Фото Віктора Марущенка
«Слід пам’ятати про циклічність історії, про те, що після періодів процвітання чи відносного спокою настають важкі часи, і їх також треба пережити. Хоче художник чи ні, але все, що відбувається довкола, позначається на його роботі, виливається в якісь образи — можливо, не сповна зрозумілі, але такі, що точно відображають час». Це цитата з інтерв’ю Олександра Дубовика, опублікованого в «Антикварі» чотири роки тому. І ось — нова зустріч з майстром, приводом для якої стало формування його особового фонду в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, і нова робота, створена спеціально для нашого журналу та колекціонерів авторської друкованої графіки.
Олександре Михайловичу, композицію, що прикрасила обкладинку «Антиквара», ви назвали «Вісник». Вона народжує дивне враження, котре складно описати словами, тому що у вашому віснику є і щось піднесене, захоплене, і разом з тим — щось, що лякає, насторожує. Це враження дуже точно співвідноситься з вашими словами про образи, що часто виявляються не зовсім зрозумілими, але при цьому точно відображають час.
Інакше й бути не може, адже поява таких образів зумовлена індукційною природою мистецтва, в якому тече своє, паралельне життя, нерозривно пов’язане з життям реальним. Я певен, що головне завдання художника — знайти власний міф і рухатися до нього. Шлях до цього міфу лежить через символ, котрий неможливо пояснити однією фразою, бо він об’єднує і особисте, і національне, і суму знань про світ. Та якщо міф усе.таки народжується, то він неодмінно буде висловлений через символи. Він — свого роду циста, оболонка, яка захищає нас від повсякденності та зла довколишнього світу.
Міф може бути особистим, а може перерости в явище загальнолюдського порядку. Скажімо, «вісник» — це той, хто сповіщає нам майбутнє. І хоч майбуття здається нам невідомістю, насправді воно вже наперед вирішене, і ми ловимо тільки відлуння цієї вибудуваної історії. Ми не можемо нічого змінити, але можемо дослухатися до цих повідомлень і узгодити з ними своє життя. Це, власне, і є основною ідеєю «Вісника».
Є в мене інший образ — образ тріумфатора, людини, що досягла вершини й не знає, що з цією вершиною робити. Перемога раптом
обертається поразкою, а здійснене знецінюється. Це знак самотності і знак біди. Такі «підшари» дуже важливі в усіх моїх символах, адже те, щo ми думаємо, важливіше від того, як ми живемо.
Новий номер журналу — з «Вісником» на обкладинці — присвячено роботі Архіву-музею літератури і мистецтва України, де зараз активно формується ваш особовий фонд. Розкажіть детальніше про те, які матеріали ви вже передали на державне зберігання і які, можливо, плануєте передати.
Передусім ідеться про друковані матеріали: виставкові каталоги, книги (мої, про мене та з моїми роботами), газетні й журнальні статті. Думаю віддати туди й свої альбоми… Мабуть, це правильно, коли сучасний художник залишає по собі не тільки завершені картини, а й якісь замальовки, начерки, міркування — про мистецтво і про те важливе, що діється довкола нього.
Мені здається, що кожна творча людина нарощує протягом життя свій власний «культурний шар». Він, зокрема, нагромаджується в наших особистих архівах, які цікаві і як портрет часу, і як портрет конкретної людини…
У зв’язку з цим я хотів би розповісти про спонтанний експеримент, наслідком якого стали мої альбоми. Вони — свого роду новий жанр, новий погляд на літературу.
У наш час, коли світ переповнений інформацією — часто-густо непотрібною та незрозумілою, довжелезні романи відходять у минуле. На мою думку, настала доба іншої літератури та іншого мистецтва, котрі мають діяти за принципом акупунктури — як удар по больових точках. Афоризми, спостереження, спогади, щоденники — усе це об’єднується в одне ціле, таку собі ущільнену реальність, де немає описовості й послідовного викладення подій. Мені не потрібен сюжет, тому що мене цікавить інше — як взагалі формується людська свідомість і яким чином вона реагує на цей світ.
От, приміром, щоденники. У чому їхня привабливість? У безпосередності висловлювання — іронічного, смішного, дивного, страшного… Між ними немає логічного зв’язку, але й життєві ситуації не завжди вибудовуються в логічний ряд, і кожен укол ми сприймаємо по.своєму — особливим способом та особливим болем. Інколи це нас ранить, а інколи, навпаки, збадьорює й змушує жити. Розуміння таких речей змінює мистецтво й змінює наше ставлення до нього. Можливо, згодом усі почнуть шукати саме ці знаки, висловлювання, «мимрення», котрі насправді відкривають людину та світ людської трагедії… Отакий конгломерат гострих, швидких і, головне, коротких речей мене зараз цікавить. Та щоб розшифрувати все це, треба мати код.
У цьому смислі архіви — також код, код вибраних з життя моментів. Листи, нотатки, зауваження, спогади — це живі грудки, щось дуже важливе, а не просто розповідь про те, куди ти їздив, з ким зустрічався й що поїв. Цікаво інше: думки та міркування цих людей — несподівані, гострі, часом парадоксальні. Тому найважливіша задача архіву — зберігати не тільки документи з печатками міністерства культури, але й те, що дозволяє зрозуміти людину та її час.
А як ви збираєте свій особистий архів, наскільки відповідально до цього ставитеся? Чи прагнете ви його систематизувати, або це той «культурний шар», що відкладається сам собою в квартирі, у майстерні?
Спілкування зі співробітниками Архіву-музею спонукало
мене до того, щоб усерйоз зайнятися власним архівом. Це справді величезний фонд, який включає рукописи, друковані видання, фотографії з виставок і подорожей, маленькі та великі ескізи й, нарешті, 53 альбоми, котрі, крім свого прямого призначення — служити місцем для рисунків і начерків, виконують також роль щоденників і записників. По суті, ці артбуки і є моїм основним архівом…
Гадаю, він буде цікавий людям — так само, як будуть цікаві архіви багатьох моїх колег. Усе це слід збирати по крихтах і зберігати попри будь-які віяння та «зміни курсів».
Важливо розуміти, що, потрапляючи до державного архіву, особовий фонд перестає бути «приватною територією» і перетворюється на частину культурного контексту.
Ми не можемо знати наперед, яка ниточка виб’ється чи буде витягнута з цілого «полотна культури» і стане домінуючою — на короткий час або назавжди. Ми не знаємо, на щo спиратимемося надалі, і які імена, події та тенденції стануть актуальними. Людям важко вмить оцінити те, що відбувається й народжується в них на очах — для цього потрібна історична дистанція. А архів дозволяє бачити картинку в цілому — від початку й до кінця і водночас дає можливість простежити, як усе це рухається, куди прямує, як розходиться, з’єднується, збагачується, оновлюється… У цьому сенсі я б назвав архів кровоносною системою нашої культури.
Спілкувалася Ганна Шерман