ОЛЕКСІЙ АПОЛЛОНОВ: «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ – НЕ ЗОВСІМ ТА ІСТОРІЯ»

ХУДОЖНИК ОЛЕКСІЙ АПОЛЛОНОВ – УЧАСНИК ПРОЄКТУ «МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР», ПРО МАЙСТЕР-КЛАСИ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ АТО ТА ПОЛОНЕНИХ,  АРТ-СИТУАЦІЮ ТА УКРАЇНУ. 

Олексій, працюючи над проектом, ми частково зіткнулися з нерозумінням мистецького середовища теми та необхідності проєкту. Тема війни і ті ідеї, які сповідують учасники проєкту, виявилися далекими деяким художникам. З чим пов’язана ваша згода брати участь в програмі «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір?»

Так сталося, що Майдан відразу перейшов в бойові дії, і їх не можна розділяти. Насильство – це дуже важко і страшно, особливо те, що ми бачили останні дні на Майдані. Останній тиждень ми стояли біля центрального входу головної пошти, збирали барикади, підносили матеріали, але в найгарячішій стадії ми не брали участь. Коли стали стріляти, ми з Оленою (Олена Придувалова – дружина Олексія) просто пішли, тому що було страшно. Але співчуття, співучасть, співпереживання – це важливий момент людського життя. Ми стали допомагати, брати участь в благодійних аукціонах.. Це було важливо – бути причетним до процесу і свого роду – це теж волонтерство.

Тобто участь в проекті, направленому на допомогу, реабілітацію людей, які безпосередньо зіткнулися з війною для вас це – громадянський обов’язок?

Якщо мова йде про АТОшників, полонених, то підтримка цих людей  – в першу чергу, все інше в житті може почекати.

У Олександра Ройтбурда і Матвія Вайсберга участь в подіях Майдану вилилася в серії тематичних робіт. В ваших творах ця тема відобразилася?

Так. Я зробив кілька робіт «Герої Майдану» – фігуратив, але трохи більш абстрактний, не конкретика. Зробив кілька натюрмортів «Коктейль Молотова» в нефігуративі, але серій – немає. Можливо, вони з’являться трохи пізніше.

Якщо взяти учасників проекту, то для них війна стала певним порогом: життя до війни і після. Ваше життя змінила ситуація в країні?

Я ж не був на війні.

Але ви були на Майдані.

Це в жодному разі не можна порівнювати. Учасники проєкту зіткнулися з реальною війною. Мені навіть важко це порівнювати: свій досвід і досвід хлопців та дівчат. Тим більше, що вони молоді. Я служив в армії, але вже після інституту, і помічав, що у мене одне ставлення до армії, я можу ситуацію оцінити з боку, а молоді хлопці – ні. І це не війна, це всього на всього армія, військовий табір, і тим не менше, я спостерігав як змінюється психіка у новобранців. 18 років – це діти. У цьому віці багато хто потрапив на війну. І не побувавши там, ти не можеш зрозуміти ТЕ, ЩО ПЕРЕЖИЛИ ВОНИ.

Диптих “Герой Майдану” ІІ. 2014. Полотно, акрил. 100х80 Фото: Олексій Белюсенко
Диптих “Герой Майдану” І. 2014. Полотно, акрил. 180х60 Фото: Олександр Безкаравайний

Ми часто їздимо у відрядження і спостерігаємо, що країна ніби розділена на різні регіони – Львів живе одним життям, Краматорськ – іншим, Київ, Одеса, Ужгород… В кожному місті своє бачення країни. Що може нас об’єднати?

Це соціально-філософське питання. Мені важко оцінити всю глибину історичних, громадських течій, треба бути глибоко в цій темі. Яку історію ми вчили? Ту, яку нам давали. А вона, виявляється, не зовсім та історія – трішечки література, а не історія. 

Ми були на пленері, присвяченому Грюнвальдській битві 1410-го року. І я запитав себе, а що було після цієї Грюнвальдської битви, в якій брали участь воїни з Західної України? Що було в історії до Богдана Хмельницького? Двісті з гаком років! Ми нічого не знаємо про цей час. І після Богдана особливо нічого не знаємо. У школі навіть абзацу ніякого не було. Тому, щоб відповісти на це питання, добре б, звичайно, трохи володіти історичним матеріалом.

