Українське радіо запрошує в гості: головний мовник країни відчиняє двері свого музею для всіх охочих за адресою Хрещатик, 26, звідки виходить в ефір останні сім десятиліть. Аби докладніше дізнатися про експозицію музею, те, як змінювалось радіо з моменту створення, а також, чим живе сьогодні, журнал «Антиквар» поспілкувався зі зберігачем музею, радником керівника Українського радіо Анатолієм Табаченком, який, до слова, також був одним з керівників Українського радіо упродовж 18 років.
Анатолію Дмитровичу, розкажіть будь ласка, коли з’явився музей Українського радіо, а також, як потрапити до вас на екскурсію?
Потрапити до нас дуже просто. Необхідно попередньо записатись на екскурсію, інформація про те, як це зробити, є на сайті ПАТ «НСТУ». Щоправда, вхід до музею платний: 80 грн. – для дорослих і 40 грн. – для дітей. Але ми намагаємось не обмежувати зустрічі з нашим слухачами тільки експозицією музею, а заводимо їх до студій, кому цікаво, даємо можливість записатись перед мікрофоном, показуємо також, як відбувається процес прямого ефіру та хто в ньому задіяний. Наш музей з’явився в 2004 році, до 80-річчя заснування Українського радіо. Експонати, які тут представлено, неоціненні. Вони – матеріальне свідчення багатої та славетної історії головного мовника країни. Українське радіо створено в 1924 році і є однією із найперших потужних радіокомпаній в Європі. Для прикладу, ми лише на два роки молодші за відому британську корпорацію Бі-бі-сі. Звичайно, що в той час територію України охоплювали радіотрансляції з Москви. Але українською мовою вперше радіопередача пролунала 16 листопада 1924 року з Харкова, який тоді був столицею України. Зазвичай в радянський період подібні події намагались приурочувати до річниці революції, 7 листопада, але, мабуть що не встигали вчасно облаштувати студію. Зокрема, не вдавалося досягти потрібного звучання без відлуння. Якими засобами тільки не намагались створити необхідну акустику: обкладали кімнату з середини дровами, глечиками. Допоміг один кавалерійський командир, він порадив обшити стіни студії повстю. Її використовували кіннотники, коли йшли вночі у розвідку. Вони обгортали цим матеріалом копита коней, щоб не було чути цокоту. До поради дослухались і тоді більш-менш все зазвучало.
А коли Українське радіо почало мовити саме з Хрещатика, 26?
В 1951 році. До 1934 року Українське радіо базувалось в Харкові. Потім разом з урядом воно переїхало до Києва. З початком війни радіо мовило із евакуації. Паралельно діяло кілька радіостанцій: імені Тараса Шевченка, «Партизанка», «Радянська Україна» та «Дніпро». Після евакуації Українське радіо ще кілька разів змінювало адреси в Києві. А з 1951 року почало мовити з приміщення за адресою Хрещатик, 26. Після війни Хрещатик лежав в руїнах, а у цьому будинку хоча б вціліли стіни. Тому на його базі і було вирішено побудувати Республіканський телерадіоцентр. Кажуть, місце для нього обирав особисто тодішній керівник України Микита Хрущов. Відтоді наше радіо не змінювало своєї прописки вже майже сімдесят років.
А як упродовж десятиліть змінювався процес мовлення в технічному плані? Бачу в експозиції музею чимало різновидів радіоприймачів та репортерських магнітофонів.
