Лікар, закоханий у мистецтво

Про життя і про колекцію мистецьких творів Давида Лазаровича Сігалова

Матеріал із журналу «Антиквар» №128

Катерина Ладиженська, заступниця директора з наукової роботи Національного музею «Київська картинна галерея», розповіла «Антиквару» про Давида Лазаровича Сігалова, колекціонера, шанувальника і знавця образотворчого мистецтва. 

«Я збирав те, що цікавило мене, що захоплювало мій погляд, і те, що я міг собі дозволити придбати, чи те, що мені дарували. Я завжди вірив у цілющу силу мистецтва, його живодайний вплив на людину». Д. Л. Сігалов

Значення колекції Сігалова для Київської картинної галереї

Історія виникнення переважної більшості всесвітньовідомих музеїв пов’язана з іменами видатних колекціонерів. Національний музей «Київська картинна галерея» також значною мірою створювався завдяки приватним збирачам, серед яких українські промисловці та благодійники Терещенки, подружжя Ханенків, Адріан Прахов, Микола Мурашко, Павло Потоцький, Оскар Гансен, Олександр Тульчинський, Давид Сігалов. Саме Давиду Лазаровичу Сігалову (1894–1985) ми зобов’язані чудовою колекцією творів кінця ХІХ — початку ХХ століття, що в 1970–1980-ті роки збагатила наш музей.

Сьогодні ім’я Сігалова, мабуть, не дуже відоме молоді, але в пам’яті кількох поколінь киян зберігся образ прекрасної людини, лікаря від Бога, педагога, який був взірцем класичного професора, завжди оточеного студентами.

Ще 1976 року Давид Лазарович подарував нашому музеєві 63 твори мистецтва (40 із них увійшли до основного фонду), а незабаром склав заповіт, за яким після його смерті вся колекція — а це близько 400 живописних і графічних робіт — мала перейти у власність музею. 

Твори, що належали Сігалову, суттєво підвищили якість експозиції та рівень зібрання в цілому, оскільки роботами деяких авторів, а саме Бориса Григор’єва, Миколи Тархова, Миколи Сапунова, Павла Кузнецова, Дмитра Бушена, Артура Фонвізіна, музей до цього не володів.

Про життєвий шлях Давида Сігалова

Народився Давид Лазарович Сігалов 21 січня (3 лютого) 1894 року в місті Переяславі. Навчався в гімназії, 1912 року вступив на медичний факультет Київського університету святого Володимира. З початком Першої світової війни був направлений до діючої армії, де прослужив два роки молодшим лікарем полку. У 1915 році зазнав контузії, був евакуйований до Києва, а наступного року — демобілізований у зв’язку з хворобою. 

У 1918–1919 роках працював ординатором у дитячій клініці при Київському університеті та педіатром у відділенні благодійних консультаційних установ «Крапля молока».

У 25 років молодий лікар і сам опинився на межі життя і смерті: «У 1919 році сталася біда. Я захворів на туберкульоз легень. Академік Яновський виніс мені вирок: жити залишилося 6–10 днів, — згадував багато років по тому Давид Лазарович. — На санях відвозили мене додому. По дорозі нова біда — нападають хулігани й знімають шапку. Але ж було так багато планів. Я болісно замислився — як можу зберегти собі життя? Гадалося так: якщо одна легеня не діє — значить, її функції переходять до другої, отже, здоровій легені треба більше кисню. Тоді я, на жах рідних, зажадав, аби мене виводили на повітря. І так упродовж усієї зими та весни. Температура починає падати, здоров’я міцнішає, і поступово я підіймаюся на ноги».

Протягом усієї медичної практики Сігалов невтомно повторював своїм маленьким пацієнтам і їхнім батькам: «Повітря — супутник здоров’я, супутник життя». А співробітникам музею, до якого часто приходив, казав, що температура в приміщенні має бути +18° незалежно від пори року, а вікна чи кватирки треба весь час тримати відчиненими.

Після перерви, зумовленої хворобою, Сігалов повернувся до роботи в Переяславі. У 1925-му переїхав до Києва, де впродовж 60 років працював на кафедрі педіатрії Першого Київського інституту вдосконалення лікарів, а в 1951–1972 роках завідував нею.

