Місця пам`яті в Україні стають маркерами епохи, певної події або особистості.
Канів – одне з них: міфологізований, поетизований, перетворений на музейний «артефакт» завдяки постаті Тараса Шевченка. Недарма встановлені біля підніжжя Тарасової гори твори Всеукраїнського канівського симпозіуму «Шевченкова алея» (2007), який вперше проходив під патронатом Президента України Віктора Ющенка, мали відтворити цілу низку образів шевченкіани. Проте поки держава той міф укорінює, мистецьке об’єднання «ЧервонеЧорне» намагається шляхом його десакралізації зламати стереотипи й вдихнути у давно намолене місце нове динамічне мистецьке життя. Робить це, організовуючи арт-резиденції та скульптурні симпозіуми багато років поспіль. Канівські симпозіуми (2011–2019) відбуваються щорічно у вересні на території готелю «Княжа гора». Ініціатор – його власник і очільник мистецького об’єднання «ЧервонеЧорне» Юрій Сташків. За цей період симпозіуми пару раз проходили винятково за участю українських митців, але останнім часом вдається забезпечувати міжнародний статус події. Феномен її – у переконливій тяглості та стабільно високому рівні проведення, здебільшого невластивих решті українських симпозіумів. Навіть у важкі часи тут не економили на якості.
Тепер до Канева приїжджають скульптори зі світовим ім’ям, успішною кар’єрою та оригінальним авторським почерком. Географія учасників розширюється щороку: Японія, Китай, Франція, Німеччина, Італія, Ізраїль. Поступово вирівнюється й гендерна політика симпозіумів. Більшість канівських скульптур, знаходячись у вільному доступі для пересічного глядача, набувають статусу мистецтва в публічному просторі. Кам’яні композиції можуть зустріти вас будь-де: на дніпровському пляжі, у скульптурному саду готелю й у затишному закутку біля старої будівлі, облаштованої під художні майстерні. Дивує та радує мобільність експозиції, яка із року в рік трансформується у зв’язку із поповненням колекції симпозіумних творів. Утім, попри намагання знайти оптимальні просторові умови для кожного твору, не всі рішення організаторів симпозіумів виглядають вдалими. Вочевидь, є простір для маневру та подальшого розвитку в цьому напрямку.
Але «ЧервонеЧорне» і не збирається зупинятися на досягнутому: у планах – формування приватної колекції професійної ландшафтної скульптури, заснованої на філософії genius loci й прив’язаної до Канева як певного топосу. Мета кураторів – вибудувати свій культурно-мистецький міф, який надасть цінності тамтешній нерухомості. І тут їм слід віддати належне: вони часто йдуть на ризик, плекаючи ідею свободи творчості. Адже інтенції митців корегуються винятково славнозвісним духом місця, аж ніяк – заданими темами.
Однак Канів – місто магічне. Фантастичні розлогі краєвиди та ідилічний річковий пейзаж самі розставляють потрібні акценти в задумах учасників симпозіумів. Занурюючись у довкілля, вони відтворюють внутрішній діалог із ним через життя скульптурної форми. Образні та пластичні експерименти тішать око своєю багатоманітністю. Причому, на старті симпозіумного руху в «Княжій горі» переважали вкрай узагальнені антропоморфні твори символічного та лірико-філософського характеру. Деякі з них були вирішені як геометрична або органічна абстракція. Через участь японських і китайських майстрів у доробку останніх кількох років домінують біоморфно-абстрактні скульптури. Просякнуті ідеями східної філософії гармонії людини та природи, мінливості, циклічності, активної взаємодії протилежних понять і форм, вони часом вирізняються надмірною декоративністю та техніцизмом. Інколи трапляються й драматично забарвлені символічні твори історичного характеру. Проте здебільшого скульптурний ансамбль «ЧервоноЧорного» не перевантажує глядача конкретними меседжами, а спонукає його до відпочинку та філософського споглядання. Відлунюється у його підсвідомості тонкими асоціативними зв’язками та ремінісценціями.
Цьогоріч на робочому майданчику Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму «ЧервонеЧорне» працювали українські скульптори Людмила Мисько-Маляренко та незмінний куратор канівських симпозіумів Олександр Дяченко, француз Вінсент Бьюфіл, японець Йошіо Яги та німець Роланд Хефт. Уперше симпозіумний проект під символічною назвою «Грані» реалізувався за підтримки Українського Культурного Фонду (УКФ), надавши симпозіуму більшої публічності та моменту інтерактивності. Уже не лише фахівці мали змогу доторкнутися до таємниць прадавнього мистецтва різьблення в камені та сучасної симпозіумної практики, а й усі охочі. Скульптори, які звикли до камерної робочої атмосфери, залюбки ділилися своїми творчими ідеями, професійним досвідом та успіхами. Було видно, як світяться їхні очі, адже вони зазвичай не звикли до такої уваги. Тож Artist`s talk зі скульпторами не виглядав банальним «лікнепом» для необізнаних. А присутність серед учасників Йошіо Яги, який долучився свого часу до витоків міжнародного симпозіумного руху (заснований в Австрії 1959 р.), – вражала.
Безумовна перевага канівських симпозіумів – відсутність монотонних ритмів і тотожної пластики. 2019 рік не став винятком. На робочому майданчику домінував принцип антитези. Класицизм і романтизм, раціо й ірраціо – це ті полярні категорії, з яких складається наше психічне та соціальне життя, й вони у повній мірі представлені в цьогорічному симпозіумному доробку. При чому, японському скульптору вдалося в одному образі поєднати давню японську традицію й український часопростір завдяки використанню місцевого природного матеріалу. За тим самим принципом контрасту будувались і скульптурні форми, адже жорстка геометрія Роланда Хефта сусідила із напрочуд чуттєвою архаїзованою пластикою жіночого тіла в скульптурі Олександра Дяченка. Витончений ажурний модуль Людмили Мисько-Маляренко постав поруч із символічним образом водяної стихії Вінсента Бьюфіла.
Згодом вони впишуться в навколишній архітектурно-природний пейзаж. Стануть для когось новим емоційно-естетичним переживанням, можливо, змінять чиюсь картину світу, адже зустріч зі справжнім мистецтвом – це завжди подія. У силу своєї традиційності симпозіуми не резонують із нагальними проблемами сьогодення, вони радше повертають нас до усвідомлення своєї природи та пошуку внутрішньої гармонії. І тутешній ансамбль ландшафтної скульптури дає собі раду із цим нелегким завданням. Адже завдяки міжнародним канівським симпозіумам щороку серед «прочан» до Тарасової гори збільшується відсоток спраглих мистецтва, а невеличке старовинне українське місто впевнено зайняло своє місце на мапі міжнародного симпозіумного руху. Далі буде, як саме – побачимо…
Текст: Марина Стрельцова, мистецтвознавець