Аукціонний дім “Дукат” розпочав роботу над другою частиною електронного архіву неофіційного мистецтва Ukrainian Unofficial – UU#Lviv. Проект здійснюється за підтримки Українського культурного фонду, і вже восени цього року ми побачимо профайли львівських художників на офіційному сайті.
Куратор другої частини Богдан Мисюга розповів про відмінні риси львівського мистецького осередку 60-х років, про критерії відбору художників, які потрапили до архіву, про зв’язок нонконформізму з сучасним контекстом, про проблеми і перешкоди, що виникають у досліджені нонконформізму.
— Яка мета проекту UU?
Перш за все змінити ставлення до Львівського мистецтва 60 – 80 – х років. Літератури про цей період практично немає, є лише фрагментарні монографічні видання. Моя праця інтровертивна, я працюю у форматі індивідуального вивчення і на популяризацію мене вже не вистачає. З командою “Дукату” ми співпрацюємо дуже давно, ще за часів, коли я працював у музеї. Мені дуже сподобався тогорічний проект UU#Kyiv, завдяки якому у доступі з’явилися ранні роботи Алли Горської, Веніаміна Кушніра, стали більш відомі імена знакових культурних діячів 60 – х років .
У “Дукаті” працюють досвідчені мистецтвознавці, які займаються одразу кількома напрямками: аукційною діяльністю, популяризацією мистецтва, влаштовують виставки, більш того це недержавна структура і в них інші підходи до проектної діяльності. Кожен з них є дослідником, вони знайомі з багатьма художниками, обізнані у мистецьких колах, які є дуже герметичними і потрібно прикласти чимало зусиль, щоб глибоко їх дослідити.
Коли “Дукат” запропонував мені стати куратором, великий пласт роботи вже був готовий, я займаюся вивченням цього періоду вже 20 років.
Як куратор, я веду стрижневе дослідження – вивчаю коли і де проходили художні процеси, шукаю документи, спілкуюся з колекціонерами і родинами художників, а команда “Дукату” інтерпретує і доповнює своїми матеріалами. Вони подають інформацію у багатьох зрізах, з метою більшої соціальної доступності. Це важливо, бо в Україні є проблема в цій галузі: виставкові проекти зрозумілі тільки для певного кола людей, а матеріали не адаптовані, через це ми маємо викривлене бачення українського мистецтва.
Як куратор, я веду стержневе дослідження – вивчаю коли і де проходили художні процеси, шукаю документи, спілкуюся з колекціонерами і родинами художників, а команда “Дукату” інтерпретує і доповнює своїми матеріалами. Вони подають інформацію у багатьох зрізах, з метою більшої соціальної доступності. Це важливо, бо в Україні є проблема в цій галузі: виставкові проекти зрозумілі тільки для певного кола людей, а матеріали не адаптовані, через це ми маємо викривлене бачення українського мистецтва.
— Які автори увійшли в архів, за якими критеріями відбувався відбір?
В наш проект увійшло лише 16 художників. На жаль, можливості Українського культурного фонду не безмежні, і висвітлити період, що сягає трьох десятиліть, потрібно багато ресурсів. Коли ми з Аукціонним домом “Дукат” вирішували, яких художників включити в електронний архів, мене як куратора попросили написати імена – вийшло 42 особи, зараз їх лишилося 16.
Ми намагалися відібрати художників, про яких існує найменше всього інформації. Наприклад, не додали до архіву Володимира Патика, тому що про нього нещодавно виданий альбом, натомість увійшов Роман Сельський – монографії, які були опубліковані про нього у 2005 році вже морально застарілі. Формату швидкого пошуку в інтернеті про цих художників немає. Тому основні критерії – відсутність інформації, важливість цієї особи для львівської культури, оприлюднення методично нового наративу.
— Чи буде Львівська частина відрізнятися від Київської?
Профайли формуватимуться подібним чином, в них буде вказано періоди життя, але в UU#Lviv поряд з кожним періодом подаватиметься характеристика творчості, короткий аналіз світогляду, що спонукав автора до мистецької рефлексії в зазначений час.