Звичайно, що такої насиченої сітки мовлення, як сьогодні, на початку своєї діяльності Українське радіо не мало. Та й технічні засоби були доволі скромними. Персональні радіоприймачі в перші роки радіомовлення були великою рідкістю. На стовпах, деревах, дахах будинків розвішували великі гучномовці, як тоді казали – голосники, вони передавали місцеві та всесоюзні новини, музику. Швидко розвивалася мережа проводового радіо, яка з часом охопила кожну оселю. Взагалі значення радіо в житті людей того часу важко переоцінити. Наприклад, у нас зберігається інформація однієї з газет харківської області 1930-х років, в якій повідомляється, що стахановцям за ударну працю провели радіо. Це була неабияка нагорода. Маленькі приймачі проводового радіо люди лагідно називали «брехунцями». Але у нас в музеї є дуже виразна фотографія 1950-х років: селяни зібралися біля хати, на підвіконні той самий «брехунець», по виразу їх облич видно, що вони буквально прикипіли до нього. Невідомо, що вони слухали тієї миті, але чим було радіо для того покоління архівне фото переконує без слів.
Розкажіть, будь ласка, як відбувався процес створення радіопрограм у минулому столітті?
До широкого впровадження цифрових технологій, аж до кінця 1990-х, все радіо працювало з магнітними плівками. Ви можете побачити в експозиції нашого музею кілька різновидів портативних репортерських магнітофонів, з якими свого часу працювали журналісти. Пам’ятаю, що коли в 1974 році я прийшов працювати репортером на Українське радіо, мені видали такий апарат угорського виробництва «Репортер 5». Попри те, що важив цілих 6 кілограм, він був дуже зручний. Наприклад, якщо не вдавалося ближче підійти до людини, яку записуєш, можна було висунути мікрофон на телескопічній підставці, яка нагадує сучасну селфі-палку. Також цікаво, що в цьому магнітофоні не було динаміка, а звук для контролю запису відтворювався через мікрофон, як у телефонній слухавці. Згодом диктофони журналістів ставали все меншими і легшими. Так само на плівці упродовж багатьох десятиліть здійснювався і монтаж радіопередач. На великому магнітофоні прокручували плівку, слухали запис, а потім ножицями відрізали необхідні фрагменти і склеювали їх між собою. Спочатку користувались рідким клеєм на основі ацетону, через деякий час з’явилась спеціальна клейка стрічка – скотч. А незабаром і монтажні столи німецького виробництва, які дозволяли робити безкровний монтаж. Вже не потрібно було різати плівку, бо паралельно прокручувалися дві стрічки: одна з оригіналом запису, друга – змонтована передача. Просто потрібно було обрати необхідний фрагмент, який копіювався. Це значно полегшило і пришвидшило роботу.
Я знаю, що за роки свого існування Українське радіо зібрало й зберегло величезну колекцію звукозаписів концертів та радіовистав. Чи ведеться зараз робота з художніми фондами та чи здійснюється їхнє оцифрування?
Нині наш архів налічує більше 100 тисяч фонограм. Це результат копіткої роботи багатьох поколінь працівників Українського радіо. Без перебільшення художній фонд – справжня духовна скарбниця нації. Приміром, є запис голосу відомого драматурга, актора та режисера Марка Кропивницького 1906 року, який читає вірш «Думи мої, думи» Тараса Шевченка. Звичайно, що це не оригінальний запис, а реставрована копія з фонографу. Є також голоси Павла Тичини, Олеся Гончара, Василя Симоненка, Василя Стуса, записи надзвичайно популярного колись «Театру перед мікрофоном» та ще чимало унікальних фонограм. Процес оцифрування архіву не припиняється. До того ж Художній фонд поповнюється новими записами. Дуже плідно працюють наші штатні музичні колективи. Вони влаштовують унікальні музичні проекти у Великій концертній студії Будинку звукозапису Українського радіо. Це одна з кращих у Європі студій звукозапису для симфонічного оркестру об’ємом 10 тисяч кубічних метрів з унікальної акустикою і залою на 400 місць. Назву лише один приклад. Протягом минулого сезону відбулося кілька концертів «Я – віртуоз». Талановиті маленькі артисти – переможці найпрестижніших міжнародних конкурсів разом з нашим симфонічним оркестром. Успіх був неймовірний.
Анатолію Дмитровичу, поясніть будь-ласка, коли та для яких потреб в штаті Українського радіо з’явились музичні колективи?