У 1944 році захистив дисертацію на тему «Пневмонія у дітей раннього віку», після чого очолив кафедру в дитячій лікарні при «Охматдиті», у 1973–1984 роках був постійним консультантом цього науково-лікувального об’єднання. Якщо скористатися висловлюванням Антона Чехова, що «медицина — це щоденне випробування на людяність», то можна сказати, що Сігалов з честю витримав це випробування всім своїм життям. Давид Лазарович був не просто відомим, а легендарним педіатром української столиці, і не випадково на одному з корпусів «Охматдиту», що 1993 року став Національною дитячою спеціалізованою лікарнею МОЗ України, встановлено пам’ятний знак з його портретом.

Про колекціонування

Утім, не тільки медицина була надзвичайно важливою в його житті. Коло інтересів цієї непересічної особистості виявилося дуже широким. Сігалов захоплювався музикою, літературою, театром, любив книги й зібрав цінну бібліотеку зі свого фаху та мистецтва. Люди, що спілкувалися з Давидом Лазаровичем, відзначали глибину його суджень та оригінальність оцінок.

Колекціонувати Сігалов почав у середині 1920-х років: купував живопис, графіку, а також раритетні видання з історії мистецтва. Уже через 10 років його зібрання нараховувало понад 120 творів. 

Давид Лазарович розповідав, що зацікавився колекціонуванням у шість років. Спочатку збирав репродукції з газет і журналів, а 1924 року купив у магазині на Хрещатику, 12, свою першу картину — німецького художника.

Під час Другої світової війни Сігалов працював консультантом в евакуйованому до Сердобська Київському будинку дитини та в інших лікувальних закладах міста. На жаль, свою першу колекцію він залишив у Києві, і фактично вся вона була викрадена й розпродана.

По війні Сігалов береться за створення нового зібрання. Він багато їздить країною, читає спеціальну літературу, знайомиться з колекціонерами, вчиться формувати власну думку про той чи той твір. Він купує, обмінюється живописом і графікою з іншими власниками, звертається за порадами до музейних працівників та антикварів. Але траплялося, що ризикував і помилявся — віддавав ціннішу картину за менш цікаву, яка чимось його приваблювала. У цьому проявлявся свого роду мисливський азарт Сігалова: він був готовий на все заради роботи, котра йому сподобалась.

Колеги-мистецтвознавці, які працюють у музеї багато років, із задоволенням згадують Давида Лазаровича, його високу худорляву постать, теплу посмішку, традицію вітатися з кожним — від гардеробника та музейного доглядача до науковця. Він уважно стежив за змінами в експозиції, не пропускав жодної нашої виставки. У багатьох співробітників збереглися листівки з нагоди різних свят, власноруч підписані Сігаловим, — усі вони були з репродукціями творів відомих художників.

Давид Лазарович не сприймав колекціонування як престижне заняття чи показник високого соціального статусу, не ставився до нього як до вигідного інвестування. Для Сігалова це було життя, щастя, насолода. Він ніколи не мав власної сім’ї, був невибагливим у побуті, багато в чому собі відмовляв заради можливості придбати новий твір. Недарма кажуть, що приватна колекція — це «портрет» власника, віддзеркалення його особистості, характеру й душі.

Свою двокімнатну квартиру у флігелі на вулиці Паризької комуни (як називалася в 1926–1990 роках Михайлівська) Давид Лазарович перетворив на маленький музей. Простору вітальню прикрашало лише декілька робіт, а стіни сусідньої кімнати були знизу доверху завішані картинами. Щочетверга закоханий у мистецтво лікар надавав можливість оглянути свою колекцію студентам Київського художнього інституту, знавцям і любителям мистецтва, що приїздили до нього з різних міст, і робив це з великою радістю.

Про колекцію Давида Сігалова

Унікальність будь-якої колекції полягає в її цілісності. Щодо зібрання Сігалова, то воно дає досить повне уявлення про основні напрями розвитку образотворчого мистецтва на зламі ХІХ–ХХ століть і містить справжні шедеври. Особливо цікавили Давида Лазаровича майстри таких об’єднань, як «Світ мистецтва», «Союз російських художників», «Голуба роза», «Бубновий валет». Причому і згадані об’єднання, і взагалі той період були представлені в його колекції творами найвідоміших художників — Іллі Рєпіна, Василя Сурикова, Віктора Васнецова, Василя Полєнова, Ісаака Левітана, Олександра Тишлера, Артура Фонвізіна, Миколи Тирси, Михайла Врубеля, Бориса Григор’єва.

