Місто на перетині часу: вікно у минуле

Матеріал із журналу "Антиквар" #112: «Львівський плацдарм. До 80‑річчя початку Другої світової війни»

Про роль приватних фото- й кіноархівів в осмисленні минулого та сьогодення ми говоримо з керівником проекту «Міський медіаархів» львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи Богданом Шумиловичем.

— Пане Богдане, цього вересня світ згадує сумну дату: 80 років тому почалася Друга світова війна. Чи готує медіаархів якісь заходи, пов’язані з цією подією?

— Нічого особливо масштабного ми не плануємо, але, імовірно, проведемо публічну лекцію. У нас працює історик, котрий займається і Першою, і Другою світовими війнами, тож часом ми робимо такі тематичні покази. У нашій колекції, на­прик­лад, є документальний фільм Олександра Довженка «Визволення» про приєднання Західної України до Радянського Союзу, є також польська та німецька кінохроніка 1939 року. Їх цікаво порівнювати, оскільки там різні дискурси. Довженківський фільм дуже емоційний, у ньому йдеться про те, як «звільняли» Галичину. Німецька хроніка розказує, як поляки «наразилися» і як німці їх перемогли, а польська уривцем показує відступ.

— Розкажіть про стратегічні напрями діяльності Центру й, зокрема, медіаархіву.

— Взагалі Центр було створено 15 років тому для вивчення міської історії. Щодо медіаархіву, то в якийсь момент ми вирішили, що не зосереджуватимемося тільки на офіційних джерелах, як це роблять київський Кінофотофоноархів імені Пшеничного або Державний обласний архів Львівської області, де зберігаються матеріали Львівського телебачення, а займатимемося так званими монопериферійними колекціями. Цебто всім тим, що не потрапляє до поля зору держави — домашніми записами, приватними зібраннями тощо. Цим зумовлена і наша ідеологія — прагнення побачити й подати важливі події та сюжети з іншого, неофіційного ракурсу. Відповідно до цього формується наша колекція. Гадаю, що на сьогодні ми маємо найбільше зібрання приватних кіно- та відеоматеріалів в Україні.

— Якою є тематична та хронологічна структура колекції?

— Оскільки наші основні дже­рела з’являються разом з фото­гра­фією, далі XIX століття ми не за­глиб­люємося. Звісно, в колекції є деякі естампи, скани гравюр чи літографій, але самі оригінали ми не збираємо.

Фотографія — дуже сучасне й дуже динамічне медіа, і це суттєво відрізняє її від інших форм фіксації реальності. Те саме стосується кінохроніки. Щодо тематики, нас цікавлять сюжети, пов’язані з міським життям. Особливий акцент — на приватності, тому насамперед ми шукаємо матеріали, які показують щоденність.

— Яким чином поповнюються фонди медіаархіву? Як ви працюєте з тим, що одержуєте, чи влаштовуєте виставки, видаєте каталоги?

— Є кілька джерел поповнення. Наприклад, останніми роками ми співпрацюємо з Державним архівом Львівської області — оцифровуємо для себе плівки з колекції Львівського телебачення. Але в основному нас забезпечують матеріалами приватні колекціонери. Іноді доводиться мати справу з величезними архівами, як-от колекція відомого львівського архітектора Анатолія Консулова, де є і фотографії, і креслення. Ми вже не один рік займаємось цим архівом, бо хочемо зробити повний опрацьований фонд. Також нам передали колекцію фотографа з Будинку моделей Танаса Никифорука — кілька тисяч одиниць зберігання, які ми скануємо.

Друкованих каталогів ми не видаємо, наш каталог — це веб-сторінка. Зараз ми переходимо на новий формат сайту, завдяки чому буде зручно шукати й відбирати матеріали. Ми є посередниками між колекціонерами та громадськістю, і якщо, приміром, хтось до нас звертається, допомагаємо знайти людей, які мають відповідні фотографії, плівки чи документи. Ми не ведемо ніякої комерційної діяльності, адже єдина наша мета — академічні дослідження та презентація матеріалів.

Є спеціальний проект розархівування, для чого у виставковому залі Центру проводяться публічні покази, лекції, виставки. Кілька стрічок з нашими матеріалами здобули нагороди на кінофестивалях, зокрема на фестивалі «Молодість», і також за кордоном. Згадаю ще велику виставку, яку ми невдовзі повторимо в розширеному форматі. Вона присвячена тому, як медіа бачать місто, як вони його представляють і як усе це взаємодіє та стає інструментом дослідження.

