“Антиквар” публікує текст Юрія Весельського — учасника VII мистецтвознавчого конкурсу для арт-критиків від Stedley Art Foundation, який відбувся у листопаді 2018 року.
Дорога до місця проведення концерту простягалася крізь мовчазні нічні вулиці старого Києва, які так і хотіли, аби я заблукав. І тільки самотній сторож одного з розкинутих поруч будинків, зібравши всю відразу до мого питання на своєму обличчі, хриплим голосом відповів: «Це кубло неформалів? Прямо й наліво…»
Незрозумілі звуки, змішані з потоком гарячого повітря, вилетіли з відчинених дверей залу. Вузьке приміщення колишнього заводу, про який нагадували лише оголені цеглини стін, було вщент заповнене слухачами. Знайомий чоловічий голос сильною вібрацією резонував у грудях натовпу, що поступово входив то в стан медитативного трансу, то в дику істерику з її незграбними рухами й недоречними доторками.
На голий торс він накинув шкіряну куртку, на шиї виблискував золотий ланцюжок, грубі сережки поєднувалися з яскравим макіяжем і пофарбованими у білий колір бровами, на ногах – дешеві чоботи на підборах, нібито зі шкіри змії. Його погляд, як рентгенівський промінь, проходив крізь усю аудиторію і спрямовувався далеко за межі будівлі, а його голос був схожий на внутрішній, проте не той, до якого прислуховуються, а той, якому дозволяють закричати.
Богдан Мороз народився у Києві. Згодом батько вирішив перевезти всю сім’ю до Одеси, де йому запропонували стати ректором одного з місцевих навчальних закладів. Дитинство у новому місті не відзначилося чимось особливим, Богдан багато малював і постійно наспівував незрозумілі мелодії, імітуючи звуки проїжджаючих повз нього машин, гучного холодильника і старої домашньої лампи, яку постійно замикало. У другому класі він випадково потрапив на урок до художньої школи, де навчалася його старша сестра. Аби зайняти чимось брата, дівчина дала йому декілька олівців і великий білий аркуш, на якому майже одразу з’явився дивний пейзаж з купою дерев, а за деревами – люди, які метушливо бігали зліва направо. «О Боже!» – здивовано вигукнула викладачка і забрала хлопця до директора, аби записати до свого класу.
Після 4 років навчання в Одесі він повертається до Києва і вступає до художньої школи у Бортничах, а пізніше, проваливши всі випускні тести, отримує безкоштовне місце у «Кульку» [1] (Київський національний університет культури і мистецтв). Викладачі рідко захоплювали молодого художника своїми знаннями – частіше харизмою. Один із них, кремезний чоловік із довгою бородою, займався таксидермією (ловив і засушував качок та голубів), часто стояв на голові у майстерні своїх учнів, або непорушно сидів увесь день на одному місці, тримаючи над головою стілець. Через декілька років виявилося, що цей викладач був не художником, а простим натурщиком, який до останнього вірив у те, що колонкові пензлі виготовляють не з шерсті пухнастих колонків, а з «морських бобрів» – каланів. Зрозумівши, що неможливо навчитися бути художником, Богдан починає свій власний шлях у мистецтві.
Творчість Мороза певним чином схожа на вирівнювання, налаштування. Його перші роботи: фото, гепенінґи, відео, здаються відірваними одне від одного. Боротьба з внутрішніми проблемами, які важко винести назовні, відсутність практики та неможливість оглянутися назад перетворюються на пошуки початкової точки – точки, якою стане голос.
«Я тобі, Ісусе, віддаю найкращі почуття,
бо Ти моя опора, Ти моє життя!»
Ці рядки він пам’ятає дуже добре. Його батько – диякон, помічник пастора в одній із церков Києва. Саме там останні декілька років Богдан співав на молодіжних служіннях у групі прославлення. Дивне відчуття, коли позаду тебе на великому екрані транслюються слова церковних пісень, попереду їх підспівують прихожани, а ти – ніби прозорий посередник у цьому ритуалі, який має жити так, як співає, і вірити у те, що співає. «Могли б просто увімкнути магнітофон, але магнітофон не може вірити».
Сумніви часто захоплювали його думки прямо на сцені. Та чи може художник взагалі бути впевненим у чомусь? Церковна група складалася з двох вокалістів, піаністки і гітариста, у якого Богдан і закохався, хоча й заперечував це певний час; навіть зустрічався з дівчиною, поки не зрозумів усю жорстокість таких експериментів. Довго протриматися у групі він не зміг, та й не хотів. Інше мислення, пробиті вуха й дивний одяг – все це було спокусою для молодих прихожан і неприйнятним для общини загалом, у якій очікування одне від одного, та ще й від сина диякона, були дуже високими. Батьки ж підтримували художника і його творчість на тому етапі, поки це виглядало так, ніби він завжди малюватиме невинні етюди на Андріївську спуску. Пізніше з’явилися питання, далі – нерозуміння. Подвійне життя не влаштовувало Богдана, поряд із релігійними службами відбувалися постійні відкриття виставок і “тусовки” художників, на яких він завжди почувався комфортніше. Прийшов час робити вибір.
