Наприкінці серпня в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбувся урочистий вечір на честь його 100-річчя. Майже третину цього шляху театр пройшов разом з народним артистом України, членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України Михайлом Захаревичем, якому днями виповниться 70. Отже, ми маємо щонайменше два приводи для зустрічі з генеральним директором-художнім керівником театру, котрий, крім іншого, був ініціатором видавничих проєктів, здійснених торік у співпраці з видавничим домом «Антиквар» за підтримки Українського культурного фонду.
— Михайле Васильовичу, стався і справді знаменний збіг подій: ваша власна «кругла дата» та ювілей театру, який ви очолюєте близько 30 років. Зазвичай у подібних випадках запитують: «Чого ви хочете від життя?» Але я спитаю інакше: «Чого життя хоче від вас?» Адже такі дати завжди спонукають до певних підсумків.
— Життя хоче, щоб я витримав усі перипетії та негаразди, які відбуваються зараз у суспільстві. І так уже вийшло, що в різні роки мені як керівникові доводилося витягувати колективи з дуже складного стану — і творчого, і економічного. Отже, життя вимагало від мене високої відповідальності практично на кожному етапі. Цю відповідальність я відчував з дитинства, тому що батьки привчили мене до роботи з п’ятирічного віку, і я старався виправдовувати їхню довіру, а потім довіру колективів, у яких працював.
Я не можу давати оцінку своїй діяльності — це мають зробити колеги та люди, що приходять до театру. Але якщо говорити про Театр Франка, то найголовнішим досягненням вважаю відкриття Камерної сцени. Це результат наполегливої праці, що розтягнулася на багато років.
На початку 90-х, коли я очолив театр як директор, у нас не було матеріальної бази для постановочної частини. Орендована площа на Хрещатику, 44, аж ніяк не відповідала потребам технічних цехів. Згодом вдалося переобладнати наше приміщення на проспекті Науки, а зараз ми думаємо над його реконструкцією. Усе це насправді дуже важливо, бо декорації, костюми, реквізит — це також велика частина успіху театру. Вдалося також привести до ладу наше транспортне господарство. Здавалося б, усе гаразд… Та сьогодні ми, я і весь світ, зіткнулися з Covid’ом і мусимо працювати в умовах карантину. Це надзвичайно складно, але ми намагаємося чесно робити свою справу — випускати прем’єри, приймати глядачів.
— Важко уявити, яких зусиль усе це вимагає. Писали, що Цирк дю Солей розорився…
— Я це розумію… Але ми завжди дбали про те, щоб мати певний запас. По-перше, запас довіри глядачів, по-друге, матеріальний запас, який не дозволить нам одного разу зупинитися, як той цирк. Отже, незважаючи на те, що ми кілька місяців не працювали, театр не збанкрутував. Усі свої ювілейні зобов’язання ми виконали, поставили спектакль «Украдене щастя» й навіть спромоглися без фінансової підтримки держави провести 27 серпня — у день народження нашого патрона Івана Франка урочистий вечір. На ньому ми вкотре відчули себе членами великої театральної родини, яка береже свою історію, пишається своїми успіхами та вміє радіти успіхам інших. Нас не душить горезвісна жаба, що іноді робить нестерпним співіснування навіть в одному колективі. Я тішуся тим, що серед франківців немає чвар, що ми можемо відкрито дивитися в очі один одному, бо все це допомагає створювати якісний мистецький продукт. Адже коли на сцені два вороги грають любов, глядач у таку любов не повірить…
Ще один момент, на який я би хотів звернути увагу, — зміна поколінь. Звісно, так має бути, але ми хочемо зберегти нашу родинну підтримку і дбаємо про те, щоб люди старшого покоління мали можливість бути причетними до життя театру до кінця своїх днів.
Ми щасливі, коли бачимо успіх молодих акторів і повні зали на виставах режисерів-початківців, але нам так само важливо зберегти пам’ять про постановки минулих років. З огляду на це особливого значення набуває популяризація нашого мистецького спадку, зокрема за допомогою сучасних носіїв. Наприклад, минулого року в рамках спільного з «Антикваром» проєкту «100 років першій сцені України 2020–1920» було оцифровано та видано на флеш-носіях відеозаписи семи знакових франківських вистав.
— Потреба в подібній фіксації справді є. Нещодавно саме з такого флеш-носія ми показували в Університеті імені Карпенка-Карого виставу «Кайдашева сім’я» 2007 року абітурієнтам-театрознавцям.
— Ми хочемо й надалі продовжувати цю роботу. І дуже добре, що саме тепер, коли театр не може брати участь у фестивалях та їздити на гастролі, ми можемо показувати свої кращі вистави в записі, зокрема на YouTube, що є нашим офіційним партнером.
