Юрій Прохасько – аналітик, консультант проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» – про засади творення, психоаналіз та вплив мистецтва на психіку людини.
Якщо говорити про механізми створення мистецтва і сприйняття мистецтва з точки зору психіки людини, чи відрізняються ці два аспекти?
Це справді дві різні перспективи. В цьому питанні міститься ще кілька: наскільки це радикально різні аспекти, чи вони пов’язані, і як? Наприклад, в тому, що ми називаємо взагалі сферою естетичного. Те, що ми називаємо переживанням естетичного, і творить цю єдність. Однак, мабуть, зручніше продумувати такі речі, якщо розділити ці перспективи, що зрештою і робить естетика, філософія і психоаналіз. Варто принаймні попервах і процедурно розділити перспективи експресивну і рецептивну.
Якщо ж подивитись на психоаналітичну парадигму, на те, що ми називаємо прикладним психоаналізом, як він звертається до питань творчості чи краси, прекрасного, або естетичного переживання та задоволення, питання величного, піднесеного, але також, скажімо, моторошного, несамовитого, то маємо від самого початку розділення перспективи вираження і перспективи сприйняття. Але від самого початку маємо і ще одну дуже важливу лінію: усвідомлення того, що певні психічні констеляції, що знаходять своє вираження в певних сюжетах, мітах, змістах, образах є такими універсальними, структурно засадничими, що постійно прагнуть витворюватися і відтворюватися в тому числі й мистецтві позасвідомо, але й тоді особливо виразно промовляють до несвідомого реципієнтів, даючи їм небуденні переживання, а відповідним творам – значущість чи навіть непроминальність. Що певні психічні констеляції, втілені у творах мистецтва визначають і їхнє місце в ієрархії вартостей, в культурному каноні. Класичним і найвідомішим прикладом тут може бути знаменитий Едипів комплекс, на переконання Фройда основоположний і універсальний для людської душі та її долі. І це власне той вимір, де ці дві перспективи – креативна і рецептивна, виразу і сприйняття – знову сходяться.
Подивімось бодай на самі початки прикладного психоаналізу у Фройда. Вже в найраніших його працях із прикладного психоаналізу – «Поет і фантазування» 1907 року чи розвідці 1908-го року, присвяченій психоаналізу естетичного виміру в новелі Єнсена «Градіва», де йдеться про шаленство і сновидіння. Там ми від самих початків прикладного психоаналізу мистецтва можемо простежити три перспективи: неприхованого несвідомого, як воно себе являє в різних вимірах мистецької продукції; інша – як особа творця позначається на тому, що він творить, тобто – на творі. Йдеться про зв’язок його життя, його біографії з тим, що він робить. Це також можна назвати психограмою творчості. І нарешті третя – перспектива нас: читачів, глядачів, слухачів, тобто те, що значно пізніше двоє німецьких філософів – представників так званої Констанцької школи, Ізер і Яусс, назвуть «рецептивною естетикою».
Ці три перспективи від самого початку містяться в усьому тому, що ми називаємо прикладним психоаналізом. Якби ми рушили далі і подивилися на ті твори Фройда, які стосуються не вербальної творчості, а, скажімо, візуальної: малярство скульптура, архітектура, то ми знову і знову бачимо, що зручніше нам продумувати ці перспективи окремо і відокремлювати їх. Напевно в тому є сенс, але є й сенс, щоб припустити, що всі види, відгалуження і вияви мистецтва мають спільне коріння. Психоаналіз схильний вбачати його в несвідомому.
Митці початку ХХ століття зверталися до «підсвідомого». Наскільки «підсвідоме» важливе в акті творення?
Я менше знаюся власне на підсвідомому, але можу припустити, що для митців початку ХХ століття – «підсвідоме» було дуже важливим уявленням, це ніби як черпати і пити з підземних живлющих джерел. Вони дуже сподівалися, що підсвідоме в акті творення вирішально задіяне, і багато з них дуже умисно хотіли його активізувати, вивільнити, дістати до нього доступ. Дехто мав для того свої техніки і свої процедури. Скажімо, Томас де Квінсі та Бодлер вдавалися до опію, Рембо, Верлен і безліч інших – до алкоголю, хтось до трансу чи гіпнозу, хтось до медитації, дуже багато хто тоді до спіритизму тощо. В кожному разі ті митці, для яких було важливе уявлення про підсвідоме, понад усе прагнули якомога глибше пірнути в нього і почерпнути з нього натхнення. Уявлення полягало в тому, що саме там містяться якісь підставові істини правіку, фундаментальні одкровення про природу світу, і що глибше сягнути в підсвідоме, то дорогоцінні скарби можна видобути. Гадаю, вони уявляли, що масштаб, потуга, значущість митця вимірюється тим, наскільки той має доступ до тих глибинних верств, до того спіднього свідомого або нижнього свідомого, до того, що вони уявляли собі як першооснови: біологічні, космічні, антропологічні.
Сьогодні митці більше мають справу з реальним, матеріальним світом.
В мене інше враження. Творчість так, як вона себе показує в наші дні, вона також має безліч різних вимірів, в тому числі й ті, про які ви говорите. Мені здається, що прикметою сьогоднішнього мистецтва є передусім його неймовірна багатовимірність і симультанність. Одночасно співіснують речі дуже різного роду.
Геній і божевілля – це тотожні речі?
