Команда Мрії

Матеріал із журналу «Антиквар» №129

Інтерв’ю з Оленою Живковою, заступницею генерального директора з науково-дослідної роботи Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, про досвід збереження культурних цінностей в умовах війни та необхідність захистити їх не тільки від ракетних атак, а й від архаїчної музейної інфраструктури та застарілих підходів.

Про захист колекції у перші дні повномасштабної війни

— Пані Олено, я добре пам’ятаю, як у роки мого навчання в школі та в інституті проводилися заняття з цивільної оборони, інструктажі, тренування. Чи було щось подібне в музеї? І чи могла «цивільна оборона» радянських часів підготувати до теперішньої війни?

— Я давно працюю в музеї й ще застала ті тренування з цивільної оборони. Але тоді це сприймалося радше як гра: ніхто серйозно до цього не ставився, хоча всі ми писали детальні звіти про те, скільки годин займалися і що засвоїли. Цікаво, що з тієї пори в нас на складі зберігалися шматки чорної тканини, призначеної для світломаскування, і саме нею ми скористалися в перші дні війни, терміново закриваючи від пилу історичні меблі.

Минулої весни спеціальні заняття в музеї проводили волонтери, які навчали нас основ тактичної медицини. Мені було легко, адже в університеті я пройшла курс цивільної оборони й навіть маю диплом медсестри запасу. Однак цього разу все було насправді і аж ніяк не скидалося на гру…

— А що відбувалося в музеї 24 лютого?

— Ми зібралися тут майже в повному складі й зробили все, як планувалося.

— Тобто ви мали заздалегідь розроблений план?

— Так. Склали його ще восени 2021-го, щойно отримали відповідні рекомендації від Управління культури київської ОДА. Ми розділили всю колекцію на декілька категорій, або «черг», і позначили твори, які слід убезпечити першими. Самі також розділилися на команди, де кожен мав власне завдання. Усе відбувалося дуже злагоджено. Ми швидко зняли зі стін і перенесли до відносно безпечних місць те, що потрібно було захистити негайно. Далі стало складніше, бо колектив у нас переважно жіночий, багато хто має малих дітей, і, звісно, матусі мусили подбати про них. Тому згодом частина колективу поїхала з Києва.

Ті, що зосталися, утворили інші команди й продовжили працювати вже в нових умовах. Насамперед треба було забезпечити хлопців-поліцейських із державної служби охорони, які не виходили з музею від першого дня війни, залишившись із тим запасом їжі, з котрим заступили на чергування, і — що було найгірше в тих стресових умовах — без цигарок. Тож спершу ми подумали про людей, а потім потроху, крок за кроком, продовжили консервацію колекції та захист будинку. 

Збиралися невеликою групою, адже не всі могли дістатися музею: мости було перекрито, транспорт майже не ходив. Тоді нам дуже допомогли волонтери — близькі друзі й рідні, а також молоді київські художники, які брали участь у наших довоєнних проєктах, жили поблизу й могли дійти до музею пішки. Обирали ми їх дуже ретельно, залучаючи тільки тих, кого давно знали особисто. Утворили закритий чат і на кожен день складали план роботи та списки людей, що мають працювати. Наша директорка й головна зберігачка заздалегідь узгоджували все це з охоронцями.

Цю невеличку команду між собою ми називали Dream Team — Командою Мрії, бо всі добиралися до музею з великими перешкодами — між обстрілами та сиренами. А ввечері треба було повернутися додому до комендантської години, тож у чаті всі коротко звітували: «Я вже дома», «Дома», «Все ОК». У мене й досі в телефоні лишився той чат як живий щоденник. 

Усі ми тоді сильно виснажувалися. Я, наприклад, повернувшись із музею, спочатку кілька годин спала просто в робочому одязі, а вже серед ночі приймала душ і їла. До речі, щодо їжі. Оскільки не вистачало часу її роздобувати й готувати (найближчі магазини та кафе були зачинені), одна з наших дівчат, що жила на околиці Києва та займалася логістикою дистанційно, домовилася з волонтерами, які привозили нам на Терещенківську гарячі супчики. Ото була смакота!

