Статична камера, внутрішньокадровий монтаж та до найменших подробиць вивірені мізансцени, практична відсутність крупних планів, пастельні відтінки кадру, розсіяне без тіні світло, непрофесійні актори, сюрреалістичні ситуації та абсурдний сухий гумор, – таким є впізнаваний стиль шведського режисера Роя Андерссона.
Після Інгмара Бергмана, який був його учителем, Рой Андерссон – один з найвідоміших та вже найтитулованіших скандинавських кінорежисерів ХХ – ХХІ століть. Дивовижно, що майже за 50 років творчої діяльності режисер зняв всього 6 повнометражних стрічок. І, якщо перші фільми були реалістичними, наступні, як правило, не мають чіткого сюжету і більше схожі на збірку гротескових, карикатурних скетчів.
Зібравши негативні рецензії критиків про свій другий у кар’єрі ігровий фільм «Гіліап» (1975), на повнометражні стрічки Рой Андерссон не наважуватиметься 25 років й зніматиме рекламу та короткометражки. Однак, і цій, здавалось би, кон’юнктурній галузі режисер зумів задати високий стиль і перетворити її на мистецтво. Його рекламні ролики не раз здобували нагороди найпрестижніших фестивалів. Зароблені ж гроші дали можливість відкрити власну продакшн-студію і самотужки продюсувати майбутні фільми. А вони, до слова, дуже недешеві.
Повертається до повного метру Рой Андерссон вже в 2000-му зі стрічкою «Пісні з другого поверху», яка поклала початок його екзистенційній кінотрилогії («Ти, який живеш» (2007), «Голуб сидів на гілці, розмірковуючи про буття» (2017). Ці фільми стилістично й концептуально об’єднанні як філософські роздуми про існування людини – сумний фарс її земного буття.
На екрані глядач бачить уривки з життя дивних та нещасних людей, які досягли піку екзистенційної кризи. Комівояжери, які намагаються продати нікому непотрібні речі, перукарі, музиканти, офіціанти ресторанів, які ніхто не відвідує, священики, які втратили віру та психотерапевти, – більшість цих недолугих персонажів-типів у Роя Андерссона переходять зі стрічки в стрічку. «Важко бути людиною!», – говорить один із героїв. В кожному епізоді на них очікуватиме невдача й разчарування, або неочікувана смерть, позбавлена будь-якої логіки. Ось один герой готується до вечері з дружиною та, відкорковуючи пляшку вина, падає, інший збирався пообідати в кафе, але помирає біля каси, третій – від інсульту, не встигши реалізувати антикризову бізнес-програму. І ось вже колеги несуть квіти до його труни.
Спочатку всі ці міні-історії видаються більш ніж просто абсурдними. Здається, що в розмовах немає сенсу, вони радше схожі на нагромадження недолугих фраз, постійно повторюються одні й ті самі репліки, люди не чують одне одного. Втім, через 10-15 хвилин перегляду будь-якого фільму Роя Андерссона до цих особливостей починаєш звикати, чорний гумор вже здається поетичним, а героям щиро співпереживаєш, бо в цих гіперболізованих образах пізнаєш реальність життя.
«Це мозаїка людських доль. Живі картини показують омани та помилки людей, які зустрічається одне з одним, але не в змозі встановити справжній контакт, через те, що їм страшенно не вистачає часу, бо вони зайняті гонитвою за тим, що їм здається важливим. Фільми розповідають про життя людей, їхню роботу, про те, як вони поводять себе в суспільстві, про їхні думки, турботи, мрії, радощі й невгамовне прагнення до визнання та кохання. У всього цього, рівно як і у їхній зовнішності та мотивах вчинків є стільки ж варіантів, скільки людей на землі. І саме тому «людина є радість людини», – пояснив якось тематику своєї Рой Андерсон в одному з інтерв’ю. Тому вона є ніби сподіванням режисера, що людство опам’ятається, помітить свої помилки і встигне їх виправити.
Відчуття меланхолії, сірості та одноманітності проявляється й кадром. Герої одягненні в непримітні речі тьмяних відтінків, а обличчя їхні злегка підфарбовані білим гримом. Це створює враження ніби перед нами пожовклий альбом з картинками якогось іншого життя. У фільмах немає крупних планів, більшість сцен зняті загальним планом в одному ракурсі та одним шматком. Глибока перспектива кадру пропонує уважно вгледітися в те, що відбувається на задньому плані – в кінці коридору, в спальні, на кухні, біля вікна лікарняної палати, або крізь вікно. Ці локації повторюватимуться у стрічках трилогії. Ще однією цікавою особливістю кіно Роя Андерссона є те, що всі сцени знімаються у вибудованих в павільйоні декораціях, навіть автобус та поле. Причому режисер не прихильник комп’ютерної графіки і надає перевагу хоч і архаїчній, але перевіреній техніці «trompe l’oeil» («обман зору»). І, якщо, його персонаж стоїть біля вікна і дивиться на міський пейзаж, то це не просто розфарбований задник, а справжній макет міста.
У 2020 році виходить шоста повнометражна стрічка Роя Андерссона «Про нескінченність», нагороджена Срібним левом Венеціанського фестивалю, яка стала своєрідною післямовою до трилогії, оскільки у ній простежуються всі риси, властиві попереднім роботам режисера. Пастельна палітра: блідо-коричневий холодний фон, аскетичні інтер’єри, майже безлюдні сцени і тиша, що зрідка порушується монологом чи музикою.
Фільм містить 45 сцен, кожна з яких знімалась окремо і в суто хронологічній послідовності. Оповідь ведеться майже в притчовому ключі: закадровий жіночий голос коментує: «Я бачила жінку, яка думала, що її ніхто не чекає», «Я бачила чоловіка, який виявився не там, де потрібно», «Я бачила чоловіка, який наступив на протипіхотну міну», «Я бачила чоловіка, який благав про помилування».
Єдиний персонаж, з яким пов’язаний хоч якийсь сюжет – Священик. Він втратив віру в Бога, бачить жахливі сни, в яких несе важкий хрест на своїх плечах під викрики і знущання натовпу. Потім священик прокинеться, а перед службою нап’ється вина. Наступний кадр – він на прийомі у психолога, який грубо його випихає за двері, бо робочий день закінчився і він можне запізнитись на автобус…
«Про нескінченність» – стрічка про нездатність людей до контакту. Вони нещасливі де завгодно: в ліжку з давно некоханою дружиною, в автобусі, в офісі, адже служба не приносить задоволення, і навіть в церкві, коли їх обтяжує питання: а чи є якийсь Бог?
Фільми Роя Андерсона, справді, непрості і видаються зафіксованим на плівку театром з його умовністю. Можливо, не всім вдасться подивитись таке кіно з першого разу і не сприймати його дуже буквально, а зчитувати алюзії. Але, безсумнівно, Рой Андерссон унікальна фігура в світовому кінематографі.
Текст: Христина Срібняк