Портал МІТЄЦ, що є однією з найоб’ємніших баз даних для поціновувачів сучасного українського мистецтва, розширив свою дослідницьку географію, презентувавши проект «МІТЄЦ-РЕГІОНИ».
Ця експедиція-розвідка за підтримки УКФ охопила 5 українських міст (Тернопіль, Чернівці, Ужгород, Одеса, Івано-Франківськ) з метою якомога більш докладно і повно представити панораму сучасних локальних арт-колективів та окремих художників, що живуть і працюють сьогодні в регіонах. Результат роботи – серія автобіографічних есе (“художник про самого себе”) та відеосюжетів, які формують картину поточного арт-процесу за межами столиці.
Спеціально для журналу “Антиквар” Ната Катериненко та Настя Данилюк розказали про мету проекту та нюанси культурного життя в містах.
Анжела Савостьянова: З чого усе починалося?
Настя Данилюк: Сам проект МІТЄЦ існує вже шість років, але Ната Катериненко, його редактор, ніколи серйозно не займалася пошуком фінансування, тим паче, не розглядала грантові можливості, тож я їй запропонувала подати заявку до УКФ.
Ната Катериненко: Це новий досвід для МІТЄЦ. Досвід роботи з командою, розширення географії порталу, поява нових імен. Завдяки гранту в архіві МІТЄЦ майже в повному об’ємі представлені Тернопіль, Чернівці, Ужгород, Одеса, Івано-Франківськ. Ми відзняли багато унікального матеріалу про художників та інституції, який публікуватиметься на сайті і після завершення грантового фінансування проекту. До того ж, завдяки підтримці УКФ доволі яскраво прозвучав важливий для порталу, і взагалі для історії України, формат біографій митців.
В проектах МІТЄЦ виникла окрема категорія, яка так і називається «Біографія». Це яскраві історії життя художників, створені ними ж самими.
А.С.: Наскільки великим був конкурс?
Н.Д.: Доволі великий, адже фонд популярний, він має достатньо широку інформаційну кампанію і охоплює всі культурні ініціативи, які є в країні.
Н.К.: За час своєї діяльності УКФ підтримав дуже багато ініціатив. Це державний фонд, і завдяки прозорості і незаангажованості, можливо, вперше в історії країни в мистецькому середовищі з`явилася надія на реальний відгук держави на арт-проекти.
А.С.: Проект «МІТЄЦ-РЕГІОНИ» тривав чотири місяці. Яка саме робота була проведена за цей час?
Н.К.: Ми здійснили три поїздки в Одесу, дві в Івано-Франківськ та в Тернопіль, одну в Ужгород, одну в Чернівці. Коли ми формували грантову заявку, то спілкувалися з тими, хто жив у цих регіонах. Приміром, один з наших респондентів змалював мистецьке життя Тернополя як дуже насичене і яскраве, але коли ми туди приїхали, з’ясувалося, що його картинка не відповідає дійсності. Мистецьке життя там вирувало років десять тому, а сьогодні самі ж тернопільські художники вказують, що його у місті фактично немає. Хоча в Тернополі є прекрасна галерея «Бункермуз» з дуже цікавою програмою популяризації сучасного мистецтва, є молоді й цікаві митці, але вони, на жаль, залишають художні практики і йдуть в суміжні професії через відсутність інтересу з боку колег і країни в цілому. Є й ті, хто, наперекір вимогам часу, категорично відмовляються спілкуватися з будь-якою пресою, і працюють без глядача.
А.С.: Але ж вони якось продають свої роботи?
А.Д.: Не думаю, що це так. По-перше, в країні криза. По-друге, їх, певно, влаштовує маргінальний спосіб життя.
А.С.: Якщо художник не здатен сам себе просувати, хто повинен це робити?
Н.К.: Інституції, держава, мас-медіа, арт-середовище, яке провокує і змушує художника рухатися.
Н.Д.: Як мені здається, є міста, де таке середовище сформувалось, з’явилася традиція і спадкоємність. Наприклад, Івано-Франківськ та Одеса. В інших – все відбувається ситуативно. Якщо взяти Тернопіль, то у молодих митців орієнтири зовсім не містечкові, але через інертність оточення, публіки, яка не завжди розуміє сучасне мистецтво, меценатів, які не завжди налаштовані його підтримувати, ситуація їхнього творчого життя виглядає не вельми привабливо.
А.С.: Як можна це змінити?
Н.К.: Один зі шляхів – змінити погляд столиці на місця, які знаходяться за її межами.
Київ мусить не географічно, а реально відповідати ролі столиці держави, яка здатна вгледіти нові тенденції і підтягнути їх до себе.
Тобто художник сьогодні може просувати себе сам, сам переїхати до столиці, де культурне життя більш жваве, ніж в його рідному місті, але повинен бути і зворотній зв’язок. Інституції, арт-критики мусять знаходити тих, хто в силу різних причин не може або не хоче бути менеджером у професії. Їх треба витягувати на поверхню, надавати їм майданчики для реалізації проектів. Це стратегія, яка могла б змінити художнє життя не лише регіонів, а й палітру виставок самої столиці. Художники в нас є, і дуже важливо піднімати престиж професії.
Н.Д.: Піднімати її, в тому числі, і для локального глядача. Скажімо, в Одесі сьогодні не знають про художників Тернополя, в Івано-Франківську не знають про художників з Одеси тощо. Існують і такі випадки, коли художники взагалі нікого не знають, крім людей свого міста. Тут допоміг би великий проект з виставковою діяльністю, зустрічами, лекціями, який охопив би різні міста країни.
Н.Д.: Наш проект продовжує місію архівації, каталогізації і відкриття нових імен та явищ. Він націлений на майбутнє – на те, аби людина, що зацікавиться українським мистецтвом, могла дослідити і зрозуміти, що було, припустимо, в 2019 році.
А.С.: Чи були якісь незаплановані проектом події в рамках ваших поїздок?
Н.К.: Ще роки три тому МІТЄЦ випустив низку спонтанних проектів, пов’язаних з некомерційною виставковою діяльністю. Це був ряд акцій в під’їздах, у приватних дворах, на покинутому кораблі тощо. Виставки одного дня, де портал виступав ініціатором та провокатором. Ми надавали неформальний простір для висловлювання художникам, проекти яких не вписуються в програму галерей. В Одесі (в рамках «МІТЄЦ-РЕГІОНИ» – прим. ред.) завдяки Колі Лукину, викладачу училища імені Грекова, за нашої ініціативи відкрилася студентська виставка. Ми запросили на неї старше покоління художників і артистку та арт-критика Уту Кільтер. В межах цієї події відбулася дискусія, під час якої студенти могли поспілкуватись зі старшими колегами.
Н.Д.: Розмова показала, що в нашому арт-середовищі є також проблема послідовної передачі досвіду від покоління до покоління. Відчувається, що студенти мають дещо занижену самооцінку і не вважають старших художників своїми колегами.
Н.К.: Коля Лукін подібні студентські виставки планував вже давно, і МІТЄЦ просто пришвидшив події. Він планує найближчим часом в Одесі реалізувати ще кілька проектів, що змусять молодих митців не боятися відкритих висловлювань і заохотять інтегруватися в культурне середовище.