Тетяна Осадчук
Фотографії, телевізори, музика – все це стало звичним для великих українських виставок останніх років, і здається, що випробувані всі форми мистецтва, відмінні від традиційного живопису або скульптури. 18 вересня в «Мистецькому Арсеналі» відкрилася нова виставка «Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо!», де відвідувачеві пропонується не тільки побути пасивним глядачем, а й стати співучасником – наприклад, у залах, де можна потренуватися на турніках або забити гол у ворота. У цій статті я не тільки дозволю вам побачити «Декорації» від першої особи, але й дам можливість почути думку кураторів і самого Сагайдаковського про ідеї, протиріччя і почуття, закладені в цій події.
Для «Мистецького Арсеналу» це вже не перша персональна виставка, присвячена темі українського мистецтва 1990-х. І не перша виставка художника, чия творчість не мала відношення до апарату радянської пропаганди. Раніше вже були показані ретроспективи Олександра Гнилицького, Кирила Проценка й Олега Голосія. Але відмінність виставки «Декорації. Ласкаво просимо!» в тому, що її готували за участю самого художника. Так, до кураторської групи увійшли Олександр Соловйов, Соломія Савчук і Павло Гудімов. Але разом з ними активну участь у монтажі приймав особисто художник Андрій Сагайдаковський: вибирав картини, працював з простором Арсеналу, створював мурали з репліками роботи 2008 року «Це голова дитини. Це голова собаки», словом «культура», яке зустрічає всіх відвідувачів у першій залі – художник присутній у всій виставці, тут ясно видима його співучасть.
Рефрен концепції виставки – мотив гри. У холі великими літерами латиною написані слова «citius, altius, fortius». Якщо вони вам нагадали про гасло олімпійських ігор – усе правильно. «Слова у вхідній зоні – то є Олімпійські ігри», – підтверджує художник.
Перед словом «культура» в залі стоїть спортивний інвентар – «козел». Гра – це спорт, але не тільки. Декілька залів носять назви дитячих ігор («Піжмурки», «Трясучка»). Гра тут також має й переносне значення, а саме має на увазі гру з реальністю, взаємодію з глядачами. Кожен з нас може приєднатися до забав – наприклад, забити гол в одній із зал виставки.
На жовтих стінах чорною фарбою написані правила ігор «Трясучка» й «Дупак». За словами Сагайдаковського, це реальні гри, знайомі йому з дитинства.
Хто такий Андрій Сагайдаковський?
У спробах отримати коментар художника про виставку я багато чула про прагматичність. Були ось такі відповіді на питання.
Чому килими? «На смітниках килимів море».
Чи є тут особливі для вас роботи? «У мене немає особливих робіт».
Що ви вкладаєте в культуру? На це Сагайдаковський відповідає: «Культура – то взагалі є землеробство». Звичайно, це про початкове значення латинського слова «cultura» – обробіток землі, землеробство. Зрештою, будь-яка рукотворна діяльність пов’язана з природою, й мистецтво – не виняток.
Навіть назва виставки «Декорації. Ласкаво просимо!» для нього нібито нічого не значить. Втім, художник додає: «Ви ж у декораціях живете».
Сагайдаковський – львівський художник. Його творчість охоплює три останні десятиліття, хоча подією свого часу стала вже його перша виставка «Дефлорація» 1990 року. Сагайдаковський, як мені здалося, є антиподом стереотипу про сучасного претензійного художника. Наприклад, на питання про сенс картин я почула «а чому б і ні?» або «не знаю». Для мене ці слова художника дозволяють сприйняти його живопис та інсталяції як речі прості. Напевно, це така авторська маска, але довести або спростувати її існування не можна.
Відкриття: гра в дії?
В реальності пандемії важко сподіватися на натовпи відвідувачів, а від великого відкриття, організатори відмовилися. Однак, пустельність залів не здатна приховати того факту, що «Декорації», як мені здалося, – менш помпезна виставка для рівня «Мистецького Арсеналу». Це можна помітити, якщо порівнювати її з експозицією про Олега Голосія, де в одній із зал створили під стелею каруселі з його картин, або експозицією про Параску Плитку-Горицвіт, де показали велику відеоінсталяцію з її фотографій і відтворили за допомогою VR інтер’єр її будинок. «Декорації» можуть здатися зовсім невеликою виставкою, якщо не вправлятися з гантелями, не грати з м’ячем або на гітарі біля фото кумира львівських хіпі Джимі Гендрікса. Думаю, «музейні» особистості просто побояться доторкнутися до всіх цих експонатів.
За словами співкуратора Соловйова, це вийшла «теж ретроспекція, але імплементована у формат тотальної інсталяції». З цієї причини, якщо ви вже багато років займаєтеся темою сучасного українського мистецтва й добре знаєте роботи Сагайдаковського, то навряд чи побачите щось нове. Тільки картина «Діалоги» була створена цього року. Але цінності ретроспективи не в тому, чи є там нові роботи, а в тому, як вони представлені та про що взагалі кураторське висловлювання.