Усіх нас тоді мучила одна проблема: що рятувати передусім, адже музей зберігає 25 тисяч творів мистецтва, і ніхто не міг передбачити, коли й куди «прилетить». До того ж надворі було холодно, а експонати нашої, мабуть, найстарішої в Україні колекції — крихкі, мов крила метелика, — могли бути знищені єдиним подихом холодного повітря. Отже, тоді ми керувалися двома критеріями: власне цінністю твору та можливістю швидко його демонтувати.

Але покажіть мені зберігача, який вважає хоч якийсь твір не цінним! Робити цей вибір було дуже непросто, але ми мусили й робили.

— А те, що неможливо було демонтувати, ви якось захистили на місці?

— Як ви знаєте, наш будинок — маєток Ханенків — це пам’ятка архітектури і музейний експонат номер один. Його інтер’єр прикрашають монументальні живописні панно, які демонтувати надзвичайно важко, хоча колись, під час капітального ремонту, ми вже робили це за допомогою цілої команди реставраторів. Тому спершу демонтували те, з чим могли впоратися самі, а згодом долучилися фахівці Національного науково-дослідного реставраційного центру України.

Пам’ятаю напружені моменти, коли один з наших кураторів знімав зі стелі «Золотого кабінету» дорогоцінні емалеві світильники у формі квітки орхідеї, балансуючи на спеціальній турі на висоті близько семи метрів… Але один бароковий живописний твір і досі висить на стіні над сходами так само, як він провисів усю Другу світову війну. Навіть коли нацисти грабували музей, вони не змогли його зняти — такий він великий. Утім, за допомогою працівників ДСНС нам вдалося захистити і його, принаймні від імовірних уламків і пилу.

Про допомогу закордонних колег

— Чи отримували ви якусь допомогу від закордонних колег або міжнародних організацій? Можливо, вони надавали певні методичні поради?

— Щодо методичних порад, то в цьому не було особливої потреби. Ми не раз вивозили наші роботи на виставки, тож знаємо, як поводитися з експонатами, як їх знімати, пакувати і як довго можна тримати їх спакованими. У нас справді є чималий досвід, а крім того, ми оцінювали ситуацію на місці й діяли залежно від неї. 

Інколи зверталися до колег із «гарячими» питаннями, але вони не могли відповісти на них, оскільки музейна інфраструктура України суттєво відрізняється, і ті можливості, що мають закордонні музеї з їхніми розвиненими, обладнаними, безпечними фондосховищами та складами пакувальних матеріалів, для нас лише омріяна перспектива. На жаль, я не можу назвати жодного українського музейного фондосховища, котре б відповідало сучасним європейським стандартам. Це величезна проблема, і розмову про неї, мабуть, краще відкласти на майбутнє, але все одно до неї треба повернутися.

Коли у ЗМІ, на фахових нарадах чи в дискусіях ідеться про наші музеї, то передусім згадується надводна частина айсберга — те, що помітно всім: експозиції, виставки, чудові лекції, екскурсії, публічні заходи. Але для того, щоб усе це існувало й працювало, треба подбати про підводну частину — зберігання. Бо саме завдяки колекціям, завдяки безцінним крихким матеріальним об’єктам, ми здійснюємо нашу креативну діяльність, розігруємо спектаклі, навчаємо, розважаємо та здобуваємо достовірні знання про минуле.

У перші місяці війни мене дещо дратували пропозиції щодо оцифрування, які надходили нам від різних закордонних компаній — саме під час найскладніших рятувальних зусиль Dream Team. Не те щоб я не розуміла важливості обліку й збереження пам’яті про колекції. Але нашим надважливим і першочерговим завданням було зберегти сам живий предмет, цінність якого у прийдешньому метавсесвіті тільки зростатиме. Зрештою саме предмет може залишитися єдиним достовірним свідком того, що минуле — не фейк, сконструйований штучним інтелектом, а те, що справді було.