Ні, зовсім не тотожні. Вони часто сусідять дуже близько, часто це буває сплав, і все залежить від міри вмісту кожного елементу в тому сплаві: чи той сплав буде ближчий до геніальності, чи до божевілля. Але буває й так, що вони цілком розмежовані. Є, так би мовити, нормальні генії, і є абсолютно пересічні божевільні.
В який момент творчість душевнохворих стає мистецтвом?
Мені здається, що не існує жодної кореляції, не існує чогось такого, що б не уможливлювало мистецтво душевнохворих. Душевнохворі – це не та категорія, про яку варто взагалі окремо згадувати. Вони так само або наділені мистецьким обдаруванням, або не наділені. Не існує такої взаємозалежності.
Чи є хворі люди, які можуть вилікуватися з допомогою мистецтва без втручання психотерапевта?
Знову-таки, усе залежить від кожного окремого випадку. Можливо, також від характеру і міри розладу. Психотерапевт ніколи не може перешкоджати мистецтву, а може бути і не дуже потрібний. Є люди, які через власну мистецьку діяльність або рецепцію зцілюються, і тоді присутність чи відсутність психотерапевта не є ключовою обставиною, він просто може бути зайвим, хоча вважаю, що він зайвим не буває.
Девід Лінч, наприклад, вважає, що психотерапевт може нашкодити, порушити той інтимний творчий акт, може недобре вплинути на його креативність. Він ціле життя уникав звертатися до психотерапії. Натомість Вірджинія Вулф –велика мисткиня, одна з найбільших авторок ХХ століття, яка творила велике мистецтво, але воно не змогло захистити її від згубних розладів, і вона була змушена накласти на себе руки. До того ж, Вулф, як і все її оточення, так зване Блумсберійське коло, неймовірно шанували, вивчали, пееркладали і поширювали вчення Фройда. Так що тут все дуже складно.
Але знову ж таки приклад Вірджинії Вулф нам дуже добре показує, що вона була по-справжньому божевільна, але чи від того вона стала меншою мисткинею? Ні. Чи вона могла би бути такою великою мисткинею, якби не мала таких важких розладів? Так, цілком. Чи це би знизило правдоподібність її високої обдарованості? Думаю, що знизило б, тому що геній і божевілля справді часто ж дуже близькі. Це складні і тонкі питання.
Я думаю, що психоаналіз вчить нас обережності щодо загальних висловлювань, має прекрасну велику вироблену теорію, навіть багато великих теорій, але разом з тим дуже уважний до окремого випадку. Це казуїстична дисципліна в найповнішому розумінні цього слова.
Психоаналітичні теорії нічого не варті, коли вони провисають в повітрі. Спосіб думання психоаналізу завжди знизу догори, тобто від неповторної людини до узагальненого концепту, а не навпаки. Тому в кожному окремому випадку вартувало б відповідати на це питання окремо.
У нашому проєкті задіяні різні види мистецтва: живопис, графіка, фотографія, саунд-арт, ленд-арт, танок і кераміка. На ваш погляд, які з напрямків мистецтва здібні швидше сприяти зверненню людини примусити до власних першоджерел?
Кожен з напрямків. Це залежить від людини, її вдачі. Для когось найбезпосереднішим доступом є доступ через рух тіла, для когось – через слово, для когось – через візуальний образ, для когось – через звук. Для мене також дуже важливо, що все, вами перелічене – є каналами, чуттєвими модальностями, але також формальними способами для виявів того, що ми називаємо «духом», а дух – це те, що й визначає власне людину, що відрізняє людську тварину з-поміж інших тварин. І тут ми наближаємося до ще одного великого відкриття фройдівського психоаналізу. Усі без винятку вияви людського духу не обов’язково мусять бути пов’язаною з тим, що ви назвали «першоосновами», бо ми не дуже добре знаєм, що таке першооснова. Зате всі вони мають, що так скажу, спільну граматику, яка закорінена в несвідомому, але питомо споріднена з граматикою, логікою і риторикою людської мови. Звідси випливає, що всі без винятку експресії людського духу – у тому числі несвідомі – засадничо улягають в тому, що ми називаємо «розумінням», а де є розуміння, там є і можливості тлумачення. Де розуміння, там і можливості порозуміння. Попри те, що мистецтво і так впливає на психіку людини, воно не просто щось з нами робить, а й ми щось можемо з цим зробити. І те, й інше є для мене таким ключовим моментом.
Ви особисто практикували ці напрямки мистецтва для збагачення вашого психоаналітичного досвіду?
Мої спостереження дуже спорадичні. Моя терапевтична діяльність дуже обмежена психоаналітичним методом – індивідуальним і груповим. Я не маю ані найменшого досвіду в арт-терапії безпосередньо, але я говорю з моїми пацієнтами й з моїми знайомими. Я бачу те, що для одного, наприклад, може бути благом, то іншого може лякати. Наприклад, музика. Те, що для одних є неймовірно відкривчим, для інших є важкодоступним. Я радше б відштовхувався б від кожної людини зокрема, а не від методу як такого. З певністю можу сказати одне: в моїй психоаналітичній практиці я не можу – і не хочу – обійтися без постійного звернення до мистецтва: чи то через образи, чи референції, чи фігури думки, чи конфігурації переживання, чи то через апелювання до спільного естетичного досвіду, який може бути такий влучний, такий цілющий. Де можлива зустріч, співпереживання, називання і розуміння – порозуміння.
Текст: Аліна Шевчук
Фото: Маркіян Прохасько
Опис проєкту:
АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР» за підтримки «Українського культурного фонду».
«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».
Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Миловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.
Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.