Проєкт “Родинний альбом” продовжує розшукувати та збирати світлини, які розповідають про вуличну моду українців у ХХ столітті. Ініціатива зі створення цифрового архіву фотографій, що охоплює період від Першої світової війни до 90-х років, реалізується за підтримки Українського культурного фонду.
До проєкту “Родинний альбом”, що стартував влітку 2021 року, вже долучилися десятки українців, які надіслали світлини своїх родичів з описом вбрання та історій, які переживали люди на момент створення фотографії. На переконання засновниці ініціативи Зої Звиняцьківської, без такого архіву неможливо об’єктивно досліджувати історію моди України, яка суттєво відрізняється від історії моди країн-імперій, оскільки модельєри обслуговували не людей, а тоталітарну ідеологію. Крім того, довгий час в країни точилися революції і війни, під час яких професійної моди бути майже не могло. Проте майстерні кравці все ж таки були. Тож оприявнити цю неофіційну, локальну, часом дивну моду, можна через світлини, що зберігаються в родинних альбомах.
1905 – 1933, Київ
Подружжя Юлія та Іван Войцеховські на початку століття працювали в заможних київських родинах. Іван Гнатович, шеф-кухар, до 1918 року завідував кухнею у родині графів Браницьких. Ті жили на вулиці Садовій, а Войцеховські мешкали неподалік, на вулиці Олександрівській. У 1918 році Браницький пропонував Івану емігрувати, але той не погодився. На фото 1905 року (зліва) пара сфотографувалася у фотоательє в Умані, на батьківщині пані Юлії.Юлія Войцеховська працювала в іншій родині. Туди ж приїхала виписана з Франції гувернантка Пауліна. Жінки так здружилися, що Пауліна стала хрещеною матір’ю для дітей Юлії. На знімку 1911 року (вгорі) пані Юлія сидить разом із дітьми і їх хрещеною матір’ю Пауліною, поряд стоїть хрещений батько, брат чоловіка Казимир.На світлині 1927 року (справа по центру) дочки Войцеховських Олена і Софія – уже випускниці. Потім Олена працюватиме діловодом у нотаріальній конторі, а її сестра вчителюватиме.Нижнє фото зроблено 1933 року. Олена вийшла заміж за інженера-меліоратора Помпія Лубенця. На фото подружжя з дочкою Тамарою – красунею, котра стала героїнею іншої нашої добірки фотографій. Фото надав Сергій Гриненко.
1941 – 1954, м. Бердянськ Запорізької області
На старішому знімку, датованому 29 травня 1941 року (по центру внизу), – Сергій Ніколаєв в оточенні дальніх родичок. За його проєктами у Бердянську побудували сходи на Середню гору, кілька будівель у лікарняному містечку та інші об’єкти. Та справою душі для пана Ніколаєва була фотографія. Він займався нею з раннього віку, а потім викладав фотомайстерність у гуртку при Бердянському інституті. Навіть на цій світлині у руках він тримає фотоапарат. На фото справа – дружина Сергія Ніколаєва Надія. Вона любила шити і сама шила собі сукні та інше вбрання до глибокої старості, розповідає онука Надія Маслікова. Працювала інкасатором та диспетчером у міських службах, а ще багато років присвятила сім’ї, ставши домогосподаркою. На верхньому фото 1954 року Сергій та Надія (справа) сидять разом зі своїми дітьми та родиною брата Сергія, Віктора Ніколаєва. Знімок зроблений на пляжі у Лисках, старому районі, із якого починалося місто. За легендою, свою назву місцина отримала на честь якоїсь Лізки, яка продавала горілку рибалкам після вдалої риболовлі.
Пан Віктор був художником. Працював у “Бердянськбуді”, розписував стіни, робив художню ліпнину на будівлях. Його дружина Любов Ніколаєва працювала в бібліотеці та у дитячому садочку. Саме вона зображена на нижньому лівому знімку (1952 рік), у гарному вигадливому капелюшку. Знімки надала Надія Маслікова.