Війна показала, наскільки боляче наше суспільство сприймає втрату культурної спадщини. Факти пограбування українських музеїв, викрадення чи знищення колекцій викликають величезне обурення — майже так само, як загибель, поранення чи викрадення українців. Тому після перемоги має відбутися найширша суспільна дискусія про те, що ми вважаємо українською культурною спадщиною, а що є продуктом культурних індустрій; у що держава має вкладати кошти заради збереження, а чому має просто всіляко сприяти або хоча б не заважати саморозвиватися.

Повертаючись до вашого запитання про закордонну допомогу, додам, що вже в березні-квітні ми отримали велику кількість пакувальних матеріалів і пристроїв саме для збереження та консервації колекції. Для цього мої колеги брали участь у багатогодинних відеоконференціях із європейськими музеями, писали листи, налагоджували контакти з благодійними фондами. Дружня допомога надходить і досі. Сам музей необхідних запасів не мав, зокрема й тому, що не було де все це розміщувати. У нас ледь вистачало площі власне для творів, то що вже казати про рулони пузирчастої плівки чи величезні ящики…

— Ідеться про якісь особливі ящики?

— Так. Це спеціальні музейні ящики різних розмірів, які виготовляють із хімічно нейтральних екологічних матеріалів, котрі не шкодять експонатам. Зазвичай у таких ящиках транспортують по декілька творів. Кожен предмет попередньо має бути обгорнутий кількома шарами паперу чи тканини певного типу залежно від того, що це — картина, скляний келих, поліхромна дерев’яна скульптура чи металева пластика. 

Пузирчаста плівка — лише верхній із шарів. З огляду на склад нашої колекції для її консервації потрібні були десятки різних засобів для пакування і, звісно, унікальні професійні навички наших зберігачів. Але проблема полягала в тому, що твори не можуть зберігатися в упаковці понад два тижні. Без доступу повітря на органічних матеріалах може розмножитися все що завгодно — від грибків і мікроорганізмів аж до збудників бубонної чуми. І про це також варто пам’ятати, враховуючи, що в Музеї Ханенків є твори флорентійської школи XIV–XV століть, коли в Європі, а надто в Італії, лютували страшні епідемії…

— Тобто консервування колекції має відбуватися так, щоб експонати дихали? Як цього досягти на практиці?

— Коли ми отримали більшість із необхідних пакувальних матеріалів і почали готуватися до можливої термінової евакуації, то підбирали для кожної групи експонатів відповідні за розміром ящики, повністю все запаковували й тут-таки розпаковували, а всі шари «обгортки» маркували й складали в ящики з такими самими номерами, щоб на момент наказу про евакуацією все було під рукою.

— Скільки часу зайняла ця робота?

— Багато, зважаючи на те, що експонатів — 25 тисяч, а зберігачів лишилося декілька. Працювали майже без вихідних і, як виявилося, все зробили вчасно. Тож коли поряд з музеєм розірвалася ракета, жоден твір мистецтва не постраждав. Утім, постраждав сам будинок: вибуховою хвилею вибило всі фасадні вікна, двері і, що найгірше, чотири світлові плафони. На жаль, окреме дослідження виявило також інші серйозні пошкодження, але тоді найбільшою загрозою здавалися вибиті вікна й плафони. 

Оскільки музей будувався в ХІХ столітті, вважалося, що найкращим для творів мистецтва є денне світло. І всі ці скляні стелі вранці 10 жовтня лежали в друзках на підлозі. Однак повторюся: експонатів ані в залах, ані у фондосховищах уже давно не було.

Про документацію та необхідність оновити правила роботи музеїв

— Усі ці переміщення, мабуть, було задокументовано?

— Звісно. Навіть коли в мирний час твір полишає фонди й переміщується до експозиційного залу на виставку, на це складається відповідний документ. Так само фіксувався рух кожного нашого експоната — звідки він був узятий і де перебуває тепер.