Паралельно вже багато років ведеться робота зі збирання та опрацювання матеріалів щодо історії театру, діяльності наших видатних режисерів, акторів, сценографів. Торік до наших видань додалися монографія Ганни Веселовської, в якій досліджено 12-річний період, коли художнім керівником театру був Богдан Ступка; перший в історії театру й узагалі в історії мистецтва альбом, присвячений художникам-франківцям; фотоальбом Віктора Марущенка «Франківці. Миттєвості», а також чотири альманахи, що розповідали про прем’єри останніх років. Сам я також упродовж довгого часу вивчав наші архіви та безліч інших матеріалів, що лягли в основу моєї монографії «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Динаміка соціокультурних перетворень 1920–2001 років».
Зрозуміло, що підготовка таких видань і популяризація доробку франківців додає чимало роботи рекламному відділу, співробітникам нашої літературної частини. Тож я ще раз хочу подякувати Наталії Пономаренко, Анастасії Коржовій і всім тим, хто долучився до реалізації цього проєкту.
— Зараз важко планувати щось наперед, особливо коли йдеться про роботу такого великого колективу, як театр. Але, мабуть, є те, що ви хочете здійснити найближчим часом?
— Ми маємо чіткі плани на цей і наступний роки. Не знаємо тільки, чи відбудуться закордонні фестивалі, але сподіваємося, що відбудуться. Адже ми маємо намір активно просуватися на Схід у бік Китаю та на Захід — у бік усіх європейських країн. Я певен, що багато наших спектаклів гідні того, щоб показувати їх поруч із виставами берлінського чи празького театрів.
— Тобто франківські постановки органічно вписуються в сучасний європейський контекст?
— Безперечно. Навесні ми пересвідчились у цьому на Міжнародному фестивалі імені Імре Мадача в Будапешті, де показали дві вистави Дмитра Богомазова — «Коріолан» і «Morituri te salutanti». Ми виступали там в одному ряду з відомими театрами, які привези до Угорщини вельми серйозні сучасні постановки. Успіх франківців був величезний: нас визнали переможцями, про нас зняли фільм і вже запросили на наступний фестиваль. Тож ми хочемо їздити й хочемо співпрацювати з провідними іноземними режисерами. Першою ластівкою став Томас Меттлер з виставою «Стіна» на Камерній сцені. Це був досить цікавий та корисний досвід, бо швейцарському режисерові вдалося продемонструвати зовсім інший, незвичний для нашої школи рівень існування актора на сцені.
— Культурний вплив так і має здійснюватися — через безпосередні творчі контакти.
— Сподіваємося, що нам також випаде можливість попрацювати з Аттілою Віднянським, котрий вже кілька років є художнім керівником Угорського Національного театру, та з Оскарасом Коршуновасом… У Будапешті Віднянський мене питає: «Як ви, Михайле Васильовичу, оцінюєте наш фестиваль?» Кажу: «Рівень дуже високий». — «А які вистави найкращі?» Відповідаю: «Дві наші й одна ваша». До речі, після завершення кожної вистави влаштовувалися прес-конференції, на які збиралися понад 100 театрознавців, і абсолютно всі відзначали наш театр. Гадаю, це серйозний показник.
— Чи плануються ще якісь події, пов’язані з ювілеєм театру?
— Так, у жовтні ми проведемо науково-практичну конференцію. У нас існувала домовленість із багатьма театрознавцями з-за кордону, але, на жаль, зможуть приїхати не всі. Напевно, ви пам’ятаєте, що ми вже проводили конференцію в Інституті сучасного мистецтва, в якій поряд із досвідченими фахівцями брали участь студенти. На другу запрошено тільки «асів». Матеріали обох конференцій складатимуть дві частини наукової збірки, яку ми плануємо видати до кінця року.
Звісно, коли б не пандемія, 2020 рік був би інакшим. Шкода, що ми не поїхали на Схід, шкода, що не провели фестиваль, який мав зібрати в Києві 10 провідних європейських театрів… І все-таки я маю надію, що все це згодом відбудеться. Сподіваюся також, що будуть вирішені ті проблеми, котрі не вдалося вирішити до ювілею. Принаймні, коли я розповідав про них міністрові культури, він уважно мене вислухав, пообіцяв проаналізувати все та знайти спосіб допомогти. І я хочу йому подякувати, оскільки багато міністрів, що були до нього, навіть не слухали. Тож чекатимемо на позитивні результати… Жити минулим, хоч би яким славетним воно було, неможливо. Я прагну жити майбутнім, а цим майбутнім можуть стати тільки мрії про нові звершення.
Спілкувалася Ганна Шерман