1951 рік, Київ
Тамара Лубенець мріяла стати артисткою. А тим часом вступила у 1951 році до КПІ, на елітний тоді радіофакультет. Абітурієнтів перевіряли, і якщо вони були, наприклад, із родини засуджених, то відмовляли. Та дівчину прийняли, незважаючи на те, що її сім’я протягом війни жила на окупованій території. Усе життя пані Тамара пропрацювала на радіозаводі на Відрадному, з дозиметричними приборами, що вимірюють опромінення. Мусила працювати за низької техніки безпеки, отримуючи дозу радіації щодня. Артистична душа просила іншого. “З дитинства, ще до війни, я малювала. Спочатку олівцем. Батько відносив малюнки у журнал “Жовтеня”, де їх друкували на задній обкладинці. Пізніше малювала картини олією, і люди їх купували”. А ще пані Тарама любила переодягатися і фотографуватися. “Завжди хочеться бути гарною. Адже жага до краси завжди є, незалежно від того, чи має людина майно і гроші”. У післявоєнному Києві з одягом було скрутно, згадує вона. Нові речі купували рідко, частіше перешивали старий одяг – наприклад, з двох суконь робили одну нову. Перешиванням займалася мама, її знайомі, подруги, сусіди. Під черевики чи босоніжки тоді завжди надягали шкарпетки, бо взуватися на босу ногу було не прийнято. Зараз пані Тамарі 90 років, вона зберегла чудові спогади про ті роки. Фото надав Сергій Гриненко, син Тамари Помпеївни.
Одеса, 1970
Ганна Усенко з дочкою Галочкою приїхали в Одесу у відпустку, отримавши путівки до будинку відпочинку “Жовтень”. Жили вони на Донеччині, хоча пані Ганна була родом з Хмельницької області. Після закінчення школи у селі Солобківці вона навчалася на лікувальному факультеті Чернівецького медичного інституту (в наш час БДМУ), після випуску за розподілом потрапила в Сталінський облздоров (нині Донецький облздрав). Все життя пані Ганна працювала лікарем-рентгенологом, потім – аж до виходу на пенсію – головним лікарем Новодонецької лікарні. Народила і виховала двох дочок – Галину і Наталю.
На фото, зробленому на Потьомкінських сходах, Ганна Романівна одягнена в плаття зі штучного шовку, синього кольору з білими ромбами. Плаття зшите в ательє, у кравчині. На дівчинці сарафанчик, куплений в крамниці “Дитячий світ”, з ситцю червоного кольору з білими квітками, з кокеткою з червоної матерії. “Зверніть увагу на шляпку від сонця, що вони тримають у руках. На той час такі шляпки з білого сукна з облямівкою були дуже модними! Майже в кожного відпочівальника була саме така шляпка”, – зауважує Галина Усенко (Ребікова)
Кінець 1970-х – 1980-ті, Лозова
Михайло Мірошниченко жив у місті Лозова Харківської області, грав за місцевий футбольний клуб “Авангард” на позиції нападника. На світлині1980 року Михайло – свідок на весіллі троюрідної сестри Тетяни. На весілля всі намагалися одягнутися за останнім словом моди, тому чоловіки одягнені в брюки-кльош, приталені піджаки і сорочки з довгим загостреним комірцем. Обидвоє з довгим волоссям. Наречена і її подруга взуті у черевики на платформі — обов’язковому атрибуті модниць того часу.
На другому знімку Михайло Мирошниченко (ліворуч) постає зовсім юним: тут вони з друзями ще навчаються у школі, у випусному класі в рідній Лозовій. Фото надав Стас Мирошниченко.
Стати частиною “Родинного альбому” може кожен, надіславши на поштову адресу rodynnyi.albom@gmail.com або на фейсбук-сторінку проєкту відскановану чи сфотографовану світлину. На сторінці є докладна інструкція, як долучитись до ініціативи.
Фото та історії: Родинний альбом