За словами Андре Жіда: «Мистецтво – це співпраця Бога і художника, і чим менше художника, тим краще» [2]. Богдан Мороз хотів відшукати у собі більше художника, тому поступово дистанціюється від релігійної діяльності. Церковні пісні були своєрідною кліткою для голосу, за межі якої не можна виходити. Вони сильно спрощені, аби кожен зміг долучитися до співу, тому для самовираження вокалістів місця залишається дуже мало. Звільнити цей голос – а з ним і самого себе – ось у чому полягає ідея останніх робіт Мороза, у яких саме голос використовується як основне медіа. Спектакулярність вокалу допомагає у цілому сприйняти його перформанси і аудіозаписи, що торкаються питання внутрішнього парадоксу, в якому христистиянин, гей і художник не зживаються і не зростаються у щось єдине.
Творчість Мороза варто розділити на дві частини: чуттєву перформативну роботу зі звуком та більш гнучку концертну діяльність. У його перформативній практиці, дещо схожій на міждисциплінарний підхід легенди американського авангарду Меретід Монк, голос стає не лише частиною наших тіл у просторі, але й частиною пластики місця. В інтервенції «Чому?» художник співає під акомпанемент мертвої тиші у руїнах знищеної психіатричної лікарні в селі Семенівка Донецької області, у роботі «Стоїть гора високая» підлаштовується до мелодії будівництва торгового центру. У цьому випадку, використовуючи тужливі українські народні пісні, художник перетворює голос на інструмент дослідження адаптації та співіснування.
Через погану пам’ять Богдана завжди критикували, адже часто, зробивши паузу не там, де потрібно, або плутаючи слова, він мало не зривав церковні служби, що змушувало прихожан почуватися розгубленими. Одні й ті ж пісні на своїх концертах він завжди виконує по-різному, а розгубленість – це те, чого він іноді й чекає від аудиторії, проте нерозривний контакт із нею залишається дуже важливою частиною виступу. Запис своїх пісень і використання голосу під час концертів є своєрідною спробою переходу від релігійної до мистецької експлуатації звуку. Інколи поєднання цих двох вимірів можна відчути і в його записах. До прикладу, у новій пісні «Квіркорки» художник розповідає історію освячення у квір житлового масиву Осокорки.
Аудіороботи Богдана Мороза можна порівняти з творчістю американської композиторки і виконавиці експериментальної музики Лорі Андерсон, яка в одній зі своїх пісень ідентифікує художників як шпигунів, котрі можуть абстрагуватися і підглядати зі сторони, дистанційно спостерігати, не відносячи себе до тієї чи іншої групи [3]. Останній альбом Мороза «Нема позиції» є своєрідною сповіддю такого художника-шпигуна, котрий відсторонився настільки, що втратив чітку позицію стосовно всього, що відбувається навколо.
Музика Мороза позбавлена ритму й інших деталей для полегшення сприйняття, у такий спосіб слухач стикається із необробленим, первинним звуком. Текст пісень складається із випадкових думок, словесних конструкцій і почутих на вулиці фраз, які впродовж року нагромаджувалися у формі заміток в телефоні та блокноті. Перший і найголовніший трек «Нема позиції», назву якого перейняв увесь альбом, швидше за все торкається найскладніших питань для самого митця – проблеми вибору, незнання і нерозуміння, стану відсутності та відсутність стану загалом, підґрунтям для яких став період невизначеності після виходу з церкви та відсутність орієнтирів на початкових етапах художньої діяльності.
«Прополемо грядки очевидного поля», ще одна важлива пісня із альбому, пов’язана з періодом роботи Мороза на позиції медіатора в одному з київських арт-центрів. Медіатори є певними посередниками між мистецтвом і відвідувачем, тому протягом дня вони можуть по декілька десятків або й сотень разів пояснювати іншим значимість однієї і тієї ж роботи – «прополювати грядки» очевидного для них поля. У такому професійному досвіді роботи в інституції цікавим є момент переосмислення творчої діяльності в цілому, адже сам факт роботи художника на художника, коли один постає “митцем”, а інший “обслуговувальним персоналом”, змушує останнього абсолютно обнулити себе як творця.
Богдан Мороз не був представлений на відомих платформах, знакові українські митці теж знають його доволі уривчасто. Найчастіше молоді художники стараються привернути до себе якомога більше уваги, шукаючи певної валідації іншими. Проте для нього це не так і важливо, адже його творчість і робота з голосом не є маніфестацією чи боротьбою. Це примирення з самим собою і пошук власної позиції.
Автор: Юрій Весельський
Примітки:
[1] Фразу часто використовують для позначення навчальних закладів культурного спрямування.
[2] Вислів приписують французькому письменнику, лауреату Нобелівської премії з літератури (1947) Андре Жіду.
[3] Laure Anderson — “The Salesman”.