У родині Заслуженого художника України Анатолія Тартаковського троє – Праведники народів Світу: мама, Лідія Савчук, та її батьки – Степан та Надія. Їх імена викарбовані на Стелі Праведників у Яд Вашемі. Під час Другої світової війни та нацистської окупації вони проживали у Вінниці, у скрутну годину ризикуючи своїм життям, допомагали євреям. Батько Анатолія – Ісаак Тартаковський був видатним радянським художником. Перший день війни, 22 червня 1941 року, він зустрів на передовій, на військовому аеродромі під Дубно. Потім, після 3 місяців виснажливого відступу Радянської армії, опинившись серед численних військ у ворожому оточенні під Києвом, потрапив до полону, звідки через місяць йому вдалося втекти. Під вигаданим ім’ям він дістався до Вінниці. Через деякий час Ісаака прийняла до себе родина Савчуків, у якій він і проживав під виглядом далекого родича до звільнення Вінниці. В 1953 році Ісаак і Лідія Савчук знову зустрілися, покохали одне одного й одружилися, а в 1954 році на світ з’явився майбутній художник Анатолій Тартаковський.
Пане Анатолію, Ви зростали в мистецькому середовищі, тож можна припустити, що у Вас й не було іншого шляху, окрім як стати художником?
Знаєте, справді, на думку ніколи й не спадало, що може бути якось інакше. У 1958 рокі наша родина оселилася у будинку художників по вулиці Філатова 10-А, а поруч збудували майстерні. Нашими сусідами були найбільш відомі на той час майстри: Віктор Шаталін, Сергій Шишко, Вадим Одайник та багато інших. Всі приятелювали між собою, завжди були готові допомогти одне одному. У багатьох художників були близькі за віком діти, серед них – я та моя сестра Олена. Так ми гуртом зростали, разом поступали до Республіканської художньої школи. Туди нас возив мікроавтобус, дорогою співали пісень, жартували, додому повертались на тролейбусах. Якось так органічно все і складалося. Після одинадцятого класу поступали до художнього інституту (КГХІ, тепер НАОМА).
Напевно, нелегко бути художником у родині, в якій вже є такий відомий та визнаний майстер, як Ісак Йосипович Тартаковський. Хоча, у Ваших роботах простежується індивідуальний стиль, абсолютно не схожий на Вашого батька. Серед основних зовнішніх рис: це виразна фактура і густі яскраві кольори. Як сформувався Ваш особистий почерк?
У художніх закладах студентів не навчають бути митцем, бо цьому не можна навчити. В них надають ґрунтовної професійної підготовки що до оволодіння майстерністю, а далі все залежить від особистості. Втім, ще й після художнього інституту я відшліфовував свою майстерність під керівництвом батька, який приділяв мені дуже багато часу, також під наглядом його колеги і друга Василя Хітрикова, якого батько вважав кращим живописцем світового рівня. У нього в майстерні на Хрещатику, чи у нас на дачі в Осокорках ми писали втрьох натюрморти, в Криму малювали пейзажі. Це була колосальна школа. Також їздив у творчі групи до Седнєва, де збиралися українські чудові живописці, поради яких я сприймав з вдячністю. Однак батько, творча свідомість якого сформувалася ще у 20-ті роки, завжди наголошував, що мистецтву не потрібні два однакових Тартаковських і мені треба йти своїм шляхом. Водночас, бути несхожим на когось для мене не було самоціллю, це природно випливало із самих моїх творчих задумів, які по суті були оригінальні. А потім почалася Перебудова…
Тобто, цей Ваш стиль сформувався вже після 86 року?
Починаючи з 1986-го. Восени я поїхав до Гурзуфу, де створив серію пейзажів. Декілька з робіт потрапили на республіканську виставку до Києва. Це була перша молодіжна виставка вже нового характеру. У молодого покоління були інші бачення мистецтва. Пам’ятаю, як тоді у Спілці художників мене перестрів Народний художник УРСР Федір Захаров і спитав: «Тартаковський, що з вами трапилося?». «Я визріваю», – відповів я. Потім він зустрів батька й виговорив йому за мене. А мені батько сказав, щоб я нікого не слухав і робив своє, бо у мене свій шлях.
На що Ви спираєтеся у мистецтві зараз?