Львівський формат архіву неофіційного мистецтва трохи інакший, окрім профайлів з біографіями художників і їхніми картинами, буде “Аналітична записка” – моя монографічна праця. Я спробую зробити реконструкцію художнього мейнстріму тих часів. Мені здається це важливим. Всі попередні видання спираються на каталоги художніх виставок, їх проблема у тому, що вони тенеденційні і побудовані за хрестоматійною системою. Для неофіційного мистецтва критерії художньої оцінки зовсім інші. Воно творилося для специфічного кола глядачів-інтелектуалів, експонувалося на закритих квартирних виставках – на ці процеси треба дивитися під іншим кутом зору. Монографія висвітлюватиме логіку художніх процесів від 1953 року аж до Незалежності. Це має бути перший конструктивний наратив про неофіційне мистецтво Львова. Колись ми трактували мистецтво через біографію художників і інтерпретація мистецтва обмежувалась розповідями авторів, описовою методологією, а зараз в нас є доступ до іноземної літератури та інших методологічних праць, що пропонують інший мистецтвознавчий підхід. Я вже почав роботу над цим наративом і він буде зрозумілим, наприклад, для мешканців західної Європи. Ми не маємо жодного онлайн підручника, в якому написано про нонконформізм, але це яскрава сторінка, яка єднає наше мистецтво з європейським.
— У чому особливість Львівського нонконформізму в порівнянні з іншими регіонами?
З появою Радянського модернізму, у 70 – х роках, ці всі кола зводяться докупи і починають між собою співпрацювати. Українські дисиденти, російськомовні інтелектуали, євреї, – всі стають в опозицію радянській владі. Однак кожен регіон мав свою специфіку. Наприклад, в Дніпрі від кіця 1970-х рр. існувала так званна група “Степ”, яку заснував Володимир Лобода, в Одесі було інше середовище, зі своїми коренями авангарду – всі вони об’єднані спільним точками інтелектуального спротиву, потребою художнього самовираження, яка не залежала від рамок цієї системи. Львів вирізняється спадкоємністю авангардної культури 20-30 років, яку принесли у 1960-х Роман та Маргіт Сельські. Багато матеріалів ще не висвітлено: Мало хто знає про ранній львівський період Романа Жука (сьогодні живе у Амстердамі), Петра Гуменюка, Ростислава Лаха. Особливе місце у львівському неофіційному мистецтві займає образ світоглядної конфронтації із системою. Тут типологія дуже подібна форм високого модернізму в західній культурі
Проте, у Львові не було такого масштабного явища монументальної культури, як у Києві. Алла Горська була національним джерелом Радянського модернізму в Україні, натомість у Львові була розвинута камерна культура. Специфіка залежить від джерел нонконформізму, від його походження окремо в кожному місті.
— Як відбувається збір інформації, якими джерелами ви оперуєте, враховуючи майже повну відсутність інформації у відкритому доступі?
Я почав збір інформації десь у 2000 році. Першу книгу про нонконформізм написала Леся Медведєва про Віктора Зарецького, друга книга моя “Опанас Заливаха”, я почав працювати над нею в 2001 і закінчив у 2004 р. Заливаха провів персональну виставку в Національному музеї. Ми познайомилися і він попросив написати статтю про його творчість. Згодом, представив мене іншим митцями цього кола.
Дисиденти дуже обережно йшли на контакт. Вони все життя ховалися і це одна з причин, чому інформація про них так повільно з’являється. Це закриті кола, які із острахом довіряють мистецтвознавцям через свій сумний досвід. Я також працюю з приватними колекціонерами, спілкуюся з родичами художників, з музеями та фондами.
У Львові багато колекціонерів, але підступитися до приватних музейних збірок не так просто — потрібна взаємна довіра.
Державні музейні фонди зараз більш доступні аніж колись. В українському мистецтві до сих пір існує радянська ієрархія, і я думаю, що деяким художникам дуже не просто дивитися як колишні “ізгої” руйнують цю систему. Але ця ієрархія дуже скоро зміниться.
— Чи є зв’язок між нонконформізмом і сучасним мистецтвом?
Нонконформізм це шлях до сприйняття іншого мистецтва. Дисиденти шли по кризі, ризикували, знаходячись у постійній боротьбі за свободу поглядів і думок. Серед них було дуже багато інтелектуалів. Вони дали Україні величезну карту методологій і методів, які зараз успішно використовують сучасні художники. Будь яке сучасне мистецтво має стартувати з “твердої землі”, нонконформізм – міцна основа.
Здебільшого, творчість нонконформістів – це візуалізація внутрішньої свободи. Саме ця категорія для нашого сучасного суспільства є дуже важливою. Мистецтво шістдесятників – своєрідний рецепт для посттоталітарних країн: як вийти з колапсу світоглядної залежності від різних ідеологій.
Cпілкувалася Ріана Абдулаєва
Обкладинка: Олександр Аксінін «Здесь». Аркуш 2 циклу «Слова». 1981