Основна колекція Музею Ханенків тепер демонтована. Експонати зберігають у безпечному місці. Проте будівля музею не пустує. Нещодавно тут відкрилася виставка «Мови війни»: у чотирьох залах музею презентують роботи сучасних митців.
«Мови війни» — це проєкт Одеського художнього музею. З січня 2023 року музей проводить цикл виставок, у яких митці розповідають про війну в Україні. Кожен художник шукає власну мову образів, якою він може розповісти, передати свої емоції. У Музеї Ханенків представлені роботи трьох художників — Євгена Баля, Миколи Лукіна та Васі Дмитрика. Куратор виставки — Кирило Ліпатов.
Євген Баль «Артефакти нуля»
Євген Баль — актор та перформер. Проте, у цій серії він працює з реді-мейдом, об’єктним мистецтвом.
Впродовж 2022 року Євген Баль працював медіатором між іноземними журналістами та свідками війни в Україні. Разом з журналістами він їздив на звільнені території і на «нуль» — позиції ЗСУ, найближчі до ворога. З цих поїздок Євген привозив речі, які випадково знаходив, — уламки російських ракет, гільзи від набоїв, кістки птахів, частини дитячих іграшок… Ці речі стали основою серії «Артефакти нуля».
Композиції, представлені на виставці, дуже лаконічні.
Це зігнута металева виделка, яку митець увіткнув у гільзу (у роботі «Чи вечерятиму я сьогодні?»).
Це невеликий штатив для пробірок, наповнений предметами, які не можуть бути поруч у нормальному житті: гільзи набоїв кулемету Калашникова, пластикова коктейльна соломинка, цвях, гумова ніжка ляльки, кістки птахів (у композиції «In Vitro»)… Усе це Євген Баль зібрав на нульовому кілометрі, неподалік селища Піски Донецької області.
Це пластикова рука манекену з фрагментом російського касетного снаряду від системи «Град», знайдені на Бахмутському напрямку (робота «Бумеранг»).
Це — металеві розп’яття, підвішені до хвостової частини гранати, мов до каруселі (робота «Карусель. Все в руках Господа»).
Втім, ці мінімалістичні композиції багато розповідають про війну, дають простір для уяви, для спогадів і емоцій глядача. Адже речі, з яких зібрані роботи,— свідки трагедій.
Коли ми бачимо в композиції уламки ракети, яка прилетіла на Краматорський вокзал у квітні 2022 року, вбила і покалічила багато людей, мабуть, кожен українець повернеться до власних спогадів про найстрашніші миті, які довелося пережити під час війни, відчує власні емоції — страх, розпач, лють, надію.
Водночас у цих роботах не лише спогади, а й спроба зробити щось нове, проростити життя на уламках того, що сталося.
Микола Лукін «Ґрунтові води» та «Стерті обличчя»
Микола Лукін працює в галузі живопису, графіки, об’єктів. Центральне місце у його творчості займає людина, її внутрішні імпульси і переживання.
«Ґрунтові води» — це серія графічних робіт та інсталяція «Сходи». Художник почав працювати з нею на початку 2022 року, до повномасштабного вторгнення. У своїх роботах він ділився з глядачами страшним сновидінням із передчуттям війни.
Ґрунтові води — темні, холодні і некеровані. Вони виходять із дна на поверхню і поглинають усе довкола, загрожують усьому найціннішому, що є у житті. Відчуття загрози і безсилля перед стихією відображене в усіх роботах серії.
«Сходи», якими можна піднятися, — розламані, крихкі, і зрештою вони впираються у стіну, з них немає виходу. Картонна коробка — дитячий ненадійний сховок, що швидко промокає. Автівки — палають. Мабуть, кожен глядач у цих роботах зможе впізнати власні страхи.
У графічних роботах багато «порожнечі», вільного місця. Це додає певної аскетичності, створює візуальні «паузи» і відповідно, — надає більшої ваги тому, що зображено.
Ще одна серія робіт Миколи Лукіна, представлена у Музеї Ханенків, — це «Стерті обличчя», проєкт 2019 року.