Виходить у нас, українців, фактично немає справжньої історії?

Ми не написали, на жаль, свою історію, а це одна з точок відліку. Але мені здається, що політична нація більш реальна для нас. Дуже багато народностей в Україні переплавлене. Франція і Америка – це теж політичні нації.

Політична нація – це що?

Коли ти пізнаєш, що ти громадянин не по крові, а по свідомості і за мовою.

Один з користувачів сайту МІТЄЦ – художник з Одеси негативно і гостро сприйняв слова з інтерв’ю учасника проєкту, ветерана бойових дій Вані Гунченко, де він сказав, що жорстка українізація може об’єднати всю країну. Чи вважаєте ви, що до питання двомовності в країні варто ставитися більш лояльно?

Ні. Французи – політична нація, але у них іншої мови, окрім французької в країні немає. Так склалося, що немає у нас сто відсотків етнічних українців в країні, тому нічого не зробиш, але я вважаю, що державна мова повинна бути одна – стовідсотково українська, і тут ніяких питань взагалі немає. Справа все в часі. Над цим треба працювати, а працювати ніхто не хоче, тому що всі популісти.

Але в супермаркетах продавці обслуговують покупців тепер тільки українською.

Так, і мені це дуже подобається. Україномовне інформаційне поле бідне, і це просто неподобство. Я якось зайшов пару років назад на Головпоштамт і не знайшов там українською мовою жодної листівки, журналу, газети. Мене це обурило. Головпоштамт, і ніякої публікації і друкованої продукції не було українською мовою взагалі.

Досі є супермаркети, де зі ста найменувань може бути тільки парочка українською мовою, все інше – ні.

Із серії “Карпати”. 2017. Полотно, акрил. 200х140 Фото: Олексій Белюсенко

Ми підійшли до питання ринку. Сьогодні ринок художнику диктує певні правила гри. У вашому випадку – ви займаєтеся творчістю або створенням ринкового продукту?

І фарба, і полотно – це все-таки предметний світ, і художник – це ремісник. Можливо, цифрові технології замінять це, але поки все одно ми ще нікуди не зробили крок від ремісництва, а естетичний це момент чи момент ринку – це все вирішує час. Історично склалася багатовікова традиція. Художник спочатку був ремісником, потім в ХХ столітті став володарем дум, душ, з’явилися концептуальні речі. Еволюція йде від ремісництва до естетичного, концептуального мистецтва, але все одно ринок поруч. Як без цього? Я вважаю, що такий порядок речей є  нормальним. Інша справа – ступінь свободи або несвободи, що головне для художника – це має значення.

Сьогодні, що є важливим для художника, вирішує він сам. Що важливо для вас?

Так складається, що я маю можливість займатися творчістю в моєму розумінні – вільно. Звичайно ж, є замовні речі, але їх вкрай мало, і, як правило я звертаюся до них неохоче, але змінюватися я вважаю за краще в силу своїх якихось бажань і поставлених завдань, як мені хочеться, як мені бачиться, і це я можу собі дозволити.

У якийсь момент ринок дуже жорстко почав диктувати художникам умови.

Напевно, але в зв’язку з появою інтернету, ця жорсткість пішла.

Художня презентація в інтернеті важлива?

Безумовно.

Що вона дає сучасному художнику?

Я вважаю, що просто сьогодні таким став світ – інформація зараз йде не завдяки виставковим залам, а в основному – через інтернет.

Що вам особисто дає публікація робіт в інтернеті?

Тут кілька складових. Реакція глядачів, наприклад. Художнику без глядача нуднувато, йому є важливим зворотний зв’язок. Є художники, які багато років виставляються тільки в інтернеті, вони там живуть і працюють досить успішно. Браво! Для цього потрібні енергія і бажання.

Виходить, що інтернет витісняє галерейную діяльність?

На сьогоднішній день – так.

