії, добре відчуває і розуміє, про що говорить, і для музичного фестивалю це важливо.
Багато чого на сцені і навколо є природнім, музика і всі події навколо неї, включно із якимись технічними моментами, відбуваються буквально у вас на очах, і глядач відчуває себе причетним, частиною оцього «творіння», а не просто стороннім слухачем.
Наступного року відбудеться 20-й ювілейний сезон фестивалю. 20 років – це солідний вік, ціле покоління. На що нам очікувати? Які вже є плани, але щоб не розкривати всієї інтриги.
Фестиваль планується дводенний, бо тільки тоді він набуває ознак, рис саме фестивальності, із третім днем Джазочитань. Думаю, це буде п’ятниця і субота, щоб неділя була для відпочинку. Сподіваємось, нам нічого не завадить, хоча головна причина це Коронавірус і тут ми безсилі, на жаль.
От мені Дмитро Чистяк ставив питання, чи запрошувати на джазочитання іноземних авторів, я думаю це було б дуже цікаво і ми будемо це робити. Він взагалі – один з наших видатних письменників, поетів, дослідників літератури. Д.Чистяк на сьогодні це один із найкращих спеціалістів з французської, більше зосереджений саме на бельгійський літературі, і сам пише вірші.
Джазочитання – це читання окремих літературних уривків, поезій, короткої новели під музику. Найчастіше з музикантів у цьому бере участь Володимир Соляник – він дуже чітко відчуває слово. Ми з ним як робимо – я йому ставлю текст і читаю, а він музицирує, дивлячись на текст.
«Джазочитання» – Ваш авторський термін, як ви вирішили сформулювати його саме так?
Я не знаю, як воно прийшло, я просто побачив, що те, що ми робимо треба якось назвати, бо все має мати своє ім’я. І тим, хто знайшов це ім’я був я. Так воно вийшло, бо люблю і літературу, і музику.
У нас є задумка зробити на фестивалі, можливо окремим концертом, «масонський джаз». Поясню. Багато з джазових музикантів були масонами, і є ідея присвятити їхній творчості якусь «сторінку» наступного року – зробити таку «масонську сторінку». Чимало музикантів були масонами – Моцарт, наприклад, щодо Бетховена не впевнений, а от Гайдн – був. А із джазових музикантів, один із найвідоміших це Дюк Еллінгтон. Думаю, ми зможемо таке зробити і це було б дуже цікаво.
В цілому, важливо, щоб музикант грав не для себе, а для глядача. Я абсолютно задоволений тим, що придумав, що зконструював. Пам’ятаю, щось мені не спалося, і цілу ніч, десь до п’ятої ранку я крутив в голові, хто за ким повинен виступати, щоб воно сприймалося. Литовці – тріо «Лабутіс\Неда\Баніс» всіх вразили, правда? А поставити кілька таких номерів подряд – це буде важко. Або як брати Радзецькі під кінець так підібрали програму і всіх зарядили енергією, хоча, здавалось, пройшо п’ять годин музики, а це важко як мінімум фізично.
От у цьому і є кредо «Єдності» – щоби були різні стилі. Я завжди про це говорю, інші фестивалі – це інші фестивалі, вони можуть робити абсолютно що завгодно, хоч цілий день відвести лише на тріо, а на «Єдності» все інакше: і великий колектив повинен виступити, і діти мають себе показати, і джаз-рок, і навіть танці. Це моє бачення різностильового джазу.
Бонусне питання – Ваш топ треків, можна і виконавців, яких вважаєте обов’язковими до прослуховування?
Я вам скажу мої улюблені.
От найбільше мені подобається “Summertime”. В книзі «Джаз для тебе» є новела, присвячена В.Солянику – «Піаніст», яка закінчується тим, що він грає “Summertime”.
Інша, в книзі теж є – “Take Five”. Її свого часу грав Дейв Брубек, автором є Пол Десмонт, і ця річ, я вважаю, є обов’язковою до прослуховування.
Також це «Караван», і в книзі («Джаз для тебе») вона і про неї написано.
Ці три- абсолютно чітко.
Ще є такий музикант – Аркадій Шилклопер. Він грає на альпійському розі, на валторні. От не так давно у нього був концерт з двома оркестрами та альпійським рогом. Вважаю, що обов’язково треба послухати щось цього музиканта.
З наших музикантів – Володимира Соляника треба слухати, треба слухати Енвеіра Ізмайлова. Це наш український музикант, який живе під Сімферополем, але не виступає на фестивалях в Криму. На Unity («Єдність») буває досить часто. Він вносить особливий татарський колорит в свої твори, до того ж у нього абсолютно колосальна техніка гри на гітарі, яку він сам придумав, вивів.
Треба послухати Володимира Тарасова – це ударник. Він декілька разів виступав у мене на Єдності, і це музикант світового рівня. Якось виступав оркестр під його керівництвом з п’ятьма солістами і, до речі, В.Лабутіс був одним зних. Просто унікальна людина, яка може зал тримати на одних барабанах хвилин 40, відділення, а то і два відділення тримає спокійно. Це теж певна філософія. До речі, в книзі «Джаз для тебе» є присвячена йому новела «Барабанщик». На жаль, цього року він не зміг приїхати.
У нас є хороша співачка Юлія Рома, в якої є цикл на слова Т. Шевченка. Є багато етно-джазових музикантів.
Я вважаю, що майбутнє українського джазу якрах у цьому змішанні різних жанрів під джазовою «оболонкою». Бо ми можемо співати англійською мовою, ми можемо співати американські хіти, але не зможеио співати їх так, як їх співають американці. Бо ми інакші. У самобутності більше можливостей.
Литовці зуміли це знайти, вони свою школу зробили. Це тріо, що було на фестивалі, показало наскільки широкі їхні можливості. Не дарма литовська школа вважається в Європі однієї із найсильніших – вони її самі створили. І В.Лабутіс якраз один із тих, хто оцю литовську школу творив і «творить» дотепер. У нього велика кількість учнів, які роз’їхались по всьому світі і вчасться у світових мистецьких закладах. Оце вже майбутнє.
І на останок, можливо я не спитала, про що Вам хотілось би сказати, чи маєте думку, яку донести до аудиторії?
Так. Я хотів би, щоб люди приходили на джазові концерти, на джазові фестивалі, щоб вони були активними учасниками цього дійства. Бо тільки почувши і побачивши – ти пізнаєш. Як в тому анекдоті не вийде: «Мені учора сусід наспівав Баха – така єрунда», отож треба, щоб сусід не наспівував їм, що було на фестивалі, а вони самі створювали своє враження. Я вважаю, що це потрібно. Лежачи на диванчику біля телевізора, розумним не станеш. Є поняття відчуття, а відчуття треба пробуджувати. І пробудити їх пожна тільки за рахунок власного спілкування з музикою, з літературою, з живописом. Це все повинно бути, а на фестивалі, як правило, всі ці компоненти присутні.
Спілкувалась Ганна Горобинська, студентка композиторського факультету НМАУ ім.П.І.Чайковського