Оскільки наша колекція переважно цифрова, ми прагнемо показати цифрові технології як феномен. У жовтні разом з польськими колегами проведемо конференцію «Digital cultures». Відбудуться також традиційні «Дні домашнього кіно» — до речі, ми єдина в Україні організація, що влаштовує такий фестиваль. На листопад заплановано семінар «Digital history», де фахівці з різних країн говоритимуть про цифрові джерела візуальної інформації та їхню роль у наукових дослідженнях.

— Ми живемо в такий час, коли змінюються ідеологічні парадигми сприйняття історії. Наскільки, на ваш погляд, важлива роль домашніх фото- й кіноархівів в осмисленні того, що з нами відбувалося і відбувається?

— Звісно, ці архіви дуже цікаві й корисні, бо вони є вікном у минуле. Зазвичай ми бачимо фотографії у виданнях, де ними ілюструють текст, але ще цікавіше й водночас складніше ставити питання до самих зображень, адже вони показують не тільки певну ситуацію, а й те, якою технікою користувався фотограф, як він бачив подію, постановочний знімок чи ні. З такої перспективи будь-яка колекція стає багатшою і відкриває широке коло тем і сюжетів. Зокрема, я був на виставці в Єрусалимі, де експонувалися кіно- та фотоапарати, за допомогою яких фіксували нацистські злочини…

Якщо йдеться про 1939 рік, то тут на перший план виходять державні зібрання. Але в мемуарах Дайчака, публікованих в «Антикварі», ви побачите також фото з приватних колекцій. Наприклад, Олександра Коробова, зібрання якого вистачило б на цілий музей фотографії. Воно дуже цінне тим, що містить скляні негативи, завдяки яким можна збільшити зображення, роздивитися людей десь у глибині масового знімку, побачити вирази їхніх облич, якісь важливі деталі.

— Тема журналу, який ми зараз готуємо до друку, — «Львівський плацдарм: до 80‑річ­чя початку Другої сві­тової війни». Це словосполу­чен­ня — «львівський плацдарм» — дуже точно характе­ризує Львів 1939 року як місто на перетині держав, на перетині часів, на перетині цивілізацій. Якою є роль Центру та вашого медіаархіву в осягненні саме цього феномену Львова?

— Ми ставимо перед собою нетипові завдання, бо, презентуючи Львів, прагнемо перш за все показати його звичайних мешканців і те, як їм жилося в різних історичних умовах. У цьому контексті Львів дуже цікавий: в Австрійській імперії це провінційне місто, у міжвоєнній Польщі — центр на Сході, прикордонна територія — небезпечна, але дуже важлива для просування певних ідей.

Радянський Львів стає знач­ним центром на Заході СРСР, транзитним вузлом для контрабанди і для потрапляння в Украї­ну багатьох феноменів західної культури. До кінця 1940‑х місто фактично втрачає колишню полікультурність, що завжди мала свої проблеми та нюанси, але вона була. Відтоді ця полікультурність міняється на радянську. До Львова приїжджають люди зі Сходу, яких тут ніколи не було, і вже у 50‑х роках вони складають основну частину місцевого населення. А локальні українці з регіону з’являються тут у 60–70‑ті. Отже, різні періо­ди й різні контексти ставлять різні запитання: хто були ці люди, з якою метою вони тут оселялися? Київ колонізував Львів, щоб перетворити його на взірець українського радянського міста. Певна річ, львів’яни отримували гарну освіту й роботу, але всі вони мали відчувати себе не галичанами чи поляками, а радянськими українцями, і це давало побічні ефекти. Цим вочевидь і цікавий Лівів, бо тут постійно щось перемішується…

Певним феноменом можна назвати культуру Львова 80‑х років, яку формували люди, що здебільшого говорили російською, але мали різний бекґраунд — євреї, поляки, росіяни, українці. У місті виникали транснаціональні тусовки, але були також суто націо­нальні острівки. І саме приватні колекції дозволяють зараз побачити, як усе це відбувалося. Нам цікаво дізнатися, чому цим людям важливо було групуватися, підкреслити свою особливість.

Я говорю про художників, музикантів, письменників, котрі створювали власні середовища, намагаючись таким чином відгородитися від системи, захистити себе від її впливу. І кожен знімок чи кадр з нашого медіаархіву — це маленьке віконечко, крізь яке відкривається дивна перспектива дуже сегментованого й дуже цікавого міста, що ним завжди був Львів.

Спілкувалася Ганна Шерман