У Національному заповіднику “Софія Київська” проходить виставка проектів післявоєнної відбудови Хрещатика. Про матеріали, представлені на виставці, перспективи номінації до списку Світової спадщини ЮНЕСКО та необхідність створення музею архітектури “Антиквару” розповіла генеральний директор Заповідника Неля Куковальська.
– Питання збереження історичного центру Києва, будівельна історія міста – це одна з важливих тем, над якою редакція журналу працює протягом багатьох років. З огляду на це ми не могли не звернути увагу на виставковий проект, присвячений історії післявоєнної реконструкції Хрещатика. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея цього проекту і що, власне, стало ядром цієї експозиції?
Ідея цієї експозиції визрівала давно, адже Заповідник має чудову фондову колекцію архітектурної графіки, пов’язаної зокрема і з темою відбудови Хрещатика. Ось, скажімо, так звані розгортки – креслення, які показують історичну забудову парної і непарної сторін Хрещатика станом на середину 19 століття і на 1941 рік, тобто до руйнування. Або плани реконструкції, виконані відомими радянськими і українськими архітекторами (П. Альошин, О. Власов, В. Гельфрейх, О. Тацій) в рамках конкурсних завдань 1944-45 років. Це дуже цікавий матеріал для ілюстрування містобудівної історії головної вулиці столиці, його треба досліджувати, на ньому мають вчитися молоді архітектори. На жаль, серед науковців Заповідника зараз немає спеціалістів з історії архітектури 20 століття, а штатні обмеження не дозволяють узяти їх на роботу.
Але так сталося, що в наших фондах працював дослідник київської архітектури радянського періоду Семен Широчин. Його пропозиція щодо проведення виставки проектів реконструкції Хрещатика збіглася з нашими планами – зустрілися два кораблі, які пішли в одне плавання. До матеріалів Заповідника додалися матеріали Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки ім. Заболотного (40 аркушів), Меморіального музею Володимира Заболотного (він входить до складу переяславського Національного історико-етнографічного заповідника) та приватної колекції сім’ї архітектора Тація. На сьогодні це весь матеріал, який зберігається в українських колекціях, і який у такій повноті демонструється вперше після виставок 1944-46 років.
Показово те, що збереглося дуже багато креслень. Але, на превеликий жаль, вони в різному стані збереженості. Реставратори Заповідника — Марія Борисенко, Олег Куданович, Вікторія Педченко — рік працювали над тим, щоб якомога більше аркушів привести до експозиційного вигляду. Іноді здавалося, що з того паперового мотлоху неможливо нічого зробити, але в результаті їхньої копіткої праці ми можемо бачити на виставці унікальні речі.
– Сьогодні навіть локальні, “точкові” містобудівні рішення київської влади викликають різку критику і неприйняття з боку активістів і громади. А тоді, в 1940-х роках ішлося про радикальну реконструкцію знакової київської вулиці. Розкажіть про тодішню практику архітектурних конкурсів, обговорення і вироблення рішень.
Давайте уявимо Київ 1944 року: місто звільнили від окупантів, але війна ще тривала, коштів і людей для відбудови бракувало. Однак розуміючи, що столицю потрібно повертати до життя, дати якийсь творчо-емоційний імпульс, керівництво УРСР оголошує всесоюзний конкурс. На пропозицію відгукнулось дуже багато відомих не тільки в Україні чи в Києві архітекторів. Це був перший конкурс. Проекти були показані на виставці, яку могли подивитися всі кияни. (На нашій виставці експонується близько 50 аркушів проектів першого конкурсу.) Далі провели другий тур конкурсу, до якого журі запросило дві київські майстерні, чиї проекти були визнані кращими. Це майстерні Олексія Тація і Олександра Власова. (Роботи другого туру в нас показані в окремій залі.)
Нарешті, після розгляду проектів другого туру переможцем визнали групу Власова. Третя частина експозиції присвячена післяконкурсному проектуванню, хоча й тут можна бачити нереалізовані проекти. Отже, процес розробки остаточного проекту реконструкції був тривалим і складним, що дозволило уникнути багатьох поспішних чи спірних рішень.
– Ваша думка про “альтернативний” Хрещатик, яким він постає у проектах першого і другого етапів конкурсу?
Якщо спробувати уявити як могло виглядати місто, коли б усі ті ідеї реалізувалися, коли б не завадила ота пізніша кампаніяборотьби з «архітектурними надмірностями», це було місто майбутнього. Автори проектів мислили широко й масштабно, Хрещатик вони бачили комплексно, у зв’язку з набережною Дніпра, старокиївською і печерською частинами міста. У кількох проектах Хрещатик продовжувався аж до площі Льва Толстого.
Перед тим, як приступити до проектування, архітектурне управління Києва провело обстеження зруйнованих будівель, більшість із них можна було відремонтувати, але вирішили їх розібрати і розширити вулицю майже вдвічі. Від старого Хрещатика залишили два квартали: один між вулицею Леніна і бульваром Шевченка, який ми, схоже, можемо втратити, другий – в районі Європейської площі, який зазнав помітної реконструкції у 1970-80-х роках. Крім того, було збережено ще кілька будівель включно з ЦУМом.
