«Хочу побудувати Собі церкву на Русі, в Києві…». Заснування та будівництво Успенського собору

Матеріал із журналу «Антиквар» №131

Успенський собор є головним храмом найдавнішого й вельми шанованого в православному світі монастиря — Києво-Печерської лаври. Цій видатній пам’ятці належить виняткове місце в історії давньоруської архітектури, оскільки вона започаткувала новий тип храмових споруд.

Ольга Сіткарьова, кандидатка архітектури, та Наталія Абашина, кандидатка історичних наук, розповіли про заснування та будівництво Успенського собору. Авторки спираються на літописи та інші історичні джерела, аналізують малюнки, згадують людей, які не шкодували зусиль для будівництва і облаштування собору.

Публікуємо уривок із статті, надрукованої у журналі «Антиквар».

Закладення храму

За великого князя Київського Святослава Ярославича Печерський монастир отримав чималу територію на горі біля дніпровських схилів, у яких знаходилася печерна чернеча обитель. Згодом цю територію стали називати Верхньою. Центральне місце у створеному тут в XI–XII століттях монастирському архітектурному ансамблі посідав Успенський собор.  Як повідомляє «Патерик Києво-Печерський», мурувати велику церкву почав ігумен Печерського монастиря прп. Феодосій, бо попередня, дерев’яна, стала замалою для братії. 

У Патерику зазначено, що вибір ділянки, закладення та будівництво кам’яного храму відбувалося за бажанням і під заступництвом Самої Пресвятої Богородиці та супроводжувалося багатьма чудесами.

Свідок одного з них бачив, як від купола дерев’яної монастирської церкви, біля якої молився прп. Феодосій, «вийшов пломінь великий і, вигнувшись мов склепіння, перейшов на інший пагорб, і став його кінець там, де блаженний отець наш Феодосій вибрав місце для церкви, яку пізніше почав будувати, і де донині [стоїть] на тому місці монастир славний»¹. Потім вогонь знищив ліс, що ріс на тій ділянці: «І зразу спав вогонь із небес, і спалив усі дерева та тернину, і, росу висушивши, просіку сотворив, подібну до рову».

Урочисте закладання Успенського собору відбулося 1073 року. Згідно з літописом, заснована була «церква Печерська Святославом князем, сином Ярослава, ігуменом Федосієм [і] єпископом [юр’євським] Михаїлом. Митрополит Георгій тоді перебував у Греках, а Святослав у Києві сидів»¹. У закладенні брав участь сам князь Святослав Ярославич, котрий, знову-таки за літописом, пожертвував на будівництво 100 гривень золотом (16 кг).

«Міра» для будівництва храму

«Мірою» (модулем) при будівництві Успенського собору слугував, відповідно до переказів із Патерика, золотий пояс варяга Шимона. Цей пояс вагою 50 гривень (8 кг) Шимон зняв разом із золотим вінцем із родового образа Розп’яття і за Божим велінням приніс у монастир засновнику Печерської обителі прп. Антонію. Шимон розповів, що в дорозі під час бурі він побачив у небі церкву, і голос із висоти мовив: «Має вона сотворитися преподобним в ім’я Божої Матері… І, як бачив, зміряв її тим золотим поясом. І розміром та висотою вона — 20 завширшки, 30 завдовжки, а 30 у висоту».

Сам акт закладення храму, ймовірно, полягав у тому, що князь узяв «міру» з пояса, як це й описано в Патерику, за допомогою вимірювальної жердини й шпагату виконав розбивку плану та «своїми руками почав рів копати». Можливо, тоді ж на місці майбутнього престолу був вкопаний шиферний «камінь основи» у вигляді хреста спрощеного типу. Дослідження руїн собору у 1962–1963 роках засвідчили, що вкопали той камінь у лісовий ґрунт. Це підтверджує інформацію писемних джерел про вибір ділянки для будівництва «на горі», яка заросла «деревами і тернієм».

Через смерть прп. Феодосія будівництво після закладення храму не велося. Відновилося воно тільки наступного, 1075 року: «Почата була Стефаном-ігуменом церква Печерська над підвалинами; бо від основи Феодосій почав, а на підвалинах Стефан почав, — і закінчена вона була на третій рік, місяця липня в перший день». Храм освятили 1089 року в присутності багатьох князів і єпископів.

За переказом, у зведенні храму брали участь четверо майстрів церковних із Царгорода, «мужів вельми багатих». Вони повідомили, що у Влахернському храмі з’явилася Богородиця і, сказавши: «Хочу побудувати Собі церкву на Русі, в Києві…», передала їм ікону зі Своїм образом, що мала стати намісною, а також золото на три літа будівництва й мощі семи святих мучеників, котрі потрібно покласти під фундамент церкви. Вигляд майбутньої споруди було явлено майстрам на небі.