Невелику, але цінну частину зібрання становлять твори XVIII — першої половини ХІХ століття, зокрема «Портрет Петра Голіцина» пензля Федора Рокотова (його Сігалов подарував музеєві ще 1963 року) та колекція портретної мініатюри. Були в Давида Лазаровича і роботи видатних українських митців — Сергія Васильківського, Петра Левченка, Абрама Маневича, Миколи Самокиша, Сергія Отрощенка, а також кілька творів західноєвропейських авторів, предмети декоративно-прикладного мистецтва.

Особливо пишався колекціонер творами Бориса Кустодієва — портретом дочки Ірини («Дівчина з яблуками»), натюрмортом «Омар і фазан», ескізом декорації «Вулиця провінційного міста», а також Зінаїди Серебрякової, представленої в його колекції двома автопортретами та іншими графічними роботами (переважно акварелями) з пейзажними мотивами, образами селянок і балерин (загалом 18 одиниць зберігання). Усі вони вирізняються досконалістю виконання, свідчать про особливе світосприйняття художниці, її вміння по-своєму показати жіночу красу, виразити в мистецтві ясний та спокійний погляд на життя.

Дуже цікавою є група творів Бориса Григор’єва. У картинах «Маскарад», «Вітання наречених» художник звертається до жанрових сюжетів, вирішуючи їх в іронічно-гротескному руслі.

Неможливо не згадати прекрасні роботи Костянтина Коровіна, Леонарда Туржанського, Станіслава Жуковського, Валентина Сєрова, Михайла Нестерова і, звісно, Михайла Врубеля, до творчості якого Давид Лазарович ставився з винятковим трепетом. У його зібранні було п’ять графічних творів раннього «київського» періоду майстра — чотири портрети і знаменита «Шипшина».

Належав Сігалову і яскравий, декоративний за колоритом натюрморт Мартіроса Сар’яна «Квіти Вірменії», на якому степові квіти розкинулися на полотні подібно до віяла. Коли 1977 року цей шедевр побачив директор єреванського Музею Сар’яна, він благав Давида Лазаровича продати картину вірменському музею, але Давид Лазарович дістав з ящика письмового столу заповіт і сказав, що питання вже вирішено: «Приїжджайте до Києва й милуйтеся тут».

Цінний розділ сігаловської колекції становить театральний живопис, який на межі ХІХ–ХХ століть переживав справжній розквіт. Давиду Лазаровичу вдалося придбати новаторські роботи Олександра Головіна, Костянтина Коровіна, Миколи Реріха, Мстислава Добужинського, Сергія Судейкіна, Миколи Сапунова та інших митців, які плідно працювали в той період у галузі сценографії.

Заповіт та експонування творів з колекції Сігалова у музеї

За умовами заповіту роботи, що представляли українську та західноєвропейські художні школи, було передано відповідно до Національного художнього музею України та Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Основна ж частина колекції надійшла 1986 року до нашого музею. Відтоді почався новий етап у її житті, пов’язаний з вивченням, атрибуцією, реставрацією та експонуванням творів. Найкращі роботи перебувають у постійній експозиції, інші регулярно демонструються на виставках, приурочених до ювілейних дат дарувальника чи самого музею.

Дослідженням колекції вже багато років займаються наші науковці (Н. Агеєва, А. Ілінг, М. Кружкова, О. Марініна та авторка цих рядків). А почали цю роботу майже півстоліття тому Михайло Давидович Факторович та Емма Аркадіївна Бабаєва, до яких Сігалов не раз звертався за порадами і дружба з якими, безумовно, вплинула на його рішення заповісти зібрання музею.

У 1993 році було видано каталог, до якого ввійшла значна частина подарованих Давидом Лазаровичем творів, а тепер наближається до завершення підготовка повного ілюстрованого каталогу. Тож маємо надію, що найближчим часом це видання побачить світ.

Сьогодні, коли Київська картинна галерея відзначає своє 100-річчя, ми повертаємося до давньої мрії реалізувати проєкт «Колекція в колекції» і присвятити декілька музейних залів саме зібранню Сігалова. Це дасть змогу представити колекцію в більш-менш цілісному вигляді, розкрити задум Давида Лазаровича щодо її формування, показати його смак та вподобання. Ми неначе подивимося на зібрання очима самого колекціонера і ще раз згадаємо цю талановиту й шляхетну людину, що так любила мистецтво і наш музей. Певні, що такий проєкт сприятиме гідній оцінці внеску Давида Сігалова в культурне життя нашого міста.