Що ж до ідеології, то новий Хрещатик мав стати символом перемоги СРСР у війні з Німеччиною. В проектах ми бачимо величні Пантеони, присвячені героям війни, обеліски, скульптури. Також на Хрещатику мали постати численні будівлі громадського призначення – музей, театр, виставкові зали тощо.
Дуже цікавою була пропозиція поєднати старокиївську і печерську частини міста шляхопроводом, який проходив би через віадук над Хрещатиком, причому проїзд над Хрещатиком оформлювався у вигляді тріумфальної арки на честь перемоги.
– Нещодавно міська влада заявила про наміри домогтися включення Хрещатика до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Наскільки це реально?
Ще кілька років тому до Спілки архітекторів України звернулись західноєвропейські експерти з пропозицію номінувати Хрещатик разом з кількома подібними об’єктами з Польщі, Білорусі, Німеччини і Росії. Віце-президент НСАУ Олена Олійник опрацювала і надала матеріали, потрібні для початкової стадії оформлення заявки. Минулого року ми з пані Оленою і тодішнім заступником мера міста Олексієм Резніковим провели робочу нараду з цього питання – всі її учасники погодилися, що це важлива справа і її треба рухати далі. Однак Резніков пішов з КМДА, його наступник тільки входить в курс справи, і робота дещо призупинилась. А місто має зробити дуже багато для утвердження статусу Хрещатика як памятки – розробити план буферної зони, режими використання тощо.
Загалом же дуже добре, що Хрещатик потрапляє в транснаціональну номінацію, які сьогодні позитивно оцінюються експертами ЮНЕСКО. Хоча певні застереження викликає наявність у номінації російського об’єкту – вулиці Горького-Тверської.
– Що дає включення пам‘ятки до переліку ЮНЕСКО?
Це важливо не тільки в аспекті популяризації Хрещатика як містобудівного утворення, а й з огляду на збереження і подальший розвиток вулиці. Адже сьогодні є дуже спірні пропозиції щодо її забудови. Маю на увазі ділянку за адресою Хрещатик, 5, яка пустує вже багато років. Чого там тільки не пропонували! Не треба нічого придумувати, все вже придумано. Давайте ті давні пропозиції адаптуємо до теперішніх умов і забудуємо ділянку спорудами, співмірними Хрещатику. Адже він задумувався як єдине містобудівне утворення. Щось інше там важко уявити!
Транснаціональні номінації відкривають дуже цікаві перспективи в плані розвитку туризму, бізнесових зв’язків. І тут потрібні зусилля не стільки від Спілки архітекторів, як від міської влади.
– Проте саме міської влади ми не бачимо серед організаторів виставки…
Так ми розраховували, що місто допоможе нам видати фундаментальний каталог наявних конкурсних і післяконкурсних проектів. Заповідник зараз працює над підготовкою електронного каталогу, ведеться сканування, фотофіксація. Дещо треба дореставрувати. От, скажімо, робота Тація, яка була вперше виставлена в Арсеналі. Вона не відреставрована, і ми зараз збираємо кошти на реставрацію, оскільки робота зберігається в Бібліотеці ім. Заболотного, і наші реставратори юридично не мають права працювати з нею за кошти Заповідника.
Вона унікальна, та робота Тація! Мені здається, що це найкраще з усього, що є на виставці. Вона була розірвана на частини, кожна з яких була записана під окремим інвентарним номером. І тільки Семен Широчин ідентифікував її як єдину і склав шматки креслення докупи.
– Тобто архітектурна графіка – це матеріал, який приховує багато несподіванок і з яким варто працювати?
Так, я згадувала про проекти тріумфальної арки на Хрещатику, а трохи згодом проводився окремий конкурс проектів Тріумфальної арки на ділянці біля моста Патона. Цей матеріал зберігається в фондах Заповідника. Є також колекція проектів павільйонів для Виставки досягнень народного господарства Української РСР, матеріали по перших станціях київського метро…
Якщо мислити по-державницьки, то слід було б створити музей архітектури, у фондах якого зібрати матеріали, розпорошені по різних архівах і установах. Тоді було б простіше займатися дослідницькою і популяризаторською роботою.
Взагалі в Україні був такий музей архітектури, і розміщувався він на території Софії Київської. Створений був він одразу після війни при Академії архітектури УРСР, яка, до речі, і архітектурні конкурси проводила і Софійським заповідником опікувалася. Академія була авторитетним державним органом, а не громадською організацією, як тепер. Однак потім почали боротися з “ізлішествамі” і Академію ліквідували. Заповідник передали в управління Держбуду, архіви Академії поділили між кількома установами. Музей архітектури проіснував як відділ Софійського заповідника до кінця 1980-х років. Його розформували через припинення фінансування, але колекція залишилася в фондах Заповідника.
Ми планували відтворити музей архітектури в реставрованому митрополичому палаці, в якому в 1940-х-1950-х роках знаходилася Академія архітектури, але в процес реставрації стало зрозуміло, що ті приміщення не відповідають завданням музею.
Сьогодні перед Заповідником стоїть завдання по реставрації приміщень колишньої Бурси. Там є великі зали, в яких можна влаштувати експозицію музею архітектури, є приміщення для фондів, для реставраційних майстерень, для лекційного залу. Але перш ніж почати роботи з реставрації Бурси, потрібно звільнити її приміщення, які нині займає архів літератури і мистецтва.
Спілкувалася Анна Шерман
