24 серпня 2022 року на 26-й Генеральній конференції у Празі Міжнародна рада музеїв (ICOM) затвердила нове визначення музею. Востаннє зміни до дефініції організація вносила у 1974 році. У 2016 році на конференції в Мілані підняли питання щодо необхідності сформулювати новий текст, який відображатиме актуальний зміст роботи музеїв. В результаті багаторічних дискусій за визнання нових концептуальних засад функціонування музеїв проголосували 92 % учасників заходу у Празі. Тепер визначення містить такі поняття, як “інклюзивність”, “доступність”, “стійкість” і “етика”.
Ухвалення цих термінів стосовно музею та його ролі в сучасному суспільстві викликало чимало дискусій. “Антиквар” поговорив із фахівцями в музейній сфері, аби з’ясувати, наскільки нова дефініція ICOM відповідає потребам і запитам українських музеїв.
Кирило Ліпатов, завідувач науковим відділом Одеського художнього музею:
Дефініція, визначена ICOM, скоріше фіксує ті зміни, які вже відбулися або виникли в музейній справі, а також у стосунках музею із суспільством та зовнішнім світом. На жаль, до цього визначення не потрапило багато питань, які все ще потребують суспільних обговорень і дискусії серед музейників. Наприклад, питання реституції: проблема повернення спадщини із колишніх метрополій до колоній нині є однією із базових.
Для українського музею прийняте визначення може слугувати “дорожньою мапою” на короткострокову перспективу. Багато чого із зазначеного у тексті ICOM вже відбувається або відбулося в Україні. Я можу це сказати про Одеський художній музей, зокрема про його екологічні відносини з громадою, мистецьким оточенням, художниками.
За останні 30 років значно змінилося наше уявлення про освіту й роботу. Роль музею як інтерптетатора змінилася разом із парадигмою знання, що зазнала на собі вплив постмодернізму із його критикою ієрархій культури. Смерть автора наступила не лише для авторів, але й для кураторів. У цьому контексті якраз розкривається питання інклюзії: йдеться про нові форми експозиції, прозорості і транспарентності музеїв”.
Ольга Новікова, старша наукова співробітниця Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, викладачка історії мистецтва:
На моє переконання, сила музею полягає в людях, які там працюють. Зазвичай ми визначаємо музей як місце, де зберігаються твори мистецтва і відбувається освітній процес. Із цим важко сперечатися. Однак після повномасштабного вторгнення, коли частина співробітників (музею Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків — ред.) опинилася в різних країнах світу, музей став дуже безпечним місцем завдяки людям, які там знаходилися. Саме тому наші нинішні проєкти пов’язані саме із людьми, які залишилися, і завдяки яким наша діяльність набуває сенсу. Таким проєктом є, наприклад, виставка Олега Калашніка “Солдатики: вторгнення”. Отже, у визначенні, чим є музей як інституція, я б хотіла більшого акценту на його соціальних функціях. Сьогодні Україна є дуже репрезентативним прикладом, адже у час війни демонструє тісний соціальний зв’язок музею із суспільством. Досвід цієї війни буде у повній мірі осмислений, імовірно, пізніше, однак у цих складних умовах ми маємо працювати тут і зараз.
Юлія Гнат, співзасновниця ГО МСМ, працює над стратегіями, структуруванням партнерств, аналітикою, зв’язками з економічною сферою організації:
Із лютого 2020 року в ГО МСМ ми почали активно працювати в тому форматі, в якому жили до лютого 2022, і поступово до нього повертаємось. Ми ініціювали експертні групи, які працювали над тематичними питаннями, пов’язаними із музеєм сучасного мистецтва. Ми намагалися організувати комунікацію серед представників із фахової спільноти, аби віднайти консенсус у дефініціях, часових рамках та підходах до музеєфікації сучасного мистецтва і з’ясувати, яким чином ми будемо працювати в Україні. Ми також активно залучали міську спільноту у різних сферах, використовуючи у цьому процесі інструмент роботи над дилемами (влітку 2021 ми провели хакатон “Передчуття місця”). Вже роки поспіль серед фахівців, які опікуються змінами у музейній сфері, обговорюється така дилема (а насправді –- питання переходу): чим має бути музей для суспільства — музеєм-храмом чи музєю-агорою? Але є й дуже прикладні дилеми: яку проблему ми маємо вирішувати першочергово — професійну, із поштовхом до наукового розвитку, чи популяризаційну, із залученням широких суспільних кіл? Готуючи хакатон, ми створили книжку із базовими вводними для людей які, можливо, ніколи до музею не мали стосунку. Тоді ми щільно підійшли до питання дефініції музею і того, що важливо для музею сучасного мистецтва в нинішньому українському суспільстві.