— У вас є електронна база?

— Є, і це дуже допомогло. Після завершення грандіозного переміщення ми провели звірку наявності наших експонатів, і, на щастя, все зійшлося.

— Зараз, мабуть, зарано робити якісь прогнози, але певна, що досвід 2022 року стане приводом для серйозних змін у музейній сфері. Чи могли б ви поділитися своїми думками щодо цього?

— Насамперед треба й надалі розвивати електронні бази, про які ми щойно говорили. Адже музеям, де все фіксується тільки на папері, набагато важче і зберігати безліч різнорідної інформації про колекції, і стежити за їх переміщеннями, і бути прозорими для суспільства. 

У перші дні війни ми убезпечували не тільки самі експонати, а й усю музейну документацію включно із відсканованими інвентарними книгами. Одразу було зроблено декілька електронних копій, які наша директорка розподілила між відповідальними особами, а згодом розмістила в захищеному хмарному сховищі. Але опікуватися такими масивами даних кожному окремому музеєві дуже важко. В Україні досі немає єдиної державної музейної електронної бази з опрацьованим спільним тезаурусом і єдиними стандартами описів. І навіть якби тотальне оцифрування колекцій було проведено, у держави нема де зберігати ці неосяжні масиви інформації. Не кажучи вже про те, що в самих музеях зазвичай немає відповідної техніки й потужних захищених електронних сховищ.

Звідси випливає інша болюча проблема. Створення музейних електронних баз потребує певного штату та величезної кількості людино-годин. А звідки їх узяти, коли в музеях бракує фахівців? І не тільки з суто музейної діяльності, а й у сфері електронних технологій. Насправді дуже важко знайти молоду професійну чесну й зацікавлену людину, яка присвятила б себе роботі в музеї й відповідала за збереження цінностей. У випадку з Музеєм Ханенків, де зібрано твори з усього світу, така людина ще мусить володіти кількома іноземними мовами, принаймні англійською, бо, на жаль, українською актуальної інформації з історії світового мистецтва обмаль, а щодо окремих розділів зовсім немає. А тепер скажіть, як знайти такого фахівця на «бюджетні» кошти? Ось де має долучитися держава. 

Ми прагнемо європейських стандартів, але міжнародні гранти, стажування, фахові видання, семінари, спеціалізовані програми післядипломної освіти в музейній галузі або хоча б утворення загальної інформаційної платформи про такі можливості — це сфери, де музеї, особливо «малі» чи «регіональні», не в змозі впоратися самотужки. Договори про подібну співпрацю укладаються якщо не на рівні держав, то на рівні міністерств та агенцій.

Щодо музейної інфраструктури, то її треба повністю переробити за європейськими нормами, починаючи, звісно, з фондосховищ. Вони не мають бути просто складами. Клімат-контроль і спеціалізоване обладнання навіть не обговорюються, бо це і є норма.

Мрія і напрям розвитку — музейні фонди мають бути повністю відкритими. Жодних таємниць, жодних розтиражованих масмедіа образів музейників-шахраїв чи легенд про приховані у фондах скарби. Кожен відвідувач має право тицьнути на будь-яку позицію інвентарної книги, а музейник мусить підказати, де на це можна подивитися. Тут команда Музею Ханенків має спільне бачення. Аби не вдаватися зараз до довгих пояснень: поцікавтеся, як це працює в Депо музею Бойманса — ван Бенінґена в Роттердамі (Depot Boijmans Van Beuningen), що стало першим у світі «публічно доступним художнім складом».

Так, сьогодні сучасні стандарти у зберіганні, вивченні та доступності спадщини — це мрія. Але я точно знаю, що після перемоги її має втілити команда тих, хто пройшов крізь випробування й став ще впертішим, — спільнота українських музейників, сказати б, Команда Мрії.

Спілкувалася Ганна Шерман

Фото Олени Живкової