Галерея має працювати активніше і пропонувати те, що не може дати інтернет. Наприклад, створювати атмосферу якогось клубу, спілкування людей, пропонувати різні інноваційні програми.

В цілому таких галерей в Києві критично мало.

Дійсно, ті галереї, які виникли в 90-е, фактично не змінили принцип роботи, і виконують функції салону з проектами більш-менш успішними.

Культурне життя відображає розвиток суспільства, життя економічне, політичне. Якщо слідувати цій логіці, то розвиток у нас мінімальний, суцільна ізоляція від політики, економіки від гуманітарної політики, а галерейна справа – індикатор, зчитує цю ситуацію, тому в цьому плані тут результат мінімальний. Просто на ентузіазмі художники самі працюють, адже вони більше нічого не вміють робити. Якщо ще років десять тому був якийсь спалах галерейної діяльності, було безліч друкованих видань, пов’язаних з мистецтвом, зараз є випалене поле – абсолютно нічого немає.

Але ви час від часу все ж робите свої виставки в галереях. Що вам це дає?

Не знаю, що дає сама виставка, але підготовка до неї – це для мене головне. Коли тобі повідомили, якого числа виставка, ти зобов’язаний її зробити. Цей момент мені найбільше цікавий.

Тобто виставка в якомусь сенсі – це звіт, свято?

Це далеко не свято. Свято може і не відбутися, але виставку ти зробити зобов’язаний. Я говорю про процес. Коли ти вже дав згоду і повинен пройти цей етап створення.

Створення чого?

Ти повинен щось сказати, якщо ти згоден на виставку, якщо у тебе немає висловлювання, ти кажеш: «Ні, хлопці, в наступний раз».

А як галеристи сьогодні працюють з художником?

Як і раніше, художник залишає роботу за виставку, і на цьому все і закінчується.

Ви сказали, що сьогодні немає друкованих журналів з мистецтва. Але, наприклад «Антиквар», «Образотворче мітстецтво» досі виходять і пропонують часто доволі якісні матеріали. Наскільки важлива для вас публікація в друкованому виданні?

Думаю, що необхідно мати якусь друковану продукцію, каталоги до виставки… Це ще ніхто не відміняв. Книжкові магазини є, і чому б там не лежати журналу або каталогу з виставки.

Наскільки важливо для вас, щоб ваші роботи були присутні в якійсь колекції?

Ну що ж в цьому поганого? Тут одні плюси, якщо твої роботи знаходяться у колекціонерів.

Коктелі Молотова. 2014. Полотно, акрил. 70х100 Фото: Олексій Белюсенко
Червона кімната. 2016. Полотно, акрил. 150х110 Фото: Олексій Белюсенко

Є художники, які прагнуть потрапити в певні колекції. Якщо роботи знаходяться в хорошій колекції, то твоя ціна зростає. Вони підходять до цього питання з точки зору ринку.

Є таке, і це абсолютно нормальний підхід. Але колекціонерів я не колекціоную.

Тоді що? Робота в колекції тішить самолюбство?

Так, звичайно! Про що мова? Якщо реально, то колекціонерів у нас мало. Нема Закону про меценатство. Чим хороший цей закон? Він би стимулював людей цікавитися мистецтвом: театром, музикою… Не обов’язково, що відразу гроші хлинуть в культуру, просто був би ще один стимул заможним людям цікавитися, де знаходяться музеї та галереї, їм було б вигідно це. Але цього не відбувається, цей закон ніяк не можуть прийняти. Тому у нас музеї бідні і недоглянуті, занедбані, філармонія, консерваторія – все це мало відвідується бізнесменами. Добре, хоч бібліотеки трошки відремонтували, але до цього процесу причетний Євросоюз, так що ситуація не оптимістична в плані розвитку. Молодь теж відчуває це. Ми ж тут, в Україні живемо, і молоді люди хочуть мати можливість тут виставлятися.

Матеріал підготувала Оксана Семенчук

Фото: Надані галереєю МІТЄЦ та Олексієм Аполлоновим

Опис проєкту: 

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

За підтримки «Українського культурного фонду».

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Миловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО). Ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.