Мені завжди цікаво вигадувати щось нове. Подобається створювати принципово нові конструкції ідей, щоб вони були не підгледені у когось, а нові за суттю. Ідеї в моїй голові виникають з такою швидкістю, що деякі я навіть не встигаю втілювати. І всього цього, у різних творчих напрямках, було багато. А у Києві загальновідомою стала моя акція «Метромузей Анатолія Тартаковського» – протягом 7 років у лайт-боксах на ескалаторах Київського метрополітену постійно експонувалися сотні постерів з моїх картин. Все почалося з того, що мені було неприємно бачити у метро комерційну рекламу. Вона мене пригнічувала, до речі, підземка вважається психологічно небезпечним місцем, оскільки люди перебувають у замкненому просторі. І я написав серію картин, які б викликали у пасажирів тільки позитивні емоції. Робота над цим проектом була цікавою, однак з часом я відмовився від нього – звуження творчого акту до виключно мажорної тональності стримувало мій розвиток як особистості, внутрішня потреба експресивного, драматичного була нагальною. Взагалі мій творчий шлях завжди складний – між собою стинається бажання створити цілісну філософічну концепцію з закоханістю у фіксацію миттєвого сприйняття навколишнього.
На виставці «Мова Праведників: творчість родин Праведників народів Світу» представлено картини вашого сина Валентина Тартаковського. Розкажіть про нього.
Моєму сину Валентину 12 років. Він своєрідний хлопчик з абсолютно нестандартним мисленням. Починаючи років з трьох він щодня малює по картині, гуашшю чи акрилом – безкінечно різноманітні абстрактні фантазії. Малює так впевнено, широкими пензлями, наче досвідченій майстер. До малювання Валентина ніхто не спонукає, навіть навпаки, доводиться стримувати, оскільки я повинен допомогти йому з підготовкою фарб, потім з прибиранням, а вільного часу обмаль. Тому мені легше, коли Валентин сідає за синтезатор – можна на годину розслабитись і послухати дивні звукові комбінації. Ще він захоплений географією, тому живописні та музичні імпровізації Валентина – наче подорожі у далекі фантастичні світи. Якщо його питають, що відображене у його творах, то так і відповідає: – «весь світ».
У Валентина – трисомія 21 (синдром Дауна), мабуть від цього він наче з інших світів, де є лише веселощі, життєрадісність, космічна фантазія, а заздрощі, матеріальній світ – щось дивне, незрозуміле. Також я наочно побачив, що таке «генетика» – через 100 років у Валентинові наче фізично відтворився мій батько, лише з поправкою на синдром. Та ж лагідна весела вдача, та ж нестримна жага творчості, хіба що труднощі дитинства різні: у батька – шалена бідність єврейського хлопчика напівсироти, у його онука – доля нестандартної дитини. В тім, кожен з них проходить свій іспит долі достойно, направляючи вітрило свого життя і творчості на ствердження перемоги світла над мороком.
Пів року тому пройшла перша персональна виставка Валентина, є чимало нових пропозицій. У Національному цирку України зацікавилися його творами як ескізами декорацій до вистав, є пропозиції виставок за кордоном. Я і сам, фактично, змушений взяти Валентина співавтором до свого проекту – 20 років я розробляв ідею розфарбованих скульптур, нарешті майже завершив роботу над самими скульптурами, а тепер розгубився, бачу, що Валентин краще за мене їх розфарбує… Колеги кажуть: «звичайно, він зробить це краще, то йому і віддай».
Також у цій виставці приймає участь і Ваша сестра Олена Паламарчук (Тартаковська). Як би Ви охарактеризували її творчість?
Олена – художник зі своїм індивідуальним творчим шляхом, знана серед українських сучасних митців. Маючи у базисі неабияку класичну підготовку, досить швидко сформувалась, як художник сучасного мислення, обізнаний із кращими досягненнями світового мистецтва. Цікаво, що її творче кредо не є якоюсь незмінною формулою, а весь час перебуває у стадії розвитку. Картини художниці напливають серіями, і кожна серія має своє пластичне втілення. Її стилістику можна було б означити як абстрактний експресіонізм з певними фігуративними домішками.
В останні роки Олена створила серії картин пейзажного характеру, натхнення до яких знайшла на Полтавщині та Закарпатті, а також у подорожах до Амстердаму, Флоренції, Брюгге. Їх вирізняють композиційна витонченість і бурхливий колір, застиглий у фарбах невпинний рух.
Спілкувалась Христина Срібняк
Фото: надані Анатолієм Тартаковським