Архітектура храму

Відомості про те, що храм будували константинопольські майстри, дуже важливі для розуміння його архітектурних і конструктивних особливостей. Адже в храмах, зведених у візантійській столиці, остаточно сформувалася композиційна структура, в основі якої лежала хрестово-купольна система. У таких спорудах чотири гілки хреста, що примикають до середохрестя (підбаневого об’єму), чітко виступають у загальній композиції будівель як усередині, так і зовні. Відмітною особливістю константинопольських храмів є виражена центричність, висота і спрямованість угору, до небес, бо символом неба і була баня.

Християнська думка сприймала храм як втілення світобудови та асоціювала свої ідеї з купольним склепінням, під яким відбувалося богослужіння: «Бог створив небо як склепіння й простяг його як шатро для життя».

Уцілілі залишки собору, матеріали, здобуті в процесі розкопок, а також іконографічні джерела дали змогу дослідникові Успенського собору, архітектору Миколі В’ячеславовичу Холостенку зробити науково обґрунтовану реконструкцію його первинного вигляду.

Отже, собор являв собою шестистовпний хрестово-купольний однобаневий храм із трьома апсидами на сході. У західній частині храму розташовувався великий нартекс (приміщення із західного боку християнського храму). Внутрішні стовпи, що підтримують арки та склепіння, мали хрещату форму. Над середохрестям на підпружних арках і парусах піднімався 12-гранний світловий барабан, перекритий напівсферичною банею.

Мурування собору складалося з комбінації рядів плінфи та каменю. Форма плінфи була декількох видів, у тому числі фігурна, яку використовували для викладки деталей. Фасади будівлі були не оштукатурені, а затерті цем’янкою — вапняним розчином рожевого кольору з домішкою подрібненої плінфи, що при системі кладки із «западаючим рядом» утворювало характерні смуги. У поєднанні з рядами валунів це надавало стінам мальовничості.

Подібне трактування фасаду — один із найпоказовіших проявів цього архітектурного стилю. Художню виразність фасадів посилював зовнішній декор: двоступеневі ніші з напівциркульними завершеннями; перспективні обрамлення вікон, розташованих у два яруси; тонкі напівколонки на гранованих апсидах; пояс меандру; викладені з плінфи грецькі рівнокінцеві хрести на стінах тощо.

Входи і двері

Входи до собору були розташовані на західному, північному і південному фасадах. Первісні двері до наших днів не збереглися, і відомостей про їхній вигляд немає. Можна припустити, що вони були оббиті мідними пластинами із золотими зображеннями — за аналогією з давньою пластиною від храмових дверей, виявленою археологами неподалік від Канева на городищі «Княжа Гора». Рисунок, наведений на ній золотими лініями, виразно виділяється на бархатистому темно-коричневому тлі. Техніка золотого наведення була широко відома у Візантії та Західній Європі, звідки й прийшла до Русі. 

Виготовлення дверей Успенського собору пов’язане з ченцем Києво-Печерського монастиря на ім’я Полікарп. У Патерику в посланні єпископа Симона до Полікарпа сказано, що останній «двоє дверей зробив у тій святій Великій Церкві Святої Богородиці Печерської…».

Портали храму були оформлені мармуровими лиштвами. Нині фрагменти первісного входу зберігаються в церкві прп. Варлаама в Ближніх печерах.

Над усіма трьома порталами розміщувалися монументальні тематичні шиферні рельєфи. Два з них дійшли до нашого часу без істотних пошкоджень. Від третього збереглися лише два фрагменти із зображенням ноги і крупа коня, а також вкритого лускою хвоста «змія», що лежить під ним. За цими фрагментами М. В. Холостенку вдалося способом пропорційної побудови скласти схему всього рельєфу. Виявилося, що всі три рельєфи мають приблизно однакові розміри, які добре співвідносяться з шириною порталів собору, а також однакові потрійні рамки.

На реконструйованому рельєфі з вершником, імовірно, зображено св. Георгія Змієборця чи іншого християнського воїна-мученика. На другій шиферній плиті — наділений небаченою силою старозавітний персонаж Самсон. Представлена тут сцена із Самсоном, що перемагає лева, була досить поширеною: її часто відтворювали на фасадах християнських храмів, побудованих і раніше, і згодом. На третій рельєфній плиті, здогадно, зображено біблійного царя Соломона, найвеличнішого мудреця всіх часів, який за повелінням Бога побудував для Нього храм у Єрусалимі.

Використання подібних сюжетів в оздобленні давньоруських храмів, імовірно, пояснюється знайомством із працями візантійських філософів і богословів, зокрема «Хронікою» Іоанна Малали (бл. 491–574/578), де викладену в дохідливій формі багатющу спадщину античної історіографії поєднано з християнським світоглядом. Праця Іоанна Малали була серед перших історичних творів, перекладених у княжу добу.

¹ Цитати подано за: Патерик Києво-Печерський за другою Касіянівською редакцією (1462 р.). / упорядкувала, адаптувала українською мовою, склала додатки і примітки Ірина Жиленко (Київ, 2001).