Аналогічні питання піднімалися, коли ми у 2018 році працювали в Національному художньому музеї України з Олею Балашовою і Валею Клименко, і з командою музею розробляли концепцію місії цієї інституції. Ми сформулювали кількарівневий фокус діяльності музею. Перший — це власне колекція музею, що обумовлює його тематику. Другий — це розуміння колекції у більш широкому сенсі, її місця в історії мистецтв, та система мистецтва загалом. Наступний рівень — державний. Він стосується того, як робота із музейною колекцією співвідноситься зі станом, в якому перебуває країна і суспільство. Останній рівень — глобальний: йдеться про взаємодію зі світом з огляду на актуальні або важливі проблеми. Останній фокус одразу викликає питання: що означає взаємодіяти з актуальними проблемами світу? Де їх “шукати”? На які міжнародні майданчики (чи то ООН, чи то формат Давосу, чи то видання Римського клубу) звертати увагу, аби поєднувати нашу роботу із зовнішнім контекстом? Для нас було важливо в кожному проєкті відповідати на питання, чим є музей у сучасному світі і конкретно в українському суспільстві.
У новій дефініції ICOM, на перший погляд, відбулося переставлення слів місцями, однак кожне із них має сенс. Наприклад, у старому визначенні музею ICOM частину функцій музею перелічували так: збирає, зберігає, досліджує спадщину. У новій дефініції дослідницька функція музею виводиться на перше місце. Це важливо, адже тепер йдеться про музей, який “виходить в поле”, здійснює взаємне проникнення в суспільство і ті процеси, що відбуваються в мистецтві.
Друге важливе слово, яке з’явилося в новій дефініції, — це інтерпретація спадщини музеєм. Тобто музей досліджує спадщину, збирає результати, інтерпретує їх та репрезентує, комунікуючи із суспільством інклюзивно. Однак ця “комунікація” більше не включена до основного процесу. Із цим я би пов’язала також ідею служіння музею для розвитку суспільства, що була присутня у старому визначенні. Ця ідея, на мою думку, цілком модерністська: нібито існує певне завдання “розвинути” суспільство із точки А в точку В за заздалегідь відомим планом. Натомість, у новому визначенні з’явилося слово інтерпретація. Її результат — це і є доробок, який пропонується суспільству у вигляді можливих версій знання. Музей — не просто місце вивчення, це місце досліджень, різних інтерпретацій і досвідів.
Безумовно, музей є простором для рефлексії, однак мене бентежить присутність у дефініції музею від ICOM (і у старій, і у новій) слова “enjoyment” (“насолода”). На мою думку, воно є пережитком минулого: з точки зору сучасного мистецтва методологічно неможливо поєднувати “enjoyment” з іншими функціями, покладеними на музей.
Я бачила багато критики щодо компромісності визначення музею з точки зору його відповідності деколоніальним процесам. Мені здається, що це методологічно передбачається у полі “етики”, яка окремо визначається включно з нюансами реституцій і повернень. Компромісність же нової дефініції музею від ICOM для мене полягає в дещо іншому. Інклюзивність — це завжди довготривала практика. Вона потребує розгалуженої суспільної і технологічної інфраструктури, зокрема запасів часу і ресурсів, які дозволяють ухвалювати рішення з урахуванням думки всіх учасників процесу. Визначення музею ICOM обговорювалося й затверджувалося великою групою людей кілька років, а отже, є тим, що називають “безпечним рішенням”: обрана дефініція лише оприявнює зміни, які вже відбулися.