Розрізана навпіл картина «Сонечко світить» зображує немовляти, яке чи то мружиться від сонця, чи то засліплене променями й готове розплакатися.
Емоції зображених людей я прочитала як страх, агонію, збентеження, втрату самовладання й задоволення. Уявіть собі зашитий у старий килим дешевий кітчевий плакат «Happy Life», фразу «Хочеш бути високим? Стань на стілець!», написи «А де ви?» й «Мобільний зв’язок» на тлі самотніх дерев. Часто текст на картинах нагадує повчальні гасла: «слухай уважно», «і ніяких якщо – тарілка зупи та ложка з хлібом», «по воді не ходи», «дивись, не заблукай!», «далеко у воду не заходь». Не дарма в характеристиці робіт Сагайдаковського ви можете прочитати постійно повторюване слово «іронічний».
Не тільки картини, або Що таке «тіло виставки»?
На питання «чому творчість Сагайдаковського виявилася важливою зараз?», Соловйов відповідає: «Це дуже важливо, тому що пройшло 30 років. Парадоксальна оптика, що коли воно [українське мистецтво 90-х – прим. авт.] з’явилося, то тоді ж і забулося». В умовах досі не написаної історії мистецтва 1980-2000-х в Україні, замість монографій і книг пам’ять освіжити можуть ретроспективи. Такі виставки мають на увазі відкриття важливого контексту незалежної України тим, хто не є очевидцями тієї історії. Так само, як і художник, куратори говорять про «бідність мистецтва» Сагайдаковського – в сенсі економії на матеріалах. До речі, крім масляних фарб художник використовував і органічні матеріали – яйця, смородину й чорницю.
З багатьох інших питань їхні варіанти бачення роботи суттєво відрізняються. За словами художника, сюжети на його картинах, зокрема у зображеннях окремих частин тіла – це «випадкові фотографії та газети». В устах Соловйова вони стають «мотивами і сюжетами, пов’язаними з розбалансуванням».
Особливо видно відмінності в інтерпретації мотивів дітей, які повторюються з килима до килима. Сагайдаковський раціоналізує, що діти – це ті ж дорослі, причому «дорослі міняються з дітей тільки в гіршу сторону». Соловйов як куратор згадує постструктуралістську філософію й «дитячий дискурс» серед сучасних художників: «діти – це нульовий стан, діти – це полумонстри».
Чи є конфлікт?
Читач може припустити, що створюється протиставлення «простого» художника і «складних» кураторів. Втім, неможливо, щоб думки кураторів і художника збігалися в усьому. У випадку з «Декораціями» проблема не в тому, яка з цих сторін є правою, а в тому, чи зуміли вони знайти спільну мову і як це відбилося на результаті.
Наприклад, подивимося зал «Піжмурки» з дзеркалами, частково замазаними маргарином – ніяких більше картин або інсталяцій там не представлено. Для звичайного відвідувача текстового пояснення цьому, крім слова «піжмурки» на одній зі стін, більше немає; таким чином, досить велика частина простору відведена під об’єкти, з якими складно фізично й емоційно взаємодіяти. Усі дзеркала зовсім звичайні й однакові, але ними заповнили величезну частину простору.
У сусідніх залах розставлені інсталяції з гімнастичним інвентарем – вони вже самі собою незвичні. З яскравих прикладів згадується хіба що баскетбольна інсталяція американського художника Віктора Соломона. Однак, у той же час вони перериваються чимось, на кшталт репродукцій з радянських книг з кулінарії на всю стіну, які в основному знаходяться в тіні й софіти над ними включаються тільки при натисканні на кнопку. Ймовірно, це теж було задумано як частина гри, протиставлення явного і темного.
Нові живописні картини, які створюються вже в стінах будівлі «Мистецького Арсеналу» – рідкісне явище для даного простору, і в цьому випадку Сагайдаковський виконав дійсно величезну роботу. Але у виставці набагато менше використані звуко- й відеоконтент. В одній з попередніх експозицій про медіа-мистецтво 1990-х, – «FLASHBACK. Українське медіа-мистецтво 90-х», відео закономірно було багато. Так само було й зі згаданою виставкою про Плитку-Горицвіт, і про театр Леся Курбаса «Лесь Курбас: Нові Світи». З відео на виставці «Декорації» представлено тільки фільм «Діду», названий на честь неофіційного імені Сагайдаковського, що представляє собою хаотичні нарізки про роботу в майстерні з 90-х.
У підсумку, прагнення до монументальності виявилося недостатньо, щоб перемогти простір експозиції: на мою думку, були допущені слабкі ходи, які не дозволили міцно з’єднати всі елементи в міцну концепцію. Проте, нехай «Декорації» не відрізняються видовищністю, вони варті того, щоб побачити їх заради поінформованості про мистецтво 1990-х, про яке сьогодні починають дізнаватися не тільки фахівці та очевидці.