«Стерті обличчя» створені на основі фотографій солдатів першої світової війни, які мали серйозні травми обличчя. Спочатку художник просто збирав такі фото, розглядав їх, і щоразу його вражало, як крізь страшні фізичні спотворення все одно добре видно красу і гідність людини, її внутрішню силу. Згодом Микола Лукін вирішив перевести ці фото у графіку, створити серію психологічних портретів.
У Музеї Ханенків представили 15 портретів, усі вони закриті чорними оксамитовими шторками. Щоб подивитися портрет, треба припідняти шторку, а потім знову її опустити.
З одного боку, шторки захищають роботи від ультрафіолету. Крім того, вони дають глядачу вибір — дивитися на портрет чи ні, і створюють певну «приватність» у спілкуванні глядача з роботою. Коли піднімаєш шторку, ніби залишаєшся віч-на-віч із людиною, що зображена на портреті.
Але тепер, коли в Україні півтора року триває війна, цей простий рух — підняти і опустити шторку — лякає. Він нагадує про впізнавання загиблих, страшну дію, крізь яку проходить багато українців.
Втім, обличчя, зображені на портретах, — живі і справді красиві. Вони дають надію. Показують, що навіть найжахливіші травми не спотворюють людей, треба лише зупинитися і зрозуміти, побачити їхню красу.
Вася Дмитрик «Зберігати вічно. Не розкривати»
Вася Дмитрик — митець, що працює зі скульптурою та інсталяціями. Він створює роботи з дерева, металу, композитів та знайдених предметів. У своїх творах він часто звертається до образних традицій різних культур та історичних періодів.
«Зберігати вічно. Не розкривати» — не виняток. У цій серії митець відтворює поховальні звичаї китайської правлячої династії та імперської політичної верхівки епохи Хань.
Епоха Хань — це період правління деспотичної імперії, яка була при владі більше 400 років і збиралася правити вічно. 2 000 років тому китайські аристократи вірили, що розкішні поховальні костюми з нефриту забезпечать їм вічне життя і збережуть тіло нетлінним. Поховальні обладунки складалися з маленьких нефритових пластин, які скріплювали між собою золотими, срібними або мідними дротами (це залежало від статусу покійника). Звичайним людям, які не належали до верхівки влади, не дозволяли використовувати такі костюми.
Робота Васі Дмитрика — спроба закапсулювати і поховати сучасне зло: російську імперію, ідеологію, мілітаризм.
В експозиції «Зберігати вічно. Не розкривати» — інсталяція «Мідний саван» та серія «Виворіт».
У «Мідному савані» Вася Дмитрик доволі точно відтворює китайський поховальний костюм. Він так само складається із невеличких частинок, зшитих між собою, і так само підкреслює та «захищає» кожну частину анатомії тіла. Але робота складається не з нефритових пластинок, як у древньому Китаї, а з мідних. Серія «Виворіт» продовжує цю інсталяцію. Це — серія поховальних масок та протезів, виготовлених також із мідних пластин.
Експозиція виглядає пишно і патетично. Ця пишність підкреслена приглушеним світлом, червоним тлом і музикою (звучить «Поліморфія» Кшиштофа Пендерецького).
З позиції людини ХХІ століття уся ця патетика виглядає смішно і абсурдно. Покійник в обладунках — це вже символ пихи, манії величі, дурості і внутрішньої порожнечі (а не багатства і влади, як у стародавньому Китаї). У роботі Васі Дмитрика несправедливе, грубе і зле стало смішним. І від того не таким страшним (принаймні, у наших думках).
Мабуть, у цій експозиції (як і у двох попередніх) кожен глядач може побачити щось своє. Утім, будьмо чесними: які б метафори ми не побачили, дивитися на поховальний обряд ворога — радісно. Навіть якщо він поки що у музеї.
Виставка «Мови війни» працюватиме у Музеї Ханенків до 26 листопада.
Адреса — місто Київ, вул. Терещенківська, 15-17.
Підготувала Лариса Лавренюк.