Наявність власних музичних ансамблів є ознакою лише дуже солідної радіокомпанії. В структурі Українського радіо діє п’ять художніх колективів. Найдавніший з них – Заслужений академічний симфонічний оркестр (існує з 1929 року). Також є Академічний оркестр народної та популярної музики, Академічний хорова капела ім. Платона Майбороди, Тріо бандуристок та Великий дитячий хор. Всі ці колективи – дуже високого професійного рівня, їх охоче запрошують до виступів на різних престижних сценах. Приміром, наш симфонічний оркестр збирав повні зали в Китаї, Кореї, Тунісі, країнах Європи. Потреба у музичних колективах з’явилась у перші ж роки заснування Українського радіо, адже тоді не було технічних можливостей для запису і програвання фонограм, тож радіопередачі супроводжували музикою у живому виконанні. До речі, позивні Українського радіо «Реве та стогне Дніпр широкий» упродовж кількох десятиліть звучали також у виконанні тодішнього головного диригента оркестру народних інструментів Андрія Бобири на акустичній бандурі. Уявіть собі, в 1941 році він, випускник консерваторії, потрапляє на фронт і стає льотчиком-винищувачем. Але потяг до музики був таким, що він самотужки змайстрував бандуру і не розлучався з нею, вона була поруч з ним навіть у повітрі, він клав її у порожнину крила літака. Можливо, ця бандура стала його оберегом.
Чи кардинально вплинула на долю Українського радіо його реорганізація в платформу Суспільного мовлення?
Реорганізація докорінно змінила і якість мовлення і суспільну місію радіо. UA: Суспільне радіо – стало важливим інструментом демократичного суспільства. На його діяльність не може бути жодного стороннього впливу і тиску. Максимальна неупередженість, баланс в подачі інформації, чесність та об’єктивність забезпечили стрімке зростання довіри до Суспільного радіо та збільшення його аудиторії Як і раніше, в структурі Суспільного працюють 1-й канал Українського радіо, Радіо «Промінь», Радіо «Культура» та Всесвітня служба радіомовлення України, яка здійснює трансляцію українською, російською, англійською, німецькою та румунською мовами.
Яка нині складається ситуація з переходом Українського радіо в діапазон FM мовлення?
Великим досягненням всієї команди Суспільного мовлення за останні п’ять років, серед іншого, стало і значне збільшення кількості частот FM-діапазону. Вважаю, що важливу роль відіграла також зміна ставлення до нас Нацради України з питань телебачення та радіомовлення. Адже раніше Українське радіо зазвичай програвало конкурси на вакантні частоти, їх віддавали комерційним радіостанціям. Якщо кілька років тому в обласних центрах в FM-діапазоні Українського радіо практично не було і ми охоплювали лише близько 20% території України, то зараз FM-частоти є у кожному обласному центрі. Загалом зараз ми маємо FM частот понад 200 для 1-го каналу, 50 – для «Променя», розвивається і мережа Радіо «Культура».
А яка подальша доля дротової радіомережі?
Власнику мережі ПАТ «Укртелеком» невигідно обслуговувати радіомережі і вони їх поступово відключають. Залишилось менше ніж пів мільйона абонентів. Хоча до 1991 року система дротового радіомовлення налічувала близько 19-ти мільйонів абонентів. Проводовим радіо було охоплено все населення. До речі, будівельні норми і правила передбачали облаштування будь-якого приміщення радіоточкою, бо, окрім інформаційної функції, це було засобом сповіщення населення у випадку надзвичайних ситуацій. Зараз нам потрібно відновлювати трансляцію в середньохвильовому діапазоні, аби Суспільне радіо було чути не лише переважно у великих містах України, а й скрізь, зокрема, у селах не охоплених FM мережею. А ще у нас з’явився зручний мобільний додаток «SUSPILNE. RADIO», за допомогою якого три наші канали можна слухати у високій якості в смартфоні. Ми прагнемо, щоб нас без перешкод могла чути вся Україна.
Спілкувалася Христина Срібняк