Інна Булкіна
Львів став наступним після Києва містом (другим архівним «томом») у великому дослідницькому проєкті «Ukrainian Unofficial», який команда аукціонного дому «Дукат» здійснила за підтримки Українського культурного фонду. Йдеться про створення електронного архіву українського неофіційного мистецтва 1950–1980-х, і цього разу представлено львівські сюжети та львівські персоналії.
У тих чи тих місцевих школах пізньорадянського мистецького андеґраунду були спільні — родові властивості, але був також «лиця непересічний вираз», продиктований тим, що офіційною мовою називають «регіональними особливостями», а взагалі це окрема і єдина у своєму роді міська історія та міфологія.
Коли вже йдеться про львівський андеґраунд і його характерні риси, то чи не головними смисловизначальними персонажами нам тут здаються не постшістдесятники та учасники клубу «Пролісок»[1], і навіть не Олександр Аксінін та його коло, а старики, ті, хто відповідав за збереження та безперервність традиції європейського авангарду. Це передусім Роман Сельський та його учень Карл Звіринський.
Якщо для офіційного радянського мистецтва до певного моменту необхідною умовою було зречення «буржуазного модернізму», а для основної маси неофіційних художників точно такою самою необхідною умовою було відчуття забороненої, перерваної традиції (хоч і тут були свої різночитання, — інші герої столичного підпілля, ті ж таки Фейгін чи Вейсберг — учні «бубновалетівців» Осмьоркіна та Машкова). Тим часом, у Львові, завдяки школі Сельського — домашній та академічній, його так званим Салонам і потім завдяки «підпільній академії» Звіринського ця традиція не переривалася. Роман Сельський навчався живопису в Кракові, а згодом у Парижі, де зійшовся зі своєю дружиною Марґіт, уродженою Райх, ученицею Фернана Леже. Сельський залишався вірним модернізмові й у радянському Львові, і те, що саме він очолював кафедру живопису у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, дозволило йому створити власну живописну школу. І нехай більшість героїв львівського мистецького «підпілля» у своїх пошуках вважали за краще відходити все далі від нього, в бік абстракції або сюрреалізму, та це відчуття спадкоємності, зв’язку з європейською традицією дорого коштувало.
Карл Звіринський у 1940-х навчався графіки в класі Сельського, а потім увійшов до його домашнього кола. До речі, у 1949-му Звіринський був на рік відрахований з інституту за легендарну фразу: «Одне яблуко Сезанна варте більше, ніж усе мистецтво соцреалізму разом узяте!». «„Відкиньмо всяке наслідування або копіювання натури, — писав він, — відкиньмо літературщину, описовість! Пізнаймо вартості кольору, тону, плями, лінії“. Як це схоже на заклик Казимира Малевича — „лікувати від реалізму“»[2]. Звіринський учив, що в основі живопису — колір, абстрактна пляма, абстрактна лінія, — і лише потім зі співвідношень таких плям і ліній виникає фігуративність.
«Академія» Звіринського була його домашньою школою-майстернею, і туди входили — в числі інших — Любомир Медвідь і Стефанія Шабатура, що стали помітними постатями в тому-таки «Проліску». Але для «Проліска» та його учасників принциповим був саме соціальний статус нонконформізму, — іншими словами, тут не було єдиної мистецької програми, натомість було спільне протистояння офіційній культурі як такій.
Та коли ми повернемося до розмови про «родові» (спільні, а не «регіональні») особливості андеґраунду, про те, що було визначальним для «підпільної» мистецької свідомості постшістдесятників, слід нагадати про деякі ідеї або тенденції, котрі на пізньорадянському сленгу називалися «нетлінка» та «духовка». Ілля Кабаков у своїх «Записках про неофіційне життя в Москві» визначав «нетлінку» як «підхід до культурних значень як до абсолютних, а до самого мистецтва, художніх виробів як до невмирущих цінностей», а «духовку» відповідно як «метафізичну» схильність до якихось окультних учень, до «переживання та висловлення в художній продукції всього „трансцендентного“, ірраціонального»[3]. Причому Кабаков завважував, що таке «метафізичне спрямування» та «домашнє» осягнення філософії понад усе вирізняло ленінградських інтелектуалів, і з урахуванням цього стає зрозумілим інтерес тих-таки ленінградців (Віктора Кривуліна та його кола) до містичної графіки Аксініна.
Олександр Аксінін справді розумів свої офорти як такі собі зашифровані послання, що також було однією з особливостей цього напрямку. Межа між офіційним і неофіційним мистецтвом пролягала по лінії «адресата»: передбачалося, що офіційна культура звернена до абстрактної маси, «загальному поголів’ю», тоді як неофіційна — спершу до себе самого, а потім — «у космос». І для Аксініна, схоже, ці «друковані послання» були репрезентацією його «внутрішнього космосу» (хоча за його «гуманітарної всеїдності» з тим-таки успіхом можна говорити про «хаос»). У цьому світлі винятково характерним є напис на офорті № 117, присвяченому самому собі: «Тотальний театр — яйце великих і малих антиномій Олександра Аксініна».
Та, здається, головне, що було в цьому «друкованому космосі» Аксініна, справжній його вектор — книжність. Не випадково основним жанром аксінінської графіки є екслібрис. Його офорти щоразу — «напис на книзі». Однак мало хто з графіків-екслібрисистів читав усе «надписані» собою книги. Аксінін — дивовижний виняток. Більше того, книжкова графіка Аксініна переростає ілюстрацію й «перетягує» на себе сенс, — за словами того-таки Віктора Кривуліна, він «перетворює ілюстровані тексти на частину зображення»[4].
У своїй короткій автобіографії Аксінін розділяє життя зовнішнє і внутрішнє як дві паралельні, що жодним чином не перетинаються, прямі:
«1977 рік — 1-е Одкровення із супровідним відчуттям Часу. 1981 рік — 2-е Одкровення із супровідним відчуттям Вічності. 1979 рік — перша персональна виставка в Таллінні. 1981 — друга в Польщі. Усе».
[1] «Пролісок» — львівський клуб творчої молоді, аналог київського клубу, членами якого були Алла Горська та Віктор Зарецький.
[2] [Олена Сом-Сердюкова.] Карло Звіринський — художник, педагог: погляд у майбутнє. — URL: https://elenasom.io.ua/s97058/karlo_zvirinskiy_-_hudojnik_pedagog_poglyad_u_maybutn
[3] Илья Кабаков. 60-е — 70-е… Записки о неофициальной жизни в Москве. — Wiener Slawistischer Almanach. Sonderband 47. — Verlag Otto Sagner — München, Berlin, Washington D. C., 1999. — S. 47–49, 66.
[4] Виктор Кривулин. Офорты Александра Аксинина // «Часы